У пошуках третього шляху

В одній із нещодавніх публікацій на ZAXID.NET Україну порівняли з «панною на виданні». Хоча ці слова головно адресовані політикам і державному керівництву, мусимо визнати, що така позиція притаманна і значній частині нашого суспільства.

Попри те, що майже всі галичани на словах завжди готові приєднатися до дружньої сім’ї європейських народів, нам теж не хочеться продешевити. Мовляв, якщо ми до когось приєднаємося («підемо в Європу» чи «підемо в Росію»), який нам буде з цього зиск? Залишимо осторонь морально-психологічний аспект такої постановки питання – зрештою, суть найдревнішої професії полягає саме в тому, щоб дарувати прихильність за гроші. Натомість варто проаналізувати неекономічні чинники, які стримують значну частину громадян України від реальної інтеграції і змушують вкотре повторювати чарівне словосполучення «третій шлях». Найпопулярнішим аргументом проти європейського чи євразійського вибору є бажання зберегти власні культуру, традиції, звичаї тощо. Адже ми не можемо відверто зізнатися, що хочемо працювати як за Союзу Радянського, а заробляти – як у Союзі Європейському. Тому і мотиви у нас високі. І поки європейці не приймають нас такими, якими ми є, тобто в усій красі, ми плекаємо власну культуру. Плекаємо так натхненно, що й не помітили, як наша так звана оригінальність перетворилася на маргінальність.

«Тлетворное влияние Запада»

Хоч би як ми це заперечували, на «Європу» дивимося крізь російські (пострадянські) окуляри. У цьому нам допомагає старий перевірений набір кліше, сучасні ЗМІ та незнання іноземних мов. Відповідним є і наше уявлення про «Захід». Тому ніхто особливо і не намагається заперечувати, коли говорять про «занепад духовності в Європі», «знищення інституту сім’ї» тощо. Цікаво, що ж думають про нас поляки чи німці, коли приїжджають із морально занепалих країв і бачать базари, вщерть заповнені в неділю чи свято побожними людьми, які щойно вийшли з церкви. У «загниваючій Європі» магазини в неділю, як правило, не працюють. Так само важко уявити собі ті мотиви, які змушують європейців чи американців опікуватися українськими сиротинцями, тим самим, очевидно, не даючи розвернутись якомусь місцевому благодійнику. Нічого, крім масонської змови, на думку не приходить. Невідомо лише, для чого.

Окремо варто сказати і про підступний план розвалу українських родин за допомогою воістину єзуїтського винаходу – ювенальної юстиції. Це ж треба було так підло змусити нашу владу всупереч волі народу ухвалити норми, які забороняють насильство в сім’ї. Як же без рукоприкладства діти повірять батькам? Як без стусанів донести до них все те світле й добре, що формує наш менталітет? Зрештою, на кого, як не на дітей, має спрямовувати свій гнів глава сім’ї наприкінці невдалого робочого дня? Характерно, що більшість стурбованих громадян, замість перейнятися вихованням власних чад, займає активну громадянську позицію, тоді як нащадків виховує телевізор. При цьому багато хто свято переконаний, що за кожну дитину, яку державний виконавець «забирає з сім’ї», він отримує солідну грошову винагороду.

Перед нещодавніми виборами, завдяки незалежним українським телеканалам, ми змогли дізнатися також про те, що «Захід» занепав не лише морально, але й матеріально. Криза в Європі не вщухає, безробіття досягнуло небувалих розмірів (справді, такого рівня безробіття у незалежній Україні досягнути ще не вдалося). Натомість у нас добробут і сяка-така стабільність, а дільничним лікарям по селах навіть видали велосипеди.

Як не крути, а в нас своя багата історія і культура. І не потрібно нас вчити, краще б допомогли матеріально. Тим більше, що ми довго перебували під іноземним гнітом, тому зараз нам не варто інтегруватися, кудись вступати, а ліпше просто «запозичити все те корисне, що є на Заході, але при цьому не відмовлятися від своїх традицій». Ось такий простий рецепт. Мало б спрацювати, і ми завзято відроджуємо те, чого були позбавлені довгі роки. І віримо, що євроінтеграція неможлива без відмови від якихось своїх традицій. Такий собі український консерватизм, при якому невідомо, що консервувати.

Як козаки лакеями стали

Олена Аркуша у статті «Львів початку ХХ століття очима українського інтелігента» говорить зокрема про те, чим був козацький одяг для українців початку минулого століття. Так, українського інтелігента Т. Грушкевича вразив вигляд шляхетського фірмана, одягненого у козацький стрій:

«Кров ударила менї в лице. Як сьміє єще нинї шляхтич польский в сей спосіб дразнити нашего человіка таким поведеням, одягати в стрий наш національний, в котрім ходили наші козаки лицарі, одягати своїх слуг, льокаїв, се для нас велика обида а даже провокация».

Адже, як нам відомо із підручників історії, козаки – це воїни, національні лицарі, борці за свободу. Словом, не лакеї. Не можемо об’єктивно визначити, ким були козаки для своїх сучасників, проте маємо нагоду спостерігати за сучасними метаморфозами цього героїчного образу. Сьогодні ніхто не переодягає фірманів у козацькі костюми, самі фірмани роблять це із задоволенням. Як елемент сфери обслуговування «козаки» міцно увійшли у наше життя, і ні в кого вже не викликає здивування чи обурення  вигляд людей у блискучих шароварах, які продають поїсти-попити, розважають дітей бутафорською зброєю, катають на бойових скакунах. Так би мовити, беруть на себе роль корчмарів, яких їхні попередники «нещадно карали за національне пригноблення» у часи Хмельниччини. Чи варто після цього обурюватися тому, як презентує козаків постсовкове телебачення? Незабаром будуть «празнікі», тож спостерігайте хохлів-ідіотів-алкоголіків на всіх телеканалах країни!

З іншого боку, існує сучасне «реєстрове козацтво» – частина потворної «політичної» системи. Ці диво-богатирі обвішані мілітарними аксесуарами, через одного – полковники і підполковники, осавули й отамани. Є кілька (якщо не кілька десятків) різних «реєстрів», «січей» тощо. І всі вони продовжують «славні традиції».

Що це, як не профанація власної історії?

У Галичині, зокрема у Львові, окрім «козацького сервісу», до послуг місцевих клієнтів та туристів з-за кордону є також паяци, переодягнені вояками УПА. Такий «вуйко» з автоматом на вході до кнайпи є популяризацією, чи все ж таки профанацією своєї історії?

Епілог

На зламі 1980-90-х років поляки, звільнившись від кремлівської опіки, теж почали дискусії щодо стратегічної програми розвитку. І там не обійшлося без прихильників «третього шляху». Проте переважна більшість польського суспільства визнала рацію за народженим тоді афоризмом: «третій шлях веде до третього світу».

Якщо ж ми й надалі так «плекатимемо» власну культуру, то підступним західним глобалістам не залишиться нічого, що б вони могли забрати у нас за свої швидкоплинні матеріальні блага. Успішно профанувавши історію, замкнемося в уявній мушлі «українського світу» і після третього шляху будемо шукати четвертий, п’ятий… Відродивши до маразму «козацькі традиції», візьмемося за трипілля. У нас своя, хоч і європейська, оригінальна культура, свій менталітет, свої традиції, своя Церква. Не дійти б до того моменту, коли ми перестанемо бути оригінальними, а станемо екзотичними.