У нас не може бути три України

Політичне майбутнє Львова абсолютно таке ж, як і будь-якого іншого міста – обласного центру. Це зараз Львів відрізняється історією, економікою, духовною орієнтацією населення.

Від редакції.

Львів має складну історію взаємин з українськими президентами Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою. Кожен з них на початку свого президентства викликав у місті Лева відверте несприйняття. Проте згодом саме Львів ставав для обох своєрідним електоральним ядром підтримки.

Що сьогодні Леонід Кравчук та Леонід Кучма думають про проблеми Львова та його перспективи? Саме на ці запитання ZAXID.NET попросив відповісти екс-президентів України.

Сьогодні вашій увазі ми пропонуємо погляд на Львів Леоніда Кравчука.

Питання міжрегіональних відмінностей в Україні не просте і вимагає комплексного підходу і розв'язання. Воно можливе лише за умови досягнення рівномірного та збалансованого розвитку регіонів.

Візьмімо економічний аспект. Попри те, що в західних областях України люди працюють також у складних умовах, вони отримують меншу винагороду за таку ж працю. І це образливо. З іншого боку, коли заходить мова про формування бюджету України, виявляється, що західні області України «спонсоруються» східними областями. У «східняків», як їх часто називають, така філософія: мовляв, «ми когось утримуємо».

На мою думку, тут потрібно звернути увагу на структуру економічної системи України, яка закладалася ще з царських часів, а утвердилася в радянські часи. Оскільки тоді вона була держплановою, то відмінності в міжрегіональному економічному розвитку були не настільки відчутні, як сьогодні. Капітал, робоча сила «переливалися» з одного регіону країни в інший. Робоча сила мігрувала, скажімо, із західних областей, де більш щільне населення, у східні, південні області України. Коли ж ми перейшли на ринкові відносини, то головним правилом стало «що заробив - те й продав». Виходить так, що в Західній Україні продаємо менше, аніж у східних регіонах. На Сході є метал, хімія, інша продукція, яка має попит на європейському та світовому ринках. До чого я веду? Щоб повністю згладити існуючі в соціально-економічній сфері суперечності між Заходом та Сходом України, потрібно дуже серйозно подумати над розвитком продуктивних сил і перерозподілити сфери застосування інвестицій. На моє тверде переконання, інвестиційні ресурси мають спрямовуватись на більш повне використання регіональних особливостей. У регіонах, де є робоча сила, можливе більш ефективне використання вільних ресурсів.

Потрібно так відрегулювати соціальні проблеми, і так вибудувати соціально-економічну інфраструктуру, щоб ті люди, які живуть у західних областях України, не відчували, що вони є людьми другого ґатунку. А я відчуваю, що такі настрої існують...

Якщо ми цього досягнемо, тоді зможемо говорити про мир і злагоду між регіонами України.

Тепер духовний аспект. Суперечності між регіонами свідомо провокуються, роздмухуються, особливо під час виборчих кампаній. Сам це проходив і відчував, як люди на це негативно реагують, вважаючи себе приниженими. Не їх вина, що вони народилися в Карпатах. Там їх місце проживання, і вони мають за свою працю отримувати достойну винагороду.

Видається, що сьогодні найбільш гострі суперечності між регіонами в політичній площині сконцентровані на проблемі державної мови. На мою думку, це питання знімається порівняно легко. Скажімо, замість гасла «Підтримати російську мову», яке дуже часто використовується на виборах на Сході України, потрібно проголосити нове гасло «Підтримати російську та українську мову». Адже ситуація в мовному питанні у багатьох регіонах ненормальна. Наприклад, у Криму функціонує лише одна українська школа. Або ж у Донецьку: там філософія одна - витіснити звідти українську мову. Натомість в інших регіонах, зокрема в західних, прагнуть якомога ширше використати українську мову навіть на шкоду материнській мові тих представників меншин, які там живуть. Тому гасло має бути одне - «рівноцінно знати українську і російську мови». І в цьому питанні ми маємо бути реалістами, оскільки російською мовою розмовляє більшість населення країни.

Але що торкається державної мови, то такою має бути виключно українська мова, як це записано у Конституції України. Якщо змінять цю норму в Конституції, тоді - прошу дуже... Зрозуміло, що політикам вигідно, щоб це питання не вирішувалося - з чим тоді йти на вибори? Дешевого газу, з яким на президентські вибори йшов Леонід Кучма, вже не існує і не буде. Я твердо переконаний, що не потрібно роздмухувати ненависть людей на ґрунті мови. Це небезпечна ситуація. Немає мови - немає нації. Це всім зрозуміло. А ось розпатякування окремих політиків на кшталт «не важливо, якою мовою говорити, лиш би багато жити», стосується швидше худоби, а не людей. Вибачте за таке порівняння, але овець заганяють у стійло, вони живуть сито, але їх ріжуть. Ще Пушкін писав:

Паситесь, мирные народы,

Вас не разбудит чести клич.

Зачем стадам дары свободы?

Их нужно резать или стричь.

Можна й так - багато, сито, з ковбасою та салом. Все це буде. Тільки не буде духу нації, не буде коренів, не буде історії - і тоді все згине. Цього не люблять слухати. Мовляв, «ми знаємо, як ви ставитесь до російської мови, ви - націоналісти» і т.п. Якщо вже людину, яка розмовляє рідною мовою, називають націоналістом, то тоді, слава Богу, що і я націоналіст!

І остання складова поділу - це зовнішньополітична орієнтація: Західна Україна орієнтується на Європу, а Східна - на Росію. У нас має бути єдина виважена позиція на міжнародній арені, залежно від того, з якого регіону походить політик чи політична сила. Україна є європейською державою. Це зовсім не означає, що про всі інші напрямки ми забули. З усіма слід працювати на принципах партнерства.

Якщо ці три зазначені проблеми політики вирішать розумно, тоді проблема міжрегіональних відмінностей почне потихеньку стихати.

Що стосується ролі та майбутнього Львова... У радянські часи я працював на посаді секретаря ЦК з питань ідеології. Тоді всі області Західної України тяжіли до Львова. З часом значення Львова, як одного з центрів України, серйозно зменшилось. Тому що кожен регіон України, в тому числі на Заході, маю на увазі ті ж Івано-Франківськ, Закарпаття, Тернопіль, стали набувати власної регіональної сили. Візьмімо за приклад регіональну інтеграцію телебачення. За радянських часів Львів «покривав» телесигналом всі західні області України і в цьому також проявлявся вплив міста як центру, в нашому випадку - інформаційного центру. Зараз потреби у такому центрі немає, достатнього розвитку набули глобальні та місцеві кабельні мережі. Тому Львів вже не відіграє для цих областей роль другої столиці, як колись говорили.

На мою думку, політичне майбутнє Львова абсолютно таке ж, як і будь якого іншого міста - обласного центру. Це зараз Львів відрізняється за історією, за економічною специфікою, за духовною орієнтацією населення. Специфіка міста та регіону в радянські часи лише посилювалась. Тоді у Львові в партійному керівництві не було жодного представника з місцевих кадрів. Посади в партійному керівництві у західних областях України очолювали вихідці зі Сходу. Підприємства галузей, що інтенсивно розвивались, насамперед електронної, ВПК, очолювали спеціалісти зі Східної України або з Росії. Таким чином, у Західній Україні від самого початку насаджувалася недовіра до місцевого населення. Їх принижували таким ставленням. І це відображалося на політичній ситуації. Сьогодні все кардинально змінилося. І якщо можливі якісь відмінності, то радше побутового, етнографічного характеру, але не в сфері ідеології та політики, в поглядах на майбутнє батьківщини. Цього не можна допустити. У нас не може бути три України, а має бути одна Україна.

Загальноукраїнська національна культура, загальноукраїнський національний інформаційний простір, загальнонаціональний інтерес. Тільки загальнонаціональне може і має взяти верх над містечковим та етнічним, яке завжди буде провокувати мовні та інші проблеми. Особливості регіонів не можуть взяти верх над загальнонаціональним. Саме це в нас сьогодні є головною проблемою. Загальнонаціональний інтерес має бути присутнім скрізь: у Львові, Донецьку чи Сімферополі.

Довідка ZAXID.NET

Леонід Кравчук - перший Президент України (1991-1994 рр.)