Українські слухання у Страсбурзі

Кожна революція має геополітичний вимір, і нерідко він є вирішальним. Приклад з нашої недавньої історії: порівняльні дослідження показують, що перед і під час 1917 року український рух був сильнішим від литовського.

Однак  незалежність здобула Литва, а  не Україна. Україна мала надто велику геополітичну ціну, щоб її можна було так легко відпустити у незалежне плавання. Від 1991 року Україна має незалежність, але далі залишається геополітично вразливою.

Тому, коли минулої п’ятниці мені запропонували їхати в українській групі до Страсбурґу, я згодився: бо війна війною, на ній є різні фронти, і кожна сила, навіть рядова, може пригодитися. Разом зі мною група складалася з п’яти людей: одного з ініціаторів Євромайдану Єгора Соболєва, лідерки руху «Новий громадянин» Світлани Заліщук, директора київського офісу Фонду Белля Кирила Савіна та львівського перекладача Юрія Дуркота. Склад делегації визначала Партія зелених у Європарламанті, котра й є засновником Фонду Белля.

Від кількох років Україна має одну з найбільших групу лобістів у Європарламенті. Кажуть, навіть найбільшу. Проблема, однак, у тому, що, на відміну від інших подібних груп з країн, які лобіювали  свою інтеґрацію, українська група поділена на владну й опозиційну. Вони подають дуже різні, часом взаємовиключні сигнали. Якщо додати до того факт, що ні за цієї, ні за попередньої влади більшість своїх євроінтеґраційних обіцянок  Україна не виконала, то в євпродепутатів виробилося стійка Ukrainian fatigue – втомленість Україною.

Євромайдан дав українській справі євроінтеґрації нове дихання. Серед усіх європарламентських груп власне зелені пробують поставити українське питання на перше місце у повістці дня. Відповідно, їм хочеться показати євродепутатам нові лиця з  України – замість тих, що вже набили оскому.

Ми з’явилися на пленарній сесії у середу зранку. Єгор Соболєв прийшов загорнутий прапором. На пропускному пункті цей прапор пробували у нього забрати: згідно з протоколом, під час пленарної сесії забороняється використовувати державну символіку. Єгор проніс прапор, обмотавши його навколо шиї як шарф. Коли нас пропустили до сесійного залу й оголосили усім про нашу присутність, ми, поки весь зал стояв, зразу розгорнули його зі своєї ложі. Як тільки оплески вщухли  і всі всілися, до нас прийшла сердита старша пані з вимогою віддати прапор. Але при виході з сесійного залу охоронці повернули нам його назад. І то з посмішкою: мовляв,   не звертайте уваги, тут така гра, беріть свій прапор і ходіть з ним по Європарламенту – хай євродепутати звикають до нової України як до нової реальності.

Для охоронців в Європарламенті інцидент з українським прапором був єдиною цікавою подією того дня. Робота у них не пітна і нудна: вони провіряють одяг та сумки, розсаджують на балконах групи дітей, пенсіонерів та інших гостей. Згодіться, цікавого тут мало.

Для мене їхні обов’язки є найкращим втіленням моєї української мрії: я хочу, щоб Україна нарешті стала нудною країною. І щоб українські міліціонери на щодень займалися приблизно тим, чим займаються охоронці в Європарламенті.

На жаль, Україна залишається цікавою і потрафить створити інтриґу навіть  Страсбурґу. Це ми відчули уже в перші години побуту в Європарламенті. Виявляється, окрім нас, до нього приїхали ще дві, паралельні делегації. Олег Рибачук привіз зі собою студентських активістів майдану. Більшість цих молодих людей ми уже знали з Києва, відповідно, вони знали нас. А тому ми діяли з ними як союзники. В українській триєдиній опозиції хтось, однак, пустив чутку (знаємо навіть хто, але краще це ім'я не називати): Рибачук і Соболєв привезли апартійну молодь, котра насправді  є «козачками» Януковича. Тому у додаток і на противагу «Батьківщина» й УДАР вислали  свою окрему делегацію.

Але  і на цьому інтриґа не скінчилася. Коли дійшло до першого слухання, у залі з’явилася ще одна група активістів Майдану – троє молодих хлопців і дівчина. Всі вони виглядали дуже однаково: чорні костюми, краватки, й, окрім дівчини, були коротко стрижені. Ми зразу почали розпитувати, кого вони представляють і що робили на Майдані. Відповіді й на одне, і на друге питання були дуже розпливчаті: мовляв, ми носили їсти майданівцям. З нами ці чорно-костюмні «брати і сестра Котигорошка» говорили українською, між собою – російською. Судячи з того, як вони поводилися  - ходили «строєм», сідали разом і ні разу не подали голосу – ми мали поважний сумнів, чи вони з «правильного Майдану». На питання, хто їх сюди запросив, вони називали прізвище одного дуже правого польського депутата. Але, знову ж таки, ніхто  з нас не міг перевірити цю інформацію.

Зі всіх трьох «правильних» українських груп найслабше виглядала та, що від офіційної опозиції. Вони були слабо підготовленими, говорили штампами і вимучено, до того ж слабкою англійською. Виглядало, що їх вислали останньої миті, поспіхом. Порівняно  з ними на молодих українських активістів була одна приємність дивитися і слухати: вони говорили добре, по суті і, що теж важливо, дуже доброю англійською. Кращою не лише за опозиційних делегатів, а й за окремих євродепутатів. Найвеселішим був епізод, коли один з французьких депутатів поставив питання своєю рідною мовою, вибачившись перед українцями, які, напевно, не знають французької – і тут, під сміх й аплодисменти залу, Світлана Заліщук взялася йому зразу відповідати по-французьки.

Єдиним, хто серед нас говорив українською, був Єгор Соболєв. Він вирішив, що краще буде говорити українською, бо так йому легше і точніше висловлювати свої думки. Для нього зразу, за наполяганням зелених, знайшли українського перекладача (попередньо для цієї мети готували перекладача російськомовного). У цьому епізоді є своя добра іронія: єдиним, хто в Європарламенті говорив українською, був росіянин Соболєв. Решта українців виступали англійською, або, при нагоді, французькою та німецькою.

Світлана Заліщук говорить то англійською, то французькою

Цього дня в Європарламенті була не одна, а зразу три дискусії про Україну: одну скликав Павел Коваль, в іншій брали участь молоді люди Рибачука, останню і найбільшу зорганізували зелені.  Я не буду переповідати ці дискусії по черзі, а тільки хочу наголосити на найцікавіших моментах з усіх трьох.

В обговоренні найважливішим, як на мене, був виступ Ландсберґіса. Він дав пораду молодим активістам негайно політизуватися й організувати свій окремий рух. Як і треба було чекати, його пропозиція дістала  відсіч від делегатів української офіційної опозиції. На їхню думку, нічого додатково організовувати не треба, вистачить тої  опозиції, яка вже є і яка офіційно представляє Євромайдан.

Такі перетягування канату показують теперішні і майбутні розколи серед противників Януковича. Що, зрештою, не дивно: кожна революція сварить тих, котрі вчора були союзниками. Головне, щоб:

а) ця прохолодна громадянська війна (копання один одного під столом) не переросла у справді холодну, а тим більше – у гарячу,

б) щоб принаймні назовні Євромайдан говорив одним голосом.

Останнє є вкрай важливим перед лицем Європарламенту. Бо власне на розкол в Україні розраховують ті євродепутати, котрі лобіюють інтереси Кремля і Януковича. Ніхто з них не зізнається у цьому відкрито. Але кожен з них буде розповідати Вам про складність української ситуації і неможливість, а навіть шкідливість втручання ЄС у внутрішні справи. Мовляв, таке втручання може ще більше ускладнити ситуацію і допровадити до югославського варіанту.  А тому врятувати Україну від розколу може лише нинішня українська влада.

Для доведення цієї тези депутатам європарламенту роздавали листівку з даними опитування  R&B – відомої провладної соціологічної служби – котрі мали засвідчити цей глибокий розкол українського суспільства навколо питання євроінтеґрації. Тому Ребека Грамс, лідер зелених в українських справах, попросила мене виступити з цього питання. Припускаю, що мій виступ чули ті, хто дивився пряму трансляцію на Громадському ТВ. А тим, хто не дивився, можу лише сказати, що нічого нового я не сказав. Я лише повторив ті тези, які писав і висловлював раніше: пророцтва про неминучий розкол України ми постійно чуємо відтоді, як тільки Україна стала незалежною; найчастіше їх чути з Москви; а Україна, ніби не слухаючи ці пророцтва, все не колеться і не колеться, доказуючи собі і всьому світу, що вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До того ж виглядає, що розкол, який маємо 2013 р., значно слабший від розколу 2004 р. Про це свідчить, зокрема, слабкість анти-майданів. Якщо в Україні і є розкол, то зараз він набирає вікового виміру: підтримка євроінтеґрації найсильніша серед молодого покоління.  Молоді українці дедалі більше говорять про цінності і дедалі менше про ідентичності — що, до речі, засвідчили їхні виступи у Європарламенті.

Відвертої опозиції до Євромайдану у Страсбурзі не було. Була, однак, опозиція скрита, замаскована у вигляді мудрих порад. Румунський депутат-соціаліст радив українським опозиціонерам визначитися, чого вони хочуть: революції чи круглого столу. Він покликався на свій власний революційний досвід: мовляв, коли йому було 20, то він теж був на барикадах – а зараз, коли він подорослішав і помудрішав, то виступає за круглий стіл. У його виступі щось виразно не клеїлося:  судячи з його віку, 20 років йому мало би бути десь року 1968 р.  Барикад  тоді у Румунії не було – вони були у Польщі і Чехословаччині. Якщо ж він мав на увазі Румунію не 1968, а 1989 р., то мав би говорити не про румунський круглий стіл — його не було, як і не було барикад – а про розстріл Чаушеску!

І головне: як показав  1989 рік, тоді всюди, окрім Румунії і Югославії, головним символом тодішніх революцій був круглий стіл. Тобто  круглий стіл став дуже революційною ідеєю.  Специфіка української ситуації полягає, однак, у тому, що в Україні посадити владу за стіл можна тільки силою – зокрема барикадами!

Дискусія велася довкола того, чи ЄС теж може послужити такою силою. Найбільше говорили про те, чи може Брюссель ввести санкції, і якщо так, то проти кого. Пропонували два варіанти. Перший: вибрати одного-двох високопосадовців (скажімо, Захарченка) і показово остракізувати його, позбавивши візи, закривши його рахунки тощо. Другий: вибрати дрібніші коліщатка – тих, хто бив чи приймав несправедливі рішення. Жоден із тих варіантів, як нам пояснювали депутати, Європарламент прийняти не може: треба, щоб спочатку провину тих, хто має бути покараний, доказали в Україні. Нудний парламент нудного ЄС не може прийняти нічого, окрім нудного рішення!

Одні розказували про це нам зі звиклою для них занудністю, інші – з гіркотою. До тих других належали депутати з країн, котрі, на відміну від Румунії та Югославії, таки пережили революцію 1989 р. – поляки, литовці, східні німці та ін. Українці, котрі думають, що вся Європа однаково байдужа чи, навпаки, однаково прихильна до України, помиляються.  Європа теж має внутрішні лінії розколу. У справі України одним із найвиразніших, як показує соціологія,  є поділ на «стару» і «нову» Європу: на ті країни, які були в ЄС від самого початку, і ті, які вступили після 2004 р. У других спомини про комунізм та російський чинник ще свіжі, а тому вони розуміють українців у їхньому намірі «втекти до Європи».

У цьому поділі важливими є ті депутатські групи, які представляють країни першої групи, але думають як депутати з другої. Власне вони можуть поламати той баланс, який склався в Європарламенті щодо України. До них належать, зокрема чи передусім, європейські зелені. Вони зорганізували українські слухання у Страсбурзі,  а у неділю дехто з них знову вибирається до Києва на Євромайдан.

А скінчилися українські слухання у Страсбурзі «масовими безладами» в Європарламенті: депутати, порушуючи протокол, почали один за одним витягувати українські прапори (їх вніс до залу молодий ірландець ) на знак солідарності з київським Євромайданом.

Не такий уже безнадійний той Європарламент. В окремі моменти він потрафить бути цікавим, як Україна. Особливо – коли говорить  про Україну.