У чому Схід і Захід разом?

Євромайдан вкотре реанімував призабуте гасло «Схід і Захід разом». Воно разом із кричалками «Банду геть» та «Міліція з народом» нагадує про невирішені проблеми 2004-го. Єдності України не піддає сумнівам жодна більш-менш впливова політична сила, але саме гасло не втрачає актуальності. Що ж змушує людей щоразу захищати українську соборність, проти якої, здавалося б, ніхто особливо не виступає?

Проблема полягає в тому, що саме в інформаційному просторі та суспільній свідомості домінує як «Схід». Під маркою Східної України міцно закріпилися ті, хто репрезентує радше «західну Росію», чи найбільш русифікований (колонізований) уламок УРСР. Українським топовим політикам (на відміну від Путіна) бракує духу (або заважає так звана електоральна доцільність) назвати речі своїми іменами, тобто визнати існування в Україні величезної, кількамільйонної російської громади і «сочувствующих», більшість яких (попри приємні і навіть показові винятки) орієнтована на метрополію з її тоталітарною формою правління, антизахідними фобіями та вічним пошуком «особливого шляху». І якщо етнічні угорці, кримчаки, румуни та інші громадяни України позиціонують себе, відповідно до свого становища, як меншини, то росіяни в Україні (зважаючи на кількість та підтримку метрополії) відстоюють ідею побудови «дуалістичної» України, яка є частиною «Русского мира» і де росіян вважати меншиною було б щонайменше ознакою поганого тону. З іншого боку, маємо парадоксальну ситуацію, коли «канонічні патріоти» намагаються довести кільком мільйонам росіян, що ті «забули рідну мову». Класичним прикладом такої діяльності є політика «пізнього» Ющенка щодо тодішнього опозиціонера Януковича. В результаті «маємо те, що маємо».

 У процесі підписання/непідписання Януковичем Угоди про асоціацію ця проблема набула особливої гостроти, а події Євромайдану дозволяють вже зробити певні висновки для відділення «мух» від «котлет». Знову ж таки, ці висновки не підходять сучасним політикам, для яких кожен голос на вагу золота, натомість зрозумілі міністру закордонних справ Швеції Карлу Більдту, який назвав події на Євромайдані «зіткненням Європи та Євразії». Географічно це зіткнення відбувається саме в Україні, проте є великою помилкою говорити про саму Україну як про щось серединне «між Сходом і Заходом», шукати третій шлях (у третій світ, до речі) чи намагатися поєднати «Русский мир» з європейськими цінностями в окремо взятій країні. Також помилкою було б вважати «Євразією» у цьому контексті лише економіко-політичним монстром із Путіним на чолі.

«Антимайдан» представив модель «Украины» в усій красі. Її важко вписати не лише в загальноєвропейський контекст, але й поєднати з тим, що ми (і західняки, і східняки) розуміємо під «Україною». І питання не лише у проплаченості цих «голубих вогників» чи маргінальності самих учасників (де практично нереально було зустріти людину «нехарактерної зовнішності» віком 25-35 років). Цінності, які провладні політики взялися «захищати» за допомогою «Юга и Востока», не залишають і дрібки сумніву в тому, що відмова від євроінтеграції є не лише способом зберегти необмежену владу для президента і його оточення. Мова зокрема про цивілізаційний вибір між Європою та Євразією.

Про це свідчать і музичне оформлення заходів на підтримку зигзагоподібного курсу президента, і георгіївські стрічки на командирах «громадянської гвардії» (завербованої чомусь у найбільш проросійських регіонах, а не по всій Україні, де люмпену теж вистачає), і маразматичні виступи «політиків», що можуть конкурувати лише з аналогічними шедеврами у сусідній державі. Отже, суспільний запит схожий. До цього можна додати ще й позицію найбільш одіозних ієрархів УПЦ МП (наприклад, митрополита-регіонала Павла), яка різко контрастує з риторикою решти українських  церков. І те, яку різну роль відіграли за останній місяць церковні подвір’я Михайлівського Золотоверхого і Лаври.

Після розгону Євромайдану в ніч на 30 листопада з’явилася теза про те, що настільки жорстоко міг діяти лише іноземний спецпідрозділ, російські найманці тощо. Тобто це, буцімто, були «не наші», «свої» так бити не могли. Все стало на свої місця, коли в мережі з’явилася інформація про «нашого», себто кримського, спецпризначенця, а одночасно палкого російського патріота, футбольного вболівальника і власника татуювання у вигляді двоголового орла. І він, як свідчить відео з 30 листопада, не один такий «наш».

Звісно, Україна – не Росія. Але Росії в Україні є більш ніж достатньо, і закривати на це очі означає просто відкласти на потім розв’язання проблеми. Росія представлена не лише диво-структурою «Украинский выбор». Вона ллється на нас через «Русское радио» у переповнених львівських маршрутках і дешевих фаст-фудах, вона – у зверхності чиновників, які називають президента «батя», у прагненні захистити жебрацьку стабільність і безправ’я перед загрозою «порабощения» західними капіталістами. Вона – у байдужості до політики, яку вважають не спільною справою, а привілеєм помазаників Божих.

Існує величезна спокуса, як завжди, спростити проблему і пояснити політичну пасивність у східних і південних областях страхом та економічними чинниками. Мовляв, великі підприємства легше контролювати, у людей немає реальної альтернативи працевлаштуватися, бо все контролюють регіонали і т. п. З цього нібито випливає, що там підтримують Євромайдан, але бояться вголос про це заявити. А чому вони мають щось заявляти, якщо свято вірять, що за участь у протестах (усіх) платять? При цьому не бачать у цьому нічого поганого, просто «маленькі люди» мають право заробити під час конфліктів людей «великих». Звичайний погляд звичайної людини в такій демократичній країні, як Росія. І на диво співзвучний з позицією, яку вперто відстоюють провідні російські ЗМІ, коментуючи події Євромайдану. Як приклад наведу кумедний випадок (свідком якого я випадково став), що трапився з двома тітоньками з Херсона під час розмови із волонтерами в будинку профспілок. Вони, ймовірно, переплутавши мітинги, вимагали  записати їх у групу для пікетування представництва ЄС, адже зі сцени оголосили, що там проходить проплачена акція. Їм довго не могли пояснити, що тут ніяких грошей вони не отримають, а потім просто попросили залишити приміщення. Покидали вони залу з виразами щирого обурення і криками «зачем же обманывать?»

Замість без упину повторювати, як мантру, «Схід і Захід разом» і вправлятися в обтічності фраз (щоб нікого, бува, не образити), потрібно нарешті визнати кілька речей, які вперто «не помічають» патріоти-державники.

По-перше, вплив Росії на Україну не обмежується газом, митними тарифами і навіть «п’ятою колоною». Він значно більший. І в протистоянні «народ за європейські цінності проти злочинної влади» остання опирається не лише на грубу силу, але й на значний електорат, з проросійськими симпатіями та антизахідними фобіями. Варіант «Украины» від регіоналів – це поспіхом зліплений гібрид Малоросії та УРСР. З відповідним пакетом культурних цінностей та моделлю стосунків людини і держави, де роль меншини відведена галичанам та іншим не-суржикам (з їхнім святим Миколаєм замість Діда Мороза).

По-друге, успішна Україна може відбутися лише як частина Європи. Не «на межі двох світів», не «між Сходом і Заходом». І, хоч як важко це комусь визнавати, Україна не є надважливою державою в серці Європи, а доволі відсталою країною на її східних кордонах. І актуальним гаслом для неї і надалі є «Геть від Москви!».

По-третє, для проведення реформ чи виведення країни з кризи потрібна не лише фінансова підтримка Заходу. Але й організаційна. Це не є національним приниженням (про що люблять голосити різного типу діячі), це запрошення на роботу фахівців відповідної кваліфікації. Так уже давно працюють в Україні професійні управлінці і футбольні тренери.

По-четверте, віра в «нове покоління європейців» не до кінця об’єктивна. Приємно було б просто спостерігати, як новий чудовий світ стає на зміну старому, радянському. Але разом з новими «європейцями» в Україні виросли і нові «беркутівці», «тітушки» і просто адепти «русского мира». За якими, в сучасних реаліях, лишається хіба що Маріїнський парк прибирати, згадуючи принагідно, що Схід і Захід разом.