Трубадури війни

IQВасиль Расевич, 16 березня 201455850
Трубадури війни

Ще ніколи у ХХІ столітті світ не стояв так близько до війни. Війна наближається до нас семимильними кроками і, хоч як страшно про це говорити, Україну може чекати сумна доля стати її епіцентром. І хоча українцям вдалося доволі успішно повалити режим Януковича й ефективно впоратися з цим проектом Кремля, на жаль, історія на цьому не зупинилась.

Росія своїми агресивними діями наполегливо штовхає світ до нової, вже зовсім не «холодної» війни.

На порозі війни

Путін на повну почав грати м`язами чоловіка, що розміняв сьомий десяток. У його ірреальному авторитарному світі годі шукати якоїсь загальновизнаної логіки. За часи тривалого правління Росією, яку, як відомо, «умом не понять, аршином не измерить» і в яку можна «только верить», він сам повірив, ніби йому будь-що зійде з рук. І сходило. З моменту військової агресії проти України світ змінився, він більше не хоче чути про «особенную стать» Росії і намагається, чи не вперше, поставити цього гіганта на глиняних ногах у рамки міжнародного права. Виникла ситуація, коли Україна чи не вперше опинилася на боці західного світу. І, що найголовніше, цей світ виявив готовність допомагати Україні.

Відрадно, що не спрацювали неймовірні зусилля Росії представити революцію в Україні як бунт неонацистів, фашистів і терористів, котрі внаслідок змови скинули легітимну владу. Не допомогли й мільярди доларів, викинуті на широкомасштабну інформаційну війну проти України. Дивним чином Україні вдалося переконати західні демократії в тому, хто є насправді агресором і хто захоплюється тоталітарними доктринами. Переконати, що праворадикальні настрої в сучасному українському житті – маргінальні, що російська пропаганда саме тому акцентує увагу на Дмитрові Ярошу, Сашкові Білому (Музичці) та окремих діячах «Свободи», бо хоче накинути образ неонацистів та терористів усім українським прихильникам демократичних реформ.

За допомогою цієї перевіреної маніпуляції Кремль хоче добитися повної ізоляції України на Заході. Покликаючись на цих одіозних персонажів, російська пропагандистська машина намагається знайти «підстави» і виправдання своїй анексії суверенної української території з подальшим воєнним захопленням східних та південно-східних областей України. Розрахунок на те, що західні демократії знову полінуються вникати в суть конфлікту, а ще точніше – побояться розпрощатися зі старою архітектурою міжнародних відносин.

Попри десятки власних «раціо» у розрізнених країн Заходу, вони все-таки зуміли зайняти консолідовану позицію. Німецькі та австрійські банки можуть скільки завгодно тиснути на свої національні уряди, стримуючи їх від економічної блокади Росії, але їхні державні лідери чудово розуміють, що будь-яке вагання тільки розпалює апетити Путіна. Сталося неочікуване, весь світ виступив солідарно проти агресивної політики Росії. Весь світ помалу готується до вироблення нової системи міжнародних відносин, включаючи виникнення нових ефективних інститутів, готових до негайного врегулювання світових криз та конфліктів. Як показала практика, Рада Безпеки ООН таким інструментом бути не може, оскільки вона є звичайним рудиментом Холодної війни і ще жодного гарячого конфлікту не розв’язала.

Варіанти виходу

Зате з упевненістю можна сказати одне: західний світ не хоче вибуху Третьої світової війни. Тому він буде до останнього моменту використовувати навіть найменші шанси для дипломатичного врегулювання кризи. Якщо це не подіє, в хід підуть економічні санкції. Якщо і вони виявляться марними, то тільки тоді можна сподіватися на адекватну військову відсіч агресорові.

В усіх варіантах доля України є незавидною. Затяжні дипломатичні переговори загрожують Україні втратою на якийсь час її суверенних територій, стражданнями громадян на окупованих землях, громадянським неспокоєм у східних та південно-східних областях та неможливістю провести необхідні широкомасштабні реформи. У разі економічного ембарго Росії постраждає також Україна, оскільки їй доведеться різко переорієнтуватися на нові ринки збуту, а найскладніше – перейти до нових джерел імпорту вуглеводнів. Проте цей варіант не фатальний, оскільки рано чи пізно для того, щоб зберегти суверенітет і вийти остаточно із сірої зони Росії, Україна мусила все-таки зробити ці кроки. Тепер, за такої потужної фінансово-економічної та інституційної підтримки Заходу, це буде зробити набагато легше.

Третій варіант – воєнний. Якщо Росія вдасться до подальшого військового захоплення українських територій, якщо конфлікт перейде в гарячу фазу, то Україна стане епіцентром воєнного протистояння Сходу і Заходу. Наслідки такого варіанту будуть однозначно трагічними для всього світу. Українські збройні сили не зможуть повноцінно протистояти російській агресії, особливо в перші дні, а тому можна допустити, що будуть не тільки військові втрати, але й може вибухнути громадянська війна зі всіма трагічними наслідками.

Воєнний варіант розв’язки, звісно, найгірший. І якщо комусь здається, що війна може бути блискавичною, що Україна за підтримки військ НАТО швидко впорається з недієздатною російською армією, то він жорстоко помиляється. По-перше: НАТО втрутиться у війну тільки в крайньому разі, а тому українцям, ув’язавшись у збройне протистояння, доведеться певний час самим воювати з росіянами. По-друге: стан наших Збройних сил, які останніми роками методично знищувалися, нам усім добре відомий. Настрої населення на Донбасі не завжди, м’яко кажучи, є проукраїнськими. Росія може далі продовжити свою попередню тактику: під виглядом загонів самооборони Донбасу просуватися далі углиб України. В такому разі мали б діяти внутрішні війська та загони спецпризначення МВС. Але хто там служить і який у них морально-психологічний клімат – довго гадати не доводиться.

Що на це все Україна?

Єдиним можливим варіантом протидії України російській агресії є повна і беззастережна координація дій із країнами Заходу. Насправді у цьому конфлікті від України вимагається стоїчного спокою, злагодженої роботи уряду і безпристрасної діяльності дипломатів. Стоїчний спокій ніби вдалося зберегти. Українці, на відміну від грузинів 2008 року, не піддалися на відверті провокації і тим самим не дали підстав для глибинної російської агресії. Хоча російські спецслужби роботу вже провели: здійснено спроби локальних проросійських повстань у найбільших містах Сходу і Півдня. Спроби виявилися, на щастя для України, невдалими. Російські стратеги вкотре прорахувалися: вони розраховували на багатотисячні повстання проросійських громадян України. Але в результаті отримали локальні заворушення, організовані значною мірою російськими іноземними агентами.

Що стосується злагодженої роботи українського уряду, то тут результати не такі вже й райдужні. Принцип партійних квот при призначенні на посади засвідчив, що Генеральна прокуратура, МВС та Міністерство оборони, навіть з поправкою на їхній попередній плачевний стан, нічого зробити не спроможні. Дивні, а точніше провальні кадрові призначення в столиці та областях показали, що керівники цих державних органів не компетентні і, якщо чесно, просто не на своєму місці. Дивно, що керівництво держави надалі залишає їх на своїх місцях. Складається враження, що прокуратура, СБУ і підрозділи МВС не дуже й підпорядковуються столиці.

Дивною виглядає публічна поведінка в.о. міністра оборони адмірала Тенюха, який у найкритичніший момент оприлюднює дані, що 220 тисячам російських військових на кордоні з Україною українці можуть протиставити тільки 41 тисячу піхотинців, з яких тільки 6 тисяч – боєздатні. Оприлюднення таких даних аж ніяк не сприяє бойовому духові у військах і може викликати хіба тільки панічні настрої серед населення. Видається, що стійкість та витримка українського військового контингенту в Криму проявляються не завдяки, а всупереч діяльності Міністерства оборони.

РНБО, яка мала б розробляти стратегію для цілої держави, на жаль, такою не стала. При всій повазі до секретаря РНБО, йому треба пошукати інше застосування. Наприклад, зайнятися організацією Національної гвардії, для чого він надається як керівник Самооборони, якнайбільше. І, здається, він себе вже там знайшов.

Нав’язливий російський радник, недооцінений полководець, ядерний дипломат і дуже «правий» сектор

Попри таку ялову позицію РНБО, українському суспільству зі всіх каналів телебачення, новинних та аналітичних видань просто нав’язується як єдиний варіант спасіння думка колишнього радника президента Путіна – Андрія Ілларіонова. Пан Ілларіонов, як для дуже колишнього радника президента Росії, виглядає надто добре поінформованим. Навіть у недосвідченої в політиці людини може виникнути питання: а звідки пан Ілларіонов «черпає» свою ексклюзивну інформацію? Хто її йому передає і з якою метою він її оприлюднює?

Можна було б погодитися з тим, що пан Ілларіонов наділений від Бога надзвичайними аналітичними здібностями, які тепер вирішив застосувати для порятунку всього світу. Але недавно українці вже пережили глибоке розчарування автором тактики «теплого океану», який зрештою закликав українців озброюватися. Щось подібне проповідує для України і пан Ілларіонов. Він іде навіть далі, змальовуючи страшні сценарії повної окупації України Росією, постійно ставить ультиматуми перед українським урядом: мовляв, якщо Україна не застосує зброї проти російських військових у Криму, то припинить існування. Треба віддати належне панові екс-раднику, бо в його аналізі дуже часто є багато слушних міркувань, але… 

Зі всіх порад Ілларіонова випливає один висновок: Україна має вступити у збройний конфлікт із «зеленими чоловічками», і то негайно. Мова колишнього радника Путіна є надзвичайно метафоричною, багатою на історичні аналогії. Зокрема він експлуатує тему двох історичних паралелей: чеської та фінської. Він стверджує, що для України є два виходи із ситуації, що склалася: чеський (1938 рік), коли уряд Чехословаччини вибрав шлях «національної ганьби» і капітулював, та фінський, коли нібито фіни обрали тактику опору окупантові (1939 рік), зберігши і гідність, і незалежність. При тому всьому він так, ніби мимохідь, заявляє, що Захід у цьому конфлікті вже зробив усі дипломатичні ходи, на які був готовий, і усунувся.

Ось тут пан екс-радник і кривить душею. Складається враження, що його основна мета – не шукати шляхів розв’язання глибокої кризи, а навпаки, нав’язати українському урядові та суспільству, що Захід їх зрадив, знову залишивши один на один з путінською Росією. Але таке позиціонування абсолютно не відповідає дійсності. Захід як ніколи підтримує Україну і буде використовувати всі можливі важелі впливу, щоб зберегти її державний суверенітет та стабілізувати соціально-економічну ситуацію в державі. А відповідь на питання, чому пан Ілларіонов так вперто і наполегливо штовхає Україну до війни, треба поставити йому під час наступного ток-шоу, з яких він просто не злазить.

Наступним трубадуром війни є екс-міністр оборони України Анатолій Гриценко. Його критичну настанову до нового українського уряду можна зрозуміти. Вже кілька років триває його внутрішня боротьба з тими, хто тепер увійшов до українського уряду. Пан Гриценко направду наділений гострим і критичним розумом, має твердий характер і сміливість відстоювати свою позицію відкрито й публічно. Але тут теж є свої але. У всіх діях і заявах пана Анатолія відчувається його глибока особиста образа за недооціненість його військового та політичного таланту. І якщо уважніше приглянутися до його позиції, то стає очевидним, що за критикою стоять виключно емоції і нема жодних реальних пропозицій, як вирішити проблему.

Наприклад, пан Гриценко заявляє: «Влада не діє. Армія має тільки наказ стояти, а не реагувати і не піддаватися на провокації. Тому держава має діяти відповідально». Як, перепрошую відповідально? Чи не міг би пан екс-міністр уточнити свій план? А коли його просять конкретизувати свій план дій, то у відповідь чується набір банальних фраз, якими він роздає «наряди» міжнародній спільноті, українському урядові, абсолютно не зважаючи на те, чи є для реалізації такого плану дій відповідні засоби і механізми, зрештою потенціал. 

Анатолій Гриценко завжди на початку своїх виступів та інтерв’ю заявляє, що «відкритий військовий конфлікт – це катастрофа». Але потім, уточнюючи свою позицію щодо Криму, він скочується до примітивної схеми: озброєні особи без розпізнавальних знаків на території українського Криму – бандити. Бандитам треба негайно висунути ультиматум покинути за 24 години територію суверенної держави; якщо ні – то знешкодити. Якщо ж чинитимуть опір, то знищити. Браво, пане колишній міністре оборони! Гра закінчена, ви перемогли!

Але ж ви самі прекрасно знаєте, в якому стані наші Збройні сили, певною мірою – і «завдяки» вашому керівництву. Ви знаєте, що Кремль тільки й чекає збройного конфлікту у Криму із так званою самообороною, щоб розв’язати широкомасштабну агресію проти України. Вам добре відомий наш військовий потенціал у Криму. То куди ви нас штовхаєте?

Взагалі, пан Гриценко часто скидається на типового українського мрійника. Одного разу він каже, що українські військові мають проявити характер і дати в зуби агресорові, знаючи, що саме цього Захід вимагає від України не робити. В іншому випадку заявляє, що,якщо в України не вистачає авіації і флоту, то «натовці» мають їй допомогти. Де логіка? Або ми повністю ігноруємо думку Заходу і самотужки втягуємося у збройний конфлікт з Росією, що було б просто фатальним для України, або діємо спільно і солідарно, використовуючи усі можливі важелі, щоб стримати агресію. Невже це так важко зрозуміти «найкращому у світі», за його власними словами, міністрові оборони?

Одним із найменш провальних напрямків, яким теперішній уряд може гордитися, є діяльність України на міжнародній арені. Історія майже не залишила Україні іншого виходу із кризи, як уповати на міжнародну підтримку. На щастя, Україна цього разу отримала її у повному обсязі. Це сталося не тільки завдяки діяльності українського дипломатичного відомства та уряду, але й завдяки консолідованій позиції Заходу. Правда, і тут знайшлися свої радикали. Одні заходилися критикувати в.о. міністра закордонних справ Андрія Дещицю за те, що він програє в імпозантності своїм попередникам, хоча це питання виключно власного смаку, інші накинулися на нього за те, що він ще недостатньо впізнаваний. Але правильність цього призначення підтвердив розвиток подальших подій.

Пана Тарасюка настільки образило призначення не його на голову дипломатичного відомства, що він просто заціпенів в очікуванні зовнішньополітичних помилок, які, на його думку, от-от мали посипатися. Не посипалися, і це добре. Інший колишній очільник МЗС – пан Огризко – настільки захотів привернути увагу до власної персони, що публічно розродився текстом про потребу повернути Україні ядерний статус.

Якщо хоч трошки розумітися на міжнародній політиці, особливо тепер, в умовах небаченого протистояння, то гіршої ідеї для України годі придумати. Колишній глава МЗС України не може не знати, що заява про відновлення ядерного статусу – це шлях до міжнародної ізоляції України. Це пряма дорога в одну компанію з Північною Кореєю та Іраном, це роль вічного парії у світі. Високопоставлений дипломат не може не розуміти, що після розвалу СРСР Україна реально не володіла ядерною зброєю. Україна не мала навіть відповідних спеціалістів, щоб проводити технічне обслуговування цієї зброї. І взагалі, в інтересах України було якнайшвидше позбутися ядерних боєголовок, керування якими залишалося в руках президента сусідньої держави.

Напевно, договір, укладений 1994 року, був найбільш оптимальним для України, бо три великі держави взялися гарантувати непорушність її суверенітету. Це вже зовсім інша проблема, що одна з тих країн-гарантів виступила в ролі агресора, порушивши всі принципи міжнародного права. І за таких обставин досвідчений дипломат мав би не закликати до ще більшої ескалації напруги, а працювати з двома іншими країнами-гарантами, вимагаючи від них захисту. Логіку пана Огризка важко зрозуміти. Можливо, він є дуже емоційною людиною, яка гостро реагує на несправедливість, хоча така людина не мала б, у принципі, зробити кар’єру в дипломатії. Можливо, він хотів полякати західних партнерів України, але за теперішніх обставин це виглядає просто нерозумно.  А після таких заяв пана Огризка нам залишається тільки тішитися, що він уже не очолює МЗС України, бо такі трубадури війни нам не потрібні.

Проте не тільки екс-міністри наполегливо «працюють» над тим, щоб Захід залишив Україну на поталу Росії. Насторожує надмірна увага російських державних медіа до активістів «Правого сектора». Саме цих активістів російська пропаганда намагалася використати і для внутрішніх, і для зовнішніх цілей. Відомо, що Росія ховає свою агресію проти України за риторикою надання захисту своїм співгромадянам від «бандерівців», фашистів і неонацистів. У західних медіа також часто проглядаються схожі сюжети. Благо, що уряди західних держав не користуються у своїх планах пропагандистськими кліше, інакше б не уникнути Україні міжнародної ізоляції.

Дмитро Ярош на рівні діяча загальнодержавного масштабу, куди його постійно підносять російські ЗМІ, не перестає невтомно трудитися над постачанням ідеологічних набоїв для ворожої пропаганди. От і тепер він зробив чергову заяву про потребу підготовки до можливого російського військового вторгнення в Україну.

Його план тягне на якийсь із генеральних планів маршала Жукова, не менше. Там є і про вітчизняну війну, яка от-от вибухне, є і про необхідність створення диверсійних груп у ворожому запіллі; і все заради того, щоб росіяни могли поінформувати своїх глядачів та слухачів, що «Правий сектор» готується до партизанської війни. Але найголовнішими є два інші месиджі. Перший – для Заходу: «Правий сектор» заявляє, що має намір підірвати газопровід і залишити Європу без російського газу. Мовляв,український нелегітимний уряд не контролює ситуацію в країні, а отже, потрібно ввести російські війська. Другий – для внутрішнього вжитку. Бо у відозві до українського уряду пан Ярош дає йому доручення забезпечити постачання зброї в Україну з країн НАТО. Коло замкнулося. Реципієнти російської пропаганди тепер знатимуть, хто озброює українських заколотників.

А якщо до цього додати картинки з мародерської поведінки так званого Сашка Білого, котрий вільно розгулює Україною з автоматом Калашникова в руках, наганяючи страх на суддів і прокурорів, то потреба припинити анархію в Україні стає для Путіна «самозрозумілою». До повноти картинки потрібно ще додати заяви ідеологічного плану від Олега Однороженка, і тоді стане зрозумілим, що в Україні правлять бал неофашисти. Цей доктор історичних наук відкрито на українських каналах проповідує фашистський корпоративізм як альтернативу демократії. І де тільки українські СБУ, міліція і прокуратура?

У підсумок до всього сказаного хотілося б додати ось що. Новітня українська революція винесла нагору багато талановитих і професійних нових людей. Людей, які не тягнуть за собою ні корупційного багажу, ні таємної співпраці з різноманітними спецслужбами. Час політиків, які десятиліттями перекривали шлях у політику для молодого і патріотичного покоління, минув. Будемо сподіватися, що з часом стихнуть і трубадури старої епохи. Україна вистоїть, але тільки разом зі всім цивілізованим світом.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук