У Львові дискутували про роль історика у публічному просторі

У рамках ХVІІ Форуму видавців у Львові відбулася презентація книги Андрій Портнова «Упражнение с историей по-украински», виданої цього року у співпраці із організацією «Меморіал», виданням Полит.ру у видавництві ОГИ.

Як зазначив А.Портнов, книга є спробою опису та аналізу власне вправ з історією, які мали місце у пострадянській Україні, причому зроблена вона із думкою про російських читачів. «Я звертаюся до інтелігентного, розумного читача з Росії, який, на жаль, дуже часто не має ані доступу до адекватної інформації про Україну, ані спеціальної змоги її шукати, натомість має дуже багато публікацій, далеких від засад науковості і коректності, але які, це треба сказати чесно, значною мірою формують образ України і українців у наших сусідів».

Автор зазначив, що розмірковує над роллю історика у публічному просторі в сьогоденні. «Історик, не тільки український, може виступати і самоокреслюватися щонайменше як будівничий нації, викладач, моральний авторитет, суддя, експерт, дипломат, журналіст, політтехнолог, теле- або радіозірка, державний службовець, публічний інтелектуал, редактор, екскурсовод, громадянин або почесний громадянин, біограф, автор шкільного підручника, архівіст, письменник, бюрократ, пророк, член міжурядових комісій з примирення і поєднання, перекладач, політв’язень. Список можна поповнювати. – зазначив А.Портнов під час презентації у Львові - Більшість істориків виступають одночасно у кількох ролях, часом несподіваних. Цікаво задуматися, як змінюється представлення історії в тієї самої людини, залежно від її професійної ролі?»

Також автор акцентував на опозиції історія-політика: «Зовсім недавно з'явилася книжка відомого українського історика про політичні та історіографічні образи голоду 1932-33 років. Там у спеціальній додатковій анотації автор неодноразово наголосив, що ця книжка не для політичного вжитку. Її висновки призначені винятково для академічної дискусії, її висновки не придатні для історичної політики. Я думав, чи може автор так категорично визначати спосіб відчищання свого твору, і взагалі наскільки автор має вплив на те, який вжиток у сфері історичної політики дістане його або її текст. Ще менше я вірю у здатність істориків розмежовувати свої наукові і політичні або політологічні виступи».

Він додав, що «не тільки історики бавляться в політику, але й політики постійно послуговуються історією. Перед візитом до Львова у Польщі я з величезним інтересом прочитав статтю міністра за кордонних справ Сергія Лаврова у «Gazeta Vyborzcha» від 1 вересня цього року про польсько-російську стратегічну співпрацю, де зокрема Лавров згадав битву під Грюнвальдом, де цитую дослівно «пліч-о-пліч з поляками воювали російські полки». Чому прагматичні політичні рішення потребують історичних аргументів? Буквально ж, питання звучить: чому інтереси двосторонніх стосунків потребують згадки про Грюнвальд? Або чому в Україні політичні ігри з історією відбуваються під гаслом деполітизації? За попереднього президента це теж була деполітизація, тільки в інший бік».

А.Портнов зазначив: «Тут можна згадати, що радянська історіографія була глибоко заангажованою, і обмеженою в маневрі, але всіляко підкреслювала свою об'єктивність. Зараз ми маємо певну інерцію цього підкреслювання. Насправді, історичне знання, мабуть, за своєю природою глибоко небезстороннє і заангажоване, інша річ, що види і ступінь, і виміри цього заангажування можуть бути дуже різними. Але воно все одно заангажоване, навіть коли декларується його повна придатність до політичного вжитку».

Працівник Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України Остап Середа так відгукнувся на працю Андрія Портнова: «У сучасних умовах історики повинні бути тими, хто все-таки, розуміючи те, що до історії мають доступ усі, можуть її інструменталізувати, комерціалізувати, мають бути тими, хто покликані бути на захисті честі Кліо, забезпечувати певну рівновагу у цьому використанні історії. Мені здається, що книга Андрія Портнова є кроком у цьому напрямку. Вона є сміливою спробою професійного історика вступити у політичну дискусію все ж таки з академічних позицій. Це дає нам, історикам, певну платформу для майбутніх книг такого типу».