Україна між Галичиною і Донбасом

Міжрегіональні стосунки в Україні – тема водночас і популярна, і незручна. За розпливчастими формулюваннями про «Схід» і «Захід» криється очевидний та неприємний для багатьох факт: порядок денний у країні задають стосунки… лише двох регіонів – Донбасу і Галичини. Решта ж мнеться «на подтанцовкє». Куди не зазирни, всюди чути лише два голоси: один з-під Карпат, другий – з-за териконів.

Узяти, приміром, ідеологію, проекти майбутнього країни. Є проект галицький (етнонація, українізація, євроінтеграція) та донбаський (пострадянський інтернаціоналізм, двомовність, «дружба» зі східним сусідом). Є героїка УПА і героїка «Молодої гвардії». Є червоно-чорний стяг і георгіївська стрічка, віра у середній клас й у справедливе «начальство». І все це – продукти творчості «львівських» та «донецьких». Їм вдалося не лише артикулювати власне бачення дійсності та майбутнього, а й накинути іншим. Передивіться ще раз відеозапис виступу Юрія Михальчишина у Верховній Раді 23 травня. Здавалося б, він – «біла ворона», галицький enfant terrible української політики. Але він закликав вшанувати хвилиною мовчання Євгена Коновальця (теж далеко не консенсусна постать!) і… підвелися не лише «свободівці», але і решта опозиціонерів. Хіба Петро Порошенко – бандерівець? Не смішіть. Але підвівся і він. А коли заспівали гімн, підвелися і Володимир Рибак, і Ігор Калєтнік! Віталій Кличко в присутності Олега Тягнибока також переходить на українську. Одразу видно, де в опозиції «собака», а де – «хвіст».

Так само і «донецькі» зуміли «утрамбувати» власний шматок ідеологічного простору, підім’явши під себе навіть Крим з його автономним статусом та іншими цяцянками, що здіймають почуття власної значущості до небес. Не втримався і Харків, очільники якого після всім відомих «мисливських» подій, користуються виключно донецькими «шпаргалками». І ні в колишній столиці, ні в «городе русских моряков» над учорашньою Юзівкою не сміються. А тим часом «галицькі» і «донецькі» перетворили на арену своїх ідеологічних зіткнень столицю. Марші УПА та «антифашистські» мітинги, безкінечні дебати на рейтингових ток-шоу, війна пам’ятників та підручників – це не конфлікт абстрактного Сходу з абстрактним Заходом, а конфлікт двох регіональних політичних угруповань – з конкретної Галичини і більш ніж «конкретного» Донбасу.

Місцеві політичні еліти долучаються до «галицьких» або «донецьких» і свідомо, і несвідомо. Після парламентських виборів багато хто думав, що Тягнибок нарешті зніме вишиванку, але натомість вишиванки вдягнули також Кличко і Яценюк. Справа тут не в кількості «штиків» у Верховній Раді, а в пасіонарності (волі до влади, нарваності – назвіть як завгодно). Хоч би якою недолугою видавалася уся ця «гумільовщина», іншого пояснення просто не існує.

На тлі гіперактивності «галів» і «донів» видається незбагненною пасивність Центральної України, особливо Києва. Київ – це адміністративний центр, до якого – як дороги до Риму – сходяться усі соціальні ліфти, які ще лишилися в країні. Так було і за радянських часів. Київ – культурний центр цивілізаційного значення і європейського масштабу. Але востаннє власний політичний проект Київ намагався втілити у першій чверті минулого століття – у вигляді УНР та Гетьманату Скоропадського. Не страшно, що все це жалюгідно скінчилося, страшно, що не здобуло бодай жалюгідного продовження.

Навіть грюкіт, з яким на наші голови звалилася незалежність, не розбудив столичних пасіонаріїв. Без кадрових вливань символічний капітал столиці стрімко знецінюється. Козаччину, Хмельниччину і Гайдамаччину вписали до свого ідеологічного наративу галичани. Крути – така собі інтерлюдія до утворення УПА. Решту забрали донецькі. Сам Київ давно не продукує сенсів, символів, ідей. За часів «помаранчевих» по його адміністративних жилах текла галицька кров, тепер Київ перелаштувався на «донецьку» хвилю. Міністр освіти може бути або духовно «галицьким», або духовно «донецьким», або порожнім місцем, бо ніякого іншого «духу» у Києві нема.

Нині Київ є лише об’єктом, але не суб’єктом політичної боротьби. Сьогодні тамтешніми бюрократичними важелями оперують «донецькі», завтра оперуватимуть «галицькі». Але якщо перші і другі змовляться й одночасно полишать столицю, розгублені автохтони почухають потилиці і підуть кликати «варягів». Так, галичани і донецькі – це наші внутрішні варяги, чиї дракари не дають дніпровським плавням остаточно замулитися.

Власне, соборність України тримається, окрім конституційно-бюрократичної інерції, зовсім не зусиллями Києва, а амбіціями Галичини і Донбасу на «цілий шматок». Допоки «гали» і «дони» претендують на панування в цій країні, сепаратизм небезпечний передусім для самих сепаратистів. Та й хто в цій країні здатен стати переконливим сепаратистом, окрім галичан і донців? Волиняки? Кримський сепаратизм – щось на зразок «одеського гумору»: притча во язицех на повірку виявляється епігонством на теми раннього Жванецького.

Та й скандальна ідея федералізму – це фраза, вирвана з діалогу Галичини і Донбасу. «Донецькі» стали федералістами, коли ситуативно програли «галицьким», а коли узяли реванш – заспівали про соборність не гірше, ніж затяті бандерівці. Але ні перші, ні другі не сприймають федерації всерйоз – принаймні, поки мають амбіції опанувати всю країну. Федерація (поки що) їм не цікава, а решті – непосильна. Наразі лише «галицькі» і «донецькі» зможуть скористатися перевагами федеративного устрою – навіть в унітарній країні вони культивують власні відмінності. Решті ж доведеться симулювати історичну суб’єктність, аби бодай чимось виправдати своє часткове усамостійнення.

Засуджувати «галицьких» і «донецьких» немає сенсу – вони такі, якими є. Як кажуть в народі, «проти природи не попреш». Натомість великою мірою провина лежить на совісті Києва, який радо успадкував від СРСР столичний статус, але не спромігся наповнити його реальним політичним та ідеологічним змістом. Ніщо так не збуджує мисливські інстинкти, як легка здобич. Лінивий Київ в буквальному сенсі спокусив «пацанів» з депресивних шахтарських містечок і в’язнів затишного, але тісного «П’ємонту»...

Відсутність альтернативних політичних, ідеологічних та культурних проектів рано чи пізно дасться взнаки. Постійне протистояння виснажує не лише самих варягів, але й усіх, кому не пощастило жити на полі бою. Справа не в тому, що «галицький» і «донецький» проекти погані чи хороші, а в тому, що творенням змістів займаються лише галичани і донці. Навряд чи їхніх сил стане, аби довіку тягти на собі цю країну. Тим більше, що тягти її в них поки що виходить, лише у діаметрально протилежні боки.