Турецькі туристи в пошуках гарних жінок у «польському Львові»

Є на світі абсолютно очевидні речі. Наприклад, якщо на Закарпатті звичайний турист скрізь бачить як не угорського орла, то корону святого Стефана чи портрети угорських королів, значить цей турист буде ідентифікувати цю територію як частину історичної Угорщини. Якщо українські пам’ятки це веретена, прялки, плуги та інший сільськогосподарський реманент – значить українці постануть в уяві цього туриста як селянська маса, далека не лише від державності, а навіть від банальної модернізації чи урбанізації. Все логічно. Туризм та історична політика тісно пов’язані, якщо, звичайно, мова не йде про специфічні варіанти подорожей типу «дешевий алкоголь + гарні жінки».

Але угорські орли – це в проблемному Закарпатті. На Львівщині мало б бути все по іншому. Зважаючи хоча б на те, скільки уваги львівські політики приділяють маркуванню громадського простору. Хто більше «за» червоно-чорний прапор? Якою мовою слід говорити з туристами? Що розповідають екскурсоводи? Зрештою, чому так багато розваг і так мало патріотичного виховання? Такі питання регулярно мусуються в ЗМІ. При чому проблеми, як виглядає, є в самому Львові, про область схожих негативних відгуків якось не зустрічається.

Небайдужі громадяни періодично звертають увагу і на те, що туристичний сайт Львова недостатньо патріотичний, і взагалі репрезентує місто мало не з польської точки зору. Довелося почитати. Якщо назва розділу «Захоплення міста Польщею, Львів німецький» – це полонофільство, тоді так, зрада зрадна. Якщо ж дивитися неупереджено, то історія міста Львова на цьому ресурсі – більш ніж просто україноцентрична.

Аби уникнути польського трактування історії, робиться наголос на ролі німецьких колоністів в епоху Середньовіччя чи італійських архітекторів епохи Ренесансу, чи вірмен у торгівлі. Щодо культурного життя, згадано першодрукаря Івана Федорова (Федоровича), який, за версією авторів сайту, «походив із українсько-білоруського пограниччя».

Цікаво відображена історія облоги Львова Богданом Хмельницьким 1648 року. З одного боку, йдеться про «визвольну війну українського народу», з іншого, коли мова доходить власне до облоги – про «військо козаків і татар». Про те, що козаки були українцями, читач повинен здогадатися сам. Друга облога 1655 року теж дипломатично названа «облогою Хмельницького і росіян». Коли ж мова про інші народи, тут можна спокійно писати «турки, татари і шведи під містом».

Взагалі, текст заслуговує на увагу як зразок словесної еквілібристики: «1672 року турецький султан Мехмет IV, захопивши все Поділля, доручив своєму васалові Капудан-паші і його союзникові гетьманові Петру Дорошенку взяти Львів». Тут і про те, що це був український гетьман, і про те, що він теж був васалом султана, так само треба здогадатися самому. Хоча про те, що серед десяти заручників, яких турки взяли для викупу, були і двоє українців, написано окремо. Тому що це героїчний вчинок.

Схожими кульбітами з національною приналежністю позитивних і негативних героїв переповнено і решту тексту: звитяжний король Ян Собєський – просто король, а незвитяжні найманці – угорці, «Весна народів» 1848 році – це українська декларація, а не польське повстання. Хоча міжвоєнний період не названо польською окупацією, вжито термін «польський авторитарний режим 1919-1939 років». Після чого іде «радянський тоталітаризм» (а це таки ставить Другу Річ Посполиту і СРСР в одну шеренгу тоталітаризмів, що не є ані коректною, ані далекоглядною заявою, ані підготовкою до «здачі Львова полякам»), жодним словом не згадано про німецьку окупацію, Голокост, проголошення Акту відновлення Української державності, виселення поляків. Після цього – відновлення незалежності України.

В рубриці «Досягнення Львова» традиція правильного національного маркування продовжується. «Українську історію» намагаються подати за кожної першої-ліпшої нагоди, уникаючи згадок про «польську». Так, похідних від слова «український» в тексті – 69, від «польський» – 4, «єврейський» – 0. Для людини, хоч трохи знайомої з історією, таке представлення виглядає як мінімум натягнутим.

Не розчаровує в цьому плані і офіційний путівник по Львову від міської ради. Описано, наприклад, логотип Львова (5 веж), який мав би уособлювати багатоетнічність міста, але не так сталося, як гадалося. Три з п’яти церковних веж представляють український, польський і вірменський Львів, вежа Ратуші уособлює державні традиції. А дзвіниця монастиря Бернардинів мала б говорити про «спадковість міських традицій: польський Львів, який став українським на прикладі Бернардинського монастиря, який був до війни римо-католицьким і відновив свою діяльність як греко-католицька церква». Доволі цікаве формулювання, геніальне в своїй безпосередності. Загалом, до цього логотипу (а точніше до такого його пояснення) вже були зауваження від знавців єврейської історії. Та й пояснення про вежу Корнякта, яка «символізує український Львів, православну церкву», є не зовсім доречним в переважно греко-католицькому місті.

Щоб зрозуміти, що таке «польське бачення Львова», треба читати не офіційні ресурси Ратуші, а хоча б комерційні пропозиції польських туристичних операторів. Де Чорна кам’яниця постає зразком «польського», а не «італійського» Ренесансу. Можна довідатися цікаві нюанси, як наприклад те, що Королівська кам’яниця на пл. Ринок називається «Малим Вавелем», що головною пам’яткою на Високому Замку є пагорб на честь Люблінської Унії (а не загальновідомий факт, що замок взяли штурмом загони Максима Кривоноса), австрійський період в історії Львова трактується як окупація Польщі і так далі. Тобто цей варіант історії живе своїм, абсолютно автономним життям, і ніяк не корелюється зі всіма тими потугами, які здійснюються місцевими патріотами.

Аналогічно процвітає і «популярна історія» від аборигенів. Наприклад, деякі сайти та окремі талановиті екскурсоводи розповідають «легенду» (насправді – плід хворобливої фантазії) про підступних монахів-бернардинців. Які під час облоги Львова Хмельницьким ніби то вбивали українців і скидали трупи в свою ж криницю. Тобто не просто жорстокі католики, а клінічні ідіоти, що самі себе позбавили дефіцитної води під час облоги. І чомусь не чути обурених патріотів, що таким чином Львів «здають» малоосвіченим ватникам, вихованим радянською пропагандою.

З таким підходом, коли історія з одного боку має привабити максимум різних туристів, а з іншого – довести електорату, що ми всі українські патріоти, нічого іншого чекати не доводиться. А треба ж іще турків ганяти з місцевими путанами, силами доблесних національних дружинників. І не варто забувати, що вже скоро полетять перші лоу-кости з пивними туристами, тому дружинників може просто не вистачити. А місцеві патріоти і далі журитимуться тим, що всі їдуть до Львова «поїсти, попити ще й хороше походити», а в нас така спадщина, така духовність. Зрештою місто не пропонує взамін нічого, крім музеїв, які в неділю не працюють, бо вихідний.

Про перемоги історичної справедливості на рівні області – в наступній статті.