Українські слухання у Страсбурзі

IQЯрослав Грицак, 15 грудня 2013266411
Українські слухання у Страсбурзі

Кожна революція має геополітичний вимір, і нерідко він є вирішальним. Приклад з нашої недавньої історії: порівняльні дослідження показують, що перед і під час 1917 року український рух був сильнішим від литовського.

Однак  незалежність здобула Литва, а  не Україна. Україна мала надто велику геополітичну ціну, щоб її можна було так легко відпустити у незалежне плавання. Від 1991 року Україна має незалежність, але далі залишається геополітично вразливою.

Тому, коли минулої п’ятниці мені запропонували їхати в українській групі до Страсбурґу, я згодився: бо війна війною, на ній є різні фронти, і кожна сила, навіть рядова, може пригодитися. Разом зі мною група складалася з п’яти людей: одного з ініціаторів Євромайдану Єгора Соболєва, лідерки руху «Новий громадянин» Світлани Заліщук, директора київського офісу Фонду Белля Кирила Савіна та львівського перекладача Юрія Дуркота. Склад делегації визначала Партія зелених у Європарламанті, котра й є засновником Фонду Белля.

Від кількох років Україна має одну з найбільших групу лобістів у Європарламенті. Кажуть, навіть найбільшу. Проблема, однак, у тому, що, на відміну від інших подібних груп з країн, які лобіювали  свою інтеґрацію, українська група поділена на владну й опозиційну. Вони подають дуже різні, часом взаємовиключні сигнали. Якщо додати до того факт, що ні за цієї, ні за попередньої влади більшість своїх євроінтеґраційних обіцянок  Україна не виконала, то в євпродепутатів виробилося стійка Ukrainian fatigue – втомленість Україною.

Євромайдан дав українській справі євроінтеґрації нове дихання. Серед усіх європарламентських груп власне зелені пробують поставити українське питання на перше місце у повістці дня. Відповідно, їм хочеться показати євродепутатам нові лиця з  України – замість тих, що вже набили оскому.

Ми з’явилися на пленарній сесії у середу зранку. Єгор Соболєв прийшов загорнутий прапором. На пропускному пункті цей прапор пробували у нього забрати: згідно з протоколом, під час пленарної сесії забороняється використовувати державну символіку. Єгор проніс прапор, обмотавши його навколо шиї як шарф. Коли нас пропустили до сесійного залу й оголосили усім про нашу присутність, ми, поки весь зал стояв, зразу розгорнули його зі своєї ложі. Як тільки оплески вщухли  і всі всілися, до нас прийшла сердита старша пані з вимогою віддати прапор. Але при виході з сесійного залу охоронці повернули нам його назад. І то з посмішкою: мовляв,   не звертайте уваги, тут така гра, беріть свій прапор і ходіть з ним по Європарламенту – хай євродепутати звикають до нової України як до нової реальності.

Для охоронців в Європарламенті інцидент з українським прапором був єдиною цікавою подією того дня. Робота у них не пітна і нудна: вони провіряють одяг та сумки, розсаджують на балконах групи дітей, пенсіонерів та інших гостей. Згодіться, цікавого тут мало.

Для мене їхні обов’язки є найкращим втіленням моєї української мрії: я хочу, щоб Україна нарешті стала нудною країною. І щоб українські міліціонери на щодень займалися приблизно тим, чим займаються охоронці в Європарламенті.

На жаль, Україна залишається цікавою і потрафить створити інтриґу навіть  Страсбурґу. Це ми відчули уже в перші години побуту в Європарламенті. Виявляється, окрім нас, до нього приїхали ще дві, паралельні делегації. Олег Рибачук привіз зі собою студентських активістів майдану. Більшість цих молодих людей ми уже знали з Києва, відповідно, вони знали нас. А тому ми діяли з ними як союзники. В українській триєдиній опозиції хтось, однак, пустив чутку (знаємо навіть хто, але краще це ім'я не називати): Рибачук і Соболєв привезли апартійну молодь, котра насправді  є «козачками» Януковича. Тому у додаток і на противагу «Батьківщина» й УДАР вислали  свою окрему делегацію.

Але  і на цьому інтриґа не скінчилася. Коли дійшло до першого слухання, у залі з’явилася ще одна група активістів Майдану – троє молодих хлопців і дівчина. Всі вони виглядали дуже однаково: чорні костюми, краватки, й, окрім дівчини, були коротко стрижені. Ми зразу почали розпитувати, кого вони представляють і що робили на Майдані. Відповіді й на одне, і на друге питання були дуже розпливчаті: мовляв, ми носили їсти майданівцям. З нами ці чорно-костюмні «брати і сестра Котигорошка» говорили українською, між собою – російською. Судячи з того, як вони поводилися  - ходили «строєм», сідали разом і ні разу не подали голосу – ми мали поважний сумнів, чи вони з «правильного Майдану». На питання, хто їх сюди запросив, вони називали прізвище одного дуже правого польського депутата. Але, знову ж таки, ніхто  з нас не міг перевірити цю інформацію.

Зі всіх трьох «правильних» українських груп найслабше виглядала та, що від офіційної опозиції. Вони були слабо підготовленими, говорили штампами і вимучено, до того ж слабкою англійською. Виглядало, що їх вислали останньої миті, поспіхом. Порівняно  з ними на молодих українських активістів була одна приємність дивитися і слухати: вони говорили добре, по суті і, що теж важливо, дуже доброю англійською. Кращою не лише за опозиційних делегатів, а й за окремих євродепутатів. Найвеселішим був епізод, коли один з французьких депутатів поставив питання своєю рідною мовою, вибачившись перед українцями, які, напевно, не знають французької – і тут, під сміх й аплодисменти залу, Світлана Заліщук взялася йому зразу відповідати по-французьки.

Єдиним, хто серед нас говорив українською, був Єгор Соболєв. Він вирішив, що краще буде говорити українською, бо так йому легше і точніше висловлювати свої думки. Для нього зразу, за наполяганням зелених, знайшли українського перекладача (попередньо для цієї мети готували перекладача російськомовного). У цьому епізоді є своя добра іронія: єдиним, хто в Європарламенті говорив українською, був росіянин Соболєв. Решта українців виступали англійською, або, при нагоді, французькою та німецькою.

Світлана Заліщук говорить то англійською, то французькою

Цього дня в Європарламенті була не одна, а зразу три дискусії про Україну: одну скликав Павел Коваль, в іншій брали участь молоді люди Рибачука, останню і найбільшу зорганізували зелені.  Я не буду переповідати ці дискусії по черзі, а тільки хочу наголосити на найцікавіших моментах з усіх трьох.

В обговоренні найважливішим, як на мене, був виступ Ландсберґіса. Він дав пораду молодим активістам негайно політизуватися й організувати свій окремий рух. Як і треба було чекати, його пропозиція дістала  відсіч від делегатів української офіційної опозиції. На їхню думку, нічого додатково організовувати не треба, вистачить тої  опозиції, яка вже є і яка офіційно представляє Євромайдан.

Такі перетягування канату показують теперішні і майбутні розколи серед противників Януковича. Що, зрештою, не дивно: кожна революція сварить тих, котрі вчора були союзниками. Головне, щоб:

а) ця прохолодна громадянська війна (копання один одного під столом) не переросла у справді холодну, а тим більше – у гарячу,

б) щоб принаймні назовні Євромайдан говорив одним голосом.

Останнє є вкрай важливим перед лицем Європарламенту. Бо власне на розкол в Україні розраховують ті євродепутати, котрі лобіюють інтереси Кремля і Януковича. Ніхто з них не зізнається у цьому відкрито. Але кожен з них буде розповідати Вам про складність української ситуації і неможливість, а навіть шкідливість втручання ЄС у внутрішні справи. Мовляв, таке втручання може ще більше ускладнити ситуацію і допровадити до югославського варіанту.  А тому врятувати Україну від розколу може лише нинішня українська влада.

Для доведення цієї тези депутатам європарламенту роздавали листівку з даними опитування  R&B – відомої провладної соціологічної служби – котрі мали засвідчити цей глибокий розкол українського суспільства навколо питання євроінтеґрації. Тому Ребека Грамс, лідер зелених в українських справах, попросила мене виступити з цього питання. Припускаю, що мій виступ чули ті, хто дивився пряму трансляцію на Громадському ТВ. А тим, хто не дивився, можу лише сказати, що нічого нового я не сказав. Я лише повторив ті тези, які писав і висловлював раніше: пророцтва про неминучий розкол України ми постійно чуємо відтоді, як тільки Україна стала незалежною; найчастіше їх чути з Москви; а Україна, ніби не слухаючи ці пророцтва, все не колеться і не колеться, доказуючи собі і всьому світу, що вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До того ж виглядає, що розкол, який маємо 2013 р., значно слабший від розколу 2004 р. Про це свідчить, зокрема, слабкість анти-майданів. Якщо в Україні і є розкол, то зараз він набирає вікового виміру: підтримка євроінтеґрації найсильніша серед молодого покоління.  Молоді українці дедалі більше говорять про цінності і дедалі менше про ідентичності — що, до речі, засвідчили їхні виступи у Європарламенті.

Відвертої опозиції до Євромайдану у Страсбурзі не було. Була, однак, опозиція скрита, замаскована у вигляді мудрих порад. Румунський депутат-соціаліст радив українським опозиціонерам визначитися, чого вони хочуть: революції чи круглого столу. Він покликався на свій власний революційний досвід: мовляв, коли йому було 20, то він теж був на барикадах – а зараз, коли він подорослішав і помудрішав, то виступає за круглий стіл. У його виступі щось виразно не клеїлося:  судячи з його віку, 20 років йому мало би бути десь року 1968 р.  Барикад  тоді у Румунії не було – вони були у Польщі і Чехословаччині. Якщо ж він мав на увазі Румунію не 1968, а 1989 р., то мав би говорити не про румунський круглий стіл — його не було, як і не було барикад – а про розстріл Чаушеску!

І головне: як показав  1989 рік, тоді всюди, окрім Румунії і Югославії, головним символом тодішніх революцій був круглий стіл. Тобто  круглий стіл став дуже революційною ідеєю.  Специфіка української ситуації полягає, однак, у тому, що в Україні посадити владу за стіл можна тільки силою – зокрема барикадами!

Дискусія велася довкола того, чи ЄС теж може послужити такою силою. Найбільше говорили про те, чи може Брюссель ввести санкції, і якщо так, то проти кого. Пропонували два варіанти. Перший: вибрати одного-двох високопосадовців (скажімо, Захарченка) і показово остракізувати його, позбавивши візи, закривши його рахунки тощо. Другий: вибрати дрібніші коліщатка – тих, хто бив чи приймав несправедливі рішення. Жоден із тих варіантів, як нам пояснювали депутати, Європарламент прийняти не може: треба, щоб спочатку провину тих, хто має бути покараний, доказали в Україні. Нудний парламент нудного ЄС не може прийняти нічого, окрім нудного рішення!

Одні розказували про це нам зі звиклою для них занудністю, інші – з гіркотою. До тих других належали депутати з країн, котрі, на відміну від Румунії та Югославії, таки пережили революцію 1989 р. – поляки, литовці, східні німці та ін. Українці, котрі думають, що вся Європа однаково байдужа чи, навпаки, однаково прихильна до України, помиляються.  Європа теж має внутрішні лінії розколу. У справі України одним із найвиразніших, як показує соціологія,  є поділ на «стару» і «нову» Європу: на ті країни, які були в ЄС від самого початку, і ті, які вступили після 2004 р. У других спомини про комунізм та російський чинник ще свіжі, а тому вони розуміють українців у їхньому намірі «втекти до Європи».

У цьому поділі важливими є ті депутатські групи, які представляють країни першої групи, але думають як депутати з другої. Власне вони можуть поламати той баланс, який склався в Європарламенті щодо України. До них належать, зокрема чи передусім, європейські зелені. Вони зорганізували українські слухання у Страсбурзі,  а у неділю дехто з них знову вибирається до Києва на Євромайдан.

А скінчилися українські слухання у Страсбурзі «масовими безладами» в Європарламенті: депутати, порушуючи протокол, почали один за одним витягувати українські прапори (їх вніс до залу молодий ірландець ) на знак солідарності з київським Євромайданом.

Не такий уже безнадійний той Європарламент. В окремі моменти він потрафить бути цікавим, як Україна. Особливо – коли говорить  про Україну.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 11

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 16 грудня 2013, 22:37

    Таке враження, що статтю писав хвалькуватий юнак. Дивно, що це текст відомого професора. Окрім того, що його запросили аж у Страсбург, і шо їхні молоді люди найкраще говорили англійською, нічого корисного не прочитав.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Tinker 16 грудня 2013, 21:55

    Не вірте партіям! Вірте в себе, вільні громадяни і контролюйте партії!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Tinker 16 грудня 2013, 21:54

    "національні інтереси" це партія Свобода? ХаХаХа

    Це як партія комуністів = класові інтереси пролетаріату.

    Ви хто?

    Жодна партія не може контролювати громадян чи громадянське суспільство! Ким би вона себе для заманухи не проголошувала, чи "партією національних інтересів". чи партією класових інтересів пролетаріату. Всі партії бажають одне: сісти на шию і встановити абсолютний контроль над "масами", рабами

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук