Український Рашмор

За місяць матимемо вибори. Неважливо, чергові чи позачергові, а може, і випадкові. Бо ми ж випадково обираємо випадкових людей, а відтак нарікаємо на цю шерегу випадковостей. Щоправда, інколи називаючи її фатумом української демократії. Або ж болем. Хоча нас мало болить, граблі б’ють не так сильно як би треба було. А якщо б’ють сильно, то ми ці удари впевнено перекидаємо на політиків. А самі чекаємо нових виборів, щоб знову випадково… Ну, ви зрозуміли… І ми ніколи не відчуваємо вини, бо ж хіба випадковість може бути відповідальною?

Відповідальності нам справді добряче бракує. Попри те, що це слово ми чуємо на кожному кроці і звідусіль. Його мовлять з екранів і трибун політики, воно дзвінким відлунням несеться мітингами та протестами, які організовують громадські активісти різного штибу, врешті не цураються його і прості українці. Втім наша відповідальність так і не стала реальною. Вона до болю нагадує сон. Той дивний сон, із якого своїх «Каменярів» ще 1878-го розпочинав Іван Франко. Сон, у якому каменярі з розпукою раз по раз вдаряли об височенну скелю. Тож і ми раз по раз лупаємо цю скалу. Іноді – молотом, іноді – чолом. Хтось творить, хтось руйнує, а хтось імітує. Однак потім так чи інакше безуспішно намагаємося виборсатися із завалів того каміння, яке самі ж налупали. Втім різниця між нами та Франковими каменарями – у вірі. Вони вірили, що своїми руками, своєю кров’ю і кістками вдасться змурувати битий шлях, яким прийде нове життя.

Мабуть, десь так і вірили американці, які фактично на дикому ґрунті почали будувати не лише державу, але й суспільство. І в тракті цього будівництва вони знайшли з-поміж себе своїх батьків-засновників, обличчя яких тепер викарбувані на скелях гори Рашмор. Вирізьбив їх не Ґатзон Борґлум, а мільйони американців, з’єднаних уже понад два століття однією метою та вірою у спільне майбутнє. Американська мрія стала реальністю, бо американці не шукали пророка у своїй вітчизні, а творили його з-поміж себе. І тепер ця скеля настільки міцна, що хтозна чи впаде під ударами внутрішніх або зовнішніх катаклізмів.

А ми й далі у старих міхах шукаємо нових пророків та національних лідерів, повсякчас створюючи любі нам утопії. Все буде добре, невдовзі ще одні вибори, які принесуть нам ще одних «месій». Тільки ці пошуки позбавлені руху, це радше тупцювання на місці навколо скелі під назвою «Україна». Без відповідальності (індивідуальної та колективної), покладаючись на лупання поодиноких людей, нам не до снаги викарбувати обличчя нової України. Бо нова Україна – це обличчя не в однині, це обличчя у множині, це наші обличчя, це обличчя наших дітей та онуків. І ці обличчя цілковито залежать від молотів у наших руках. Вибори дають добрий шанс подумати над рухами цих молотів.

І, може, врешті той дивний Франковий сон стане реальністю:

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Дай Боже, щоб без останнього рядка. Втім тут усе залежить від нас. Головне – не випускати молота зі своїх рук і не впихати його до чужих.