«Тримаймося разом, не даймо нас розділити!»

Синє тіло без ніг і руки. Обличчя перев'язане бинтом. Жінка сидить у темній кімнаті біля ліжка. З підпису я дізнаюся, що це український солдат, який втратив кінцівки і зір. Але він вижив. Поруч сидить його дружина.

Не знаю, чи вдалося б мені знайти це фото в інтернеті. Але саме воно найбільше врізалося мені в пам'ять з тисяч воєнних фотографій, зроблених репортерами за два трагічні роки, що почалися з повномасштабної російської агресії проти України. Інше фото, яке також облетіло світ, також залишиться зі мною назавжди. На ньому зображені наслідки російського ракетного обстрілу Дніпра в січні 2023 року. Високо в руїнах зруйнованого багатоквартирного будинку біля вирваної ванни сидить молода заплакана жінка, яка дивом вціліла. У наступні дні ми дізналися про неї більше. Її звуть Анастасія, а її партнер, Влад, був солдатом і загинув на фронті.

Втома від війни

Щоранку я відкриваю сторінки українських ЗМІ. «В Одесі три людини загинули внаслідок атаки безпілотників-шахедів» – зазвичай день починається з такої інформації. Український журналіст, з яким я листуюся, написав кілька днів тому вибачення за те, що кілька годин не відповідав на мої повідомлення: «Мені потрібно було відновитися після обстрілу. До того ж у мене вдома діти, вони не пішли до школи, тому що в школі вибило вікна від ударної хвилі». Я досі не знаю правильних слів для таких ситуацій.

Коли я отримала цю новину, то пригадала статтю до Дня захисту дітей, опубліковану в «Українській правді». Одна з редакторок розповідала, як вона привчає своїх дітей до умов життя в столиці країни, над якою літають ворожі ракети. І в процесі приручає свій страх. Так от, вона порахувала, що в Києві на той момент ризик загинути в результаті дорожньо-транспортної пригоди, наприклад, потрапити під машину, все одно був набагато вищим, ніж від влучання російської ракети або її уламків. І я вирішила триматися саме цього усвідомлення.

Я чую від друзів, що вони хронічно недосипають. Восени російські обстріли посилилися, щоночі звучали сирени тривоги, і вони спускалися в укриття, як у перші дні повномасштабної війни. Потім поверталися, потім спускалися, потім поверталися. Хоча ракети і безпілотники з Росії іноді падають прямо біля їхніх будинків, багато українців більше не мають сил ховатися. Вони лягають спати на підлозі, в коридорах і ванних кімнатах, тому що ці місця дають найбільше шансів вижити, якщо будівля потрапляє під обстріл. Так виглядає втома від війни, яка стала щоденною реальністю для України.

Війна не мала бути тривалою

Однак для тих, хто живе у прифронтовій зоні, проблеми Львова чи Києва здаються казкою. Там відбувається справжнє пекло, а смерть, страх і страждання оселилися там назавжди.

Два роки тому ми не хотіли вірити, що ця війна буде тривалою. Вона була надто шокуючою, надто несправедливою, надто жорстокою, щоб не вселяти надію на те, що хтось або щось нарешті зупинить це божевілля. Але цього не сталося, і сьогодні ми спостерігаємо війну без чіткого і ясного кінця. У цьому полягає парадокс перших місяців після повномасштабного російського вторгнення. З одного боку, було так багато трагедій, таких як російські звірства в Бучі, Ірпені, Бородянці та агонія Маріуполя, а з іншого – так багато віри в добрий кінець, ентузіазму й міжнародної солідарності.

Сьогодні наші соціальні мережі вже не переповнюються безглуздими відео про незграбних російських солдатів, ми вже не ділимо Росію і не стежимо за смертельними хворобами російського диктатора. Через два роки ми також знаємо, що український героїзм, яким ми так захоплювалися у 2022 році, має високу ціну. Солдати і солдатки платять за нього своїми життями, країна – перманентною кризою, а майбутні покоління українських жінок і чоловіків, імовірно, заплатять травмою поколінь. Війна України, яка захищається від Росії, через два роки вже більше не нагадує героїчне повстання, а виснажливу і невдячну титанічну працю, результати якої залишаються невизначеними.

Боротьба за державу

Українська армія на фронті бореться за збереження української державності, хоча військова підтримка союзників кульгає, а погрози з-за океану з боку Дональда Трампа в поєднанні з егоїстичною позицією частини Республіканської партії, яка блокувала пакет допомоги Києву, викликають велике занепокоєння щодо подальшого перебігу військових дій.

Українська економіка бореться за виживання. Коли менше року тому я розмовляла з київським бізнесменом, який займається поліграфією, він відверто визнав, що з точки зору прибутковості діяльність його компанії не має сенсу. Але економічна мета поступилася місцем соціальній, адже вона дає і йому, і його працівникам відчуття відносної стабільності, причину вставати вранці з ліжка. Почуття обов'язку і потреба мати надійний якір у небезпечній реальності домінують над бажанням отримати прибуток.

Українська влада й українське громадянське суспільство також борються, іноді пліч-о-пліч, а іноді один проти одного. Довіру до державних структур підривають корупційні скандали, які регулярно викривають журналісти-розслідувачі, і які відбуваються на найвищому рівні, зокрема в Міністерстві оборони. Корупція, як і до російської агресії, залишається однією з найбільших проблем України. Західні інституції і структури вимагають від київської влади конкретних зусиль у боротьбі з нею, але в умовах війни, яка завжди виступає каталізатором корупційних явищ, важко досягти визначних результатів. Тому поки що журналісти й активісти є більш ефективними в цьому, ніж спеціально призначені державні служби. Приклад корупції чудово демонструє, в якому клінчі опинилася Україна, від якої в умовах регулярної війни, що охопила всі сфери життя, очікують покращення функціонування державних інституцій, децентралізації, прискорення процесів демократизації. Війна традиційно викликає протилежні тенденції, і сьогодні Україна намагається поєднати ці два вектори. Стабілізувати крихку систему могло б насамперед поінформоване, організоване громадянське суспільство.

Ерозія підтримки

У другу річницю російського вторгнення в Україну в Польщі ми спостерігали ерозію підтримки, яка в лютому 2022 року спричинила великий громадський здвиг у нашій країні. Тоді мені здавалося очевидним, що рано чи пізно вона повинна була згаснути, що ми повернемося до власних справ, інфляції, виплат за кредитами чи внутрішньої політичної боротьби, в якій, боюся, ми безповоротно загрузли. Але водночас я була переконана, що продиктована raison d'état, консенсусом переважної більшості політичних сил і громадськості підтримка України в її захисті від Росії є нашим пріоритетом. 22 лютого – це дата, яка для мене назавжди залишиться в пам'яті як землетрус у світі, яким я його знала. Той момент, коли Росії вдалося б підкорити Україну, став би його кінцем.

Протести фермерів і перевізників, які відбувалися на польсько-українському кордоні, виглядали як фотонегатив тих образів перших днів і тижнів після початку повномасштабної війни, коли тисячі волонтерів, за підтримки неурядових організацій, місцевої влади, а також польських служб, згуртувалися, щоб забезпечити якнайкращий догляд за українськими біженцями, які прибували до Польщі. Ми відкрили кордон якомога ширше, щоб кожен, хто цього потребував, міг знайти притулок у Польщі.

Сьогодні різні розчаровані професійні групи перетворили український кордон на інструмент політичного тиску. Їхнє розчарування є законним, як і протест, на який кожен з нас має право, захищаючи свої права й інтереси. Однак пересічним полякам стає дедалі важче зрозуміти, про що йдеться в цьому протесті, які вимоги висуваються і як вони можуть бути реалізовані. Чому фермери протестують, якщо обмеження на імпорт української продукції були введені урядом «Об'єднаних правих» ще у квітні минулого року? Чи зерно й ріпак, які вони скидають на залізничні колії, не повинні були пройти через Польщу транзитом, чи вони все ще продаються на внутрішньому ринку? Як «Зелена угода» пов'язана з проблемою виходу товарів з України на європейський ринок? Чи є той факт, що олія подешевшала з 10 злотих до 4 злотих, результатом дешевшої української сировини? Чи можна вживати цю олію, коли звідусіль чуємо, що українська їжа токсична? Нам терміново потрібні відповіді на ці та інші запитання, які множаться, перш ніж відчуття, що Україна є винуватцем усіх наших негараздів, пошириться всім суспільством, а ультрарадикальні гасла на аграрних протестах, такі як заклики до Путіна розібратися з Україною і Брюсселем, увійдуть в мейнстрім суспільства.

Так, переговори з Україною з питань торгівлі аж ніяк не є простими. Київ налаштований боротися за найкращі умови для себе. Важко очікувати, що аргумент війни перестане відігравати роль у цих переговорах, коли в Україні йде війна і на кону – існування держави як такої. Такі питання мають вирішуватися на робочому рівні, і там мають бути напрацьовані відповідні засоби правового захисту. Однак ми повинні пам'ятати, що без України будь-який протест – чи то фермерів, чи то інших галузей і професійних груп – може виявитися безглуздим.

Нам потрібні символи і нова солідарність

Володимир Зеленський у відповідь на повідомлення про події на акції протесту польських фермерів, яка відбулася за кілька днів до річниці російської агресії, закликав польську владу терміново зустрітися на кордоні. Дональд Туск відповів, що так, він зустрінеться з українським урядом. Але тоді, коли це було заплановано, тобто наприкінці березня. На жаль, фронт і наступальні дії Росії не дозволили дотриматися цієї дати.

Польський прем'єр тоді заявив, що зустрічі на кордоні не буде, оскільки «нам не потрібен символізм у наших відносинах». Туск додав, що «весь світ бачить, наскільки ми рішуче налаштовані допомагати Україні, і не потрібно більше ніяких актів солідарності».

Це правда, що Дональд Туск регулярно наголошує на підтримці України, хоча б на пресконференції з Урсулою фон дер Ляєн, яка приїхала до Варшави, щоб оголосити про церемонію розблокування унійних коштів. Але правдою є й те, що Дональд Туск ніколи не цінував важливості символів у суспільному житті, а потім сам ненавмисно створив символ, у якому сконденсовано його ставлення, а саме – знамениту «гарячу воду в крані» (Ciepła woda w kranie – ініціатива польського прем’єра, яка зазнала потужної критики в суспільстві через свою популістичність – ZAXID.NET). Це була не найрозумніша політика.

Ось чому я принципово не згодна з Дональдом Туском і зараз. Навіть якщо за ними стоїть непереборна економічна конкуренція чи неминуча міжособистісна напруженість, навіть якщо через них виникають нові труднощі, у польсько-українських відносинах сьогодні нам дуже потрібні символи, які вказуватимуть нам як цілому польському суспільству напрямок і нагадуватимуть, хто є нашим другом, а хто ворогом.

Однак я згодна, що нам не потрібні «позірні акти солідарності». Сьогодні у відносинах з Україною, з нашими сусідами українського походження тут, у Польщі, та українським суспільством загалом – нам потрібна формула Нової Солідарності, основана на підтримці у тривалій війні. І на стійкості польського суспільства.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: «Trzymajmy się razem, nie dajmy się podzielić!»