Український воєнний фольклор

У чому секрет популярності пісні «Ой у лузі червона калина»? Про що співали січові стрільці і як їхня творчість вплинула на українську ідентичність? Фронтові пісні Червоної армії – як їх використала радянська пропаганда? Що зафіксував фольклор про Голодомор? Та чи збереглася народна творчість в Україні краще, ніж у країнах Європи?

У новому випуску «Без брому» – фольклористка, докторка філологічних наук, дійсна членкиня НТШ Оксана Кузьменко. Поговоримо про те, як катастрофи XX століття відобразилися у фольклорі українців та якою є народна творчість у сучасній війні.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

***

На тлі війни бачимо зацікавлення фольклором, вибуховий ефект і серед українців і у світі мала пісня «Ой, у лузі червона калина». Це оприявнило важливу тенденцію, що попри різні окупації ми пам’ятаємо національний, воєнний фольклор, який зародився 100 років тому. У чому його живильна міць?

У тому, що він є, був і буде. Як уявляють пересічні люди, що таке фольклор? Переважно згадають про колядки, весільні пісні, ще про коломийки чи анекдоти. А вже думи, русальні чи обжинкові пісні – для багатьох сьогодні далека архаїка.

На формування спрощеного розуміння особливо вплинули шкільні навчальні програми, які нерідко пропонували зразки, витягнуті з контексту та життя загалом. Щастя, якщо дитина виростала в багатій родинній традиції, то для неї фольклор був живим: і колядування, і засівання «на Василя», і пісні на храмові празники чи під час родинних зустрічей. Якщо людина виросла у сім'ї там, де традиційність, обрядовість була поламана, знищена терорами минулого століття, то варто розуміти, що при відновленні фольклорна традиція ніколи не буде такою самою, як перед тим.

Сьогодні ми бачимо спалах уваги до стрілецької пісенності, яка завжди тривала у західних регіонах України. Тепер вона стає близькою і для мешканців центральної, південної, східної частин України. У цій позитивній тенденції бачу свідомий або й несвідомий потяг до своїх коренів, до української героїчної спадщини, до того, що пролягає через серце.

Український кордоцентризм, про який сьогодні часто говорять у мас-медіа, і на що звернули увагу ще українські філософи XIX cтоліття, проявляється саме в тому, наскільки ми відновлюємо у собі потяг до фольклору. Бо він не є чимось нижчевартісним, архаїчним та віджилим.

У наш час змінюється розуміння головних ознак фольклору. Ми вже сприймаємо його не тільки як вид мистецтва, красного слова чи «усну словесність».

І безіменність.

Так, анонімність один із критеріїв до визначення, який, зауважу, не справджується щодо усіх жанрів.

Сьогодні сформовані фольклористичні школи, скажімо, в США, де дослідники дуже швидко зрозуміли, що фольклор має передусім соціальну складову. Фольклор розглядають як спосіб акумулювання та передачі з покоління в покоління дуже важливої інформації. Соціальний контекст змінив вектор дослідження фольклору в постмодерний час.

Сучасна народна пісня – це не тільки твір, який повинен гарно звучати, добре римуватися чи мати багато варіантів. Важливо, щоб вона була прийнята певною групою людей. Відтак з’явилося розуміння не тільки класичного «селянського» фольклору, але й поняття «постфольклору», фольклору певних професійних груп тощо.

З кінця ХХ століття, з епохою диджиталізації дуже змінився спосіб поширення фольклорних новотворів, адже суттєво змінилися самі форми комунікації у суспільстві. Якщо сучасний фольклорист хоче зрозуміти реакцію значної частини суспільства на той чи інший фольклорний продукт, то не завжди потребує брати диктофон й одразу їхати «на село», «у поле», як це було, скажімо, 30 років тому, коли я починала свою практику фольклористки.

Раніше, щоб записати стрілецькі пісні, щоб дізнатися, чи «живуть» вони у фольклорній традиції, треба було ходити з великим магнітофоном з села в село і запитувати у людей: «Чи у вас співають таке?». Як була відповідь: «Так, співають». Наступне питання: «А хто співає?». І тоді починалося найкраще дійство: «А ось зараз я вам наспіваю…»; «а моя бабця співала…»; «мій вуйко, як прийшов з армії, то співав…»; «а мій дідо з австрійської войни розповідав…».

Тепер достатньо набрати у пошуковику інтернету назву пісні, щоб побачити, чи вона є в активному репертуарі, хто її виконує, словом, чи «жива». Можливо, що її «оживили», тобто вона на стадії повтороної фольклоризації з допомогою гуртів автентичної музики чи естрадного виконання.

Ось так само і гімн Українських січових стрільців «Ой у лузі червона калина», який з часу початку повномасштабної війни 2022 року переживає бурхливу повторну фольклоризацію.

Якщо поглянути в історію, то стрілецькі пісні поширилися найбільше в західній Україні у міжвоєнний період. Потім з приходом «визволителів» вони були заборонені. Але їх завжди співали, хоч і таємно, хоронили від забуття. Скажімо, у моїй родині весь радянський час у центрі Львова в хаті дідуся зберігалася раритетна збірка стрілецьких пісень «Сурма» (1922). Тільки у 1990-х, коли з'явилася можливість легально співати патріотичні пісні, люди почали до того активніше ставитися. Навіть моя мама вперше тоді наспівала кілька рядків зі стрілецькі пісні «Хлопці, підемо, боротися будемо», яку навчив, як з’ясувалося, її старший брат. Доти вона ніколи не згадувала про неї, бо було небезпечно. І напевне, їй було страшно зізнатися у тому, що пам’ятала з дитинства. Мамина родина походить з підльвівського села Красів, відомого своєю активною участю у стрілецькому русі та повстанській боротьбі.

Чи воєнний фольклор є новочасним явищем – чи він, продовжуючи традицію, зародився 100 років тому?

Відповідь залежить від того, що ми вкладаємо у поняття «воєнний фольклор». Якщо йдеться про фольклор, пов’язаний суто з війною, то так, це модерне поняття, яке з’явилося з Першою світовою війною.

Досліджуючи воєнний фольклор ХХ століття, а це тема, якою займаюся 20 чи то більше років, розумію, що він виник не на голому місці. Адже маємо потужний козацький епос. І цей пласт української народної творчості не що інше, як воєнний фольклор. Адже відомо, що козаки брали участь у війнах, а в минулому вони були численними. Залишився спадок у формі дум, історичних пісень, героїчних переказів. На цій добротній основі кількасотлітньої народної історії викарбовувалося те нове, що приніс модерний час і Перша світова війна.

Коли я вперше познайомилася з історією стрілецької пісні на основі джерел у спецсховищі бібліотеки Стефаника в 1991 році, мені відкрилися очі на невідомий світ. Адже у радянській школі все, що пов’язане з українськими національно-визвольними змаганнями, з перипетіями Першої світової війни та Української революції – це була лакуна, яку оминали навіть згадкою. Тоді зрозуміла значення того, що ж відбулося у час, коли руйнувалися імперії. Тоді сталися страшні розвали – суспільні, політичні, історичні. Це був тектонічний рух. Як у такий час не пробудитися силі народного духу?! Не було іншого шляху. По суті, народи, які у кривавій бійні змагали за національну державу, були приречені висловитися. На початку ХХ століття кількість письменного населення була значно меншою, ніж тепер, тож усна народна творчість спалахнула.

Однак нам відомі стрілецькі пісні, та ми нічого не знаємо про пісні, наприклад, українців, які воювали в російській армії під час Першої світової війни. У чому причина?

Мене не раз запитують, як вивести загальнонаціональний образ фольклору Першої світової війни, національно-визвольних змагань, хоча ви аналізуєте переважно локально-регіональний чи «галицький» фольклор. У відповідь кажу: згадаймо, у яких обставинах творився фольклор. Більша частина української території лежала під царською імперією. Розмовляти, писати, друкувати українською мовою було суворо заборонено. Люди, які були мобілізовані до царського війська, перебували у полі російської мови, російськомовних книжок, імперської та солдатської культури. Це все сильно впливало на зразки новотворчості. Особливість її у тому, що вона опиралася на давню й потужну традицію рекрутчини з рекрутсько-солдатськими піснями, рекрутськими голосіннями, або ж засвоєними від чужинців воєнними піснями, що не могло не відобразитися на мові текстів.

Втім навіть у суржикових текстах, а такі новотвори, записані у 1916 році, опублікував аж у 1927 році фольклорист, історик Андрій Лобода у статті «З пісень на Україні про світову війну 1914-1918 рр.» Попри те, що згаданих творів небагато, вони цінні тим, що відображають творчість важливої і більшої частини українства.

Інший фольклорист Володимир Гнатюк, тогочасний секретар етнографічної комісії Наукового товариства Шевченка, опублікував у час війни статтю, де наголосив, що треба записувати все, адже будь-який фольклорний новотвір з війни має незаперечну цінність. Навіть короткі пісеньки. Спонтанні реакції на фронтові будні часто породжували сатиро-гумористичні приспівки. Їхня функція була не лише інформативна, творчо-виражальна, але й психотерапевтична.

Прикметно, що до наших днів збереглися і солдатські, і жовнірські пісні українською мовою, У їхній поетиці часто є протиставлення: ми – вони. «Стрільці» – «москалі» чи «австріяки» – «москалі». Але невдовзі на фронті настало оприявнення: «а вони говорять так, як ми». Потім – зіставлення і врешті прийшло розуміння єдності, а для декого усвідомлення трагедії «братовбивства».

Відомі факти, коли на Великдень 1916 року під час тривалої позиційної перерви між вояками відбувалося «братання». Тоді обмінювалися «Кобзарями», піснями – загалом питомо єдиною українською культурою. А як, скажіть, пісню «Їхав стрілець на війноньку» вдалося записати Миколі Леонтовичу в 1917 році на Поділлі у селі Тульчин, чи Левку Ревуцькому на Чернігівщині приблизно у той же час? Це на центральній Україні?!

Коли стрільці прийшли «на Велику Україну», то спілкувалися з місцевим населенням. А з полоненим? Це загалом окрема тема – українізація полонених царської армії, які знаходилися в австрійських таборах. Це дуже цікавий епізод культурної історії війни. Питання не тільки для істориків, але також для фольклористів: яким чином вони українізувалися та який ця українізація мала вплив на пізніші події, пов’язані з Українською революцією. Адже є й фольклор революції.

Коли ми говоримо про зіставлення, порівняння. Стрілецька творчість пісенна була присвячена не лише війні. І як ми можемо порівняти стрілецьку творчість з творчістю інших недержавних народів Австро-Угорської імперії, які мріяли про державу. Бо ж не лише війна, а війна не лише смерть, війна це також і шанс здобути державу.

У кожній стрілецькій пісні – чи то у маршовому жанрі чи гімні бачимо ідею незалежності. І пізніше, коли з'явилися пісні-переробки з давніх балад, бачимо, як вони відобразили радість проголошення УНР. Січові стрільці від початку готувалися до того, щоб йти на Велику Україну. Для них Велика Україна – це був великий міф. Більшість з них не бачили ніколи ні цієї землі, ні людей, ні ландшафту, ні природи. Величний образ виняткової землі для них був утілений зокрема через козацьку пісню. Лідери передвоєнного січово-стрілецького руху, парамілітарних молодіжних товариств опиралися на традиції української старовини та Великого Лугу, на потужний фольклорний образ козацької слави. Фактично, вони оживляли і переносили козацьку історію в сучасне.

Тому українські мілітарні пісенники, які з'явилися в 1915-1918 роках, переважно друковані у Відні, містили багато відомих козацьких пісень – і про Дорошенка, і про Сагайдачного. Чому вони там з'явилися? Це була, як ми сьогодні добре знаємо, форма пропаганди, яка працювала на спільну справу державотворення. І треба відзначити вона прижилася і спрацювала.

А ми можемо говорити в кількісних показниках про стрілецьку пісенність?

Свого часу я порівнювала польські легіоністські пісні та українські січово-стрілецькі пісні, які створювали в один час Першої світової війни. Це період, коли українці та поляки воювали разом в австрійській армії. Коли ж почалася українсько-польська війна 1918 року, то, як свідчили самі стрільці, «було вже не до пісень». Фронтове спілкування – добрий плацдарм для обміну культурними зразками.

Статистика приблизна, з пам'яті, така. У Польщі літературознавець Адам Ролінський видав у 1996 році в Кракові антологію жовнірських пісень 1914–1918 років. Її було складено на основі 250 співаників та нотних видань. Відібрано у збірник 225 текстів без варіантів.

У моєму збірнику, який мав бути аналогом до антології Ролінського, 164 пісні, але з варіантами 479 текстів. Таки трохи програємо в інваріантах. Але що мені важливіше, і на чому наголосив сам дослідник. Це те, що польські пісні популярні передусім у середовищі інтелігенції, яка творила, виконувала ці пісні, поширювала у своєму вузькому колі.

Натомість українські стрілецькі пісні своє поле функціонування розширили дуже серйозно. Стрілецька пісенна творчість потрапила у позавійськове селянське середовище. На той час українське селянство чисельно переважало, тому було значимим те, що стрілецькі пісні виконували чи не у кожному селі на західдноукраїнських теренах. З 1990-х років вже інтелігенція, міщани відродили виконання стрілецьких пісень по всій Україні.

Шлях від стрілецької Пресової квартири до галицького села відбувся під час чи після війни?

Пресову квартиру УСС створили майже на початку війни – навесні 1915 року. Никифор Гірняк побачив, що треба забезпечити військо чимось, що б його об’єднувало. Пісня – це один із потужних чинників до об'єднання. У Пресовій квартирі створили кілька відділів.

У Центральному державному історичному архіві у Львові зберігаються цінні рукописи Никифора Гірняка й інших учасників стрілецького руху. У документах йдеться про створення окремого відділу музик, відділу співаків. Останній, до речі, мав завданням не тільки співати чи творити нові пісні, але й записувати на місцях, якщо змога, і народну творчість. А це, прошу зважити, 1915 рік, коли тільки розгорталися важкі бої, коли царські війська окупували Галичину та Львів.

У монографії про стрілецьку пісенність я подала кілька ілюстрацій зі щоденників січових стрільців, в яких є свідчення таких записів. І що важливо, не тільки стрілецьких пісень. Можна відчитати повні чи уривки різних новотворів: і про кохання, і про війну.

Саме тому стрілецькі барди, автори найвідоміших стрілецьких пісень Роман Купчинський, Левко Лепкий, Михайло Гайворонський мали матеріал, на якому творили пісні, так би мовити, з претензією на майбутню фольклоризацію. Вони керувалися тим, що мала бути зрозуміла для всіх пісенна мова – мова популярних символічних образів, запозичених з фольклорної традиції.

І промовляли навіть до неписьменних селян.

У моїй збірці є тексти, які не вдалося більше записати ніде. Такі тексти залишилися культурним, історичним фактом, вони не стали народними. Але їх небагато. Більшість стрілецьких пісень фольклоризувалися. Вони зумовили появу народних пісень про січових стрільців, зокрема колядок, гаївок, у яких герой – стрілець.

Скажімо, «Ой у лузі червона калина», яка стала народною піснею, має доповнений варіант. У ньому є рядки «Не хилися, червона калино, – маєш білий цвіт, не журися, славна Україно, – маєш славний рід». Цих рядків не було ні в першому опублікованому варіанті в 1915 році, ні в жодному з пізніше друкованих ще під час війн 1918–1919 років чи у повоєнний період.

А московські кайдани, які згадують зараз?

Вони були одразу придумані. Коли Хливнюк заспівав перший куплет цієї пісні, я, зізнаюся, нарікала: коли ж нарешті заспівають те, що треба – про московські кайдани. Рядки «з москалями в тан» – цей архаїчний образ битви як танцю, ця потужна метафора бою з російським загарбником, з моєї точки зору, була дуже важлива саме тоді на початку. Але зараз чую, що співають усі куплети у різних флешмобах і навіть у нашому воєнному повсякденні співають діти.

Тобто можемо сказати, що стрілецька творчість поширилася ще в часи війни. Але чи пам'ятали її впродовж століття?

Я почала записувати стрілецьку пісню з 1991 року. До того предметно не знала нічого. Про цінність пісенника «Сурма» також зрозуміла тільки тоді. Як вже згадувала, коли мама для мене заспівала – це був наче грім серед ясного неба. Вона народилася 1932 року, а це дуже важливий і недооцінений міжвоєнний період. Після поразки у визвольних змаганнях стрільці – хто емігрував, а хто плекав пам’ять про збройний чин, зокрема через організацію видавництва історичної літератури. Згадаймо про літопис «Червона калина». І ця література патріотичного змісту, де, до речі, друкували стрілецькі пісні, надходила до сіл, особливо біля великих міст і містечок, де діяла інтелігенція. Люди читали, засновували товариства «Просвіта», «Союз українок», діяли хори при «Просвіті». Цього активізму не можна не згадати, тому, що він відіграв визначальну роль у підтриманні патріотичної пісенної традиції у час, коли польська влада не толерувала прояви формування української національної самосвідомості. З моєї точки зору, культурна діяльність 1920–1930-х років була дуже важливим чинником для цього процесу.

Якщо ми говоримо про позастрілецький фольклор часів ПСВ. Зрозуміло, що українців кидали дуже багато-куди – на Балкани, на Балтійський фронт, чи збереглися пісні, які були продуковані не у Пресовій квартирі?

Збереглося більше не пісень, а наративів чи коротких переказів про те, як вояки опинялися на чужих теренах, у були інтерновані. у полоні. З батькової родини, що походила з Жидачівщини, знаю, що прадід Микола Гнатюк був, як казали, «в італійському полоні». Його дочка постійно оповідала його драматичну історію. Родинні перекази привідкривали справжню історію Першої світової війни. Вона про численні жертви людей, зокрема українців, які гинули на заході – в Італії чи Австрії у Талергофському концтаборі. І про це теж складені були пісні. З них ми довідуємося про те, як австрійська влада знищувала українців, карала на горло за підозри в москвофільстві. Про це говорив і писав Мартін Поллак. Але ми також повинні пам'ятати.

Прадід з полону повернувся калікою і не впізнав дочки, яка народилася без нього, у січні 1915 року. Маленька дівчинка соромилася безногого батька, зрештою скалічений війною він передчасно помер молодим у 1919 році. Чи є пісні, що описують каліцтво вояків на війни? Так, такі мотиви типові у піснях-хроніках. Але на загал про жаске пісень не складають. Є певна межа, де твориться епос, а коли наступає мовчання. Я називаю такі очікувані, але не створені сюжети «текстами мовчання». І цьому мовчанню завжди хотіла в якийсь спосіб надати голос.

В архівах Наукового товариства Шевченка, частина з якого зберігається в Наукових архівних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України в Києві, де починаючи з 1992 року працювала з перервами, є унікальні рукописні записи фольклору. Вони зроблені переважно олівцем, деякі, на жаль, вже нечитабельні. Серед них пісні і спогади про війну, де описано, скажімо, умови перебування в шпиталях у Відні, або деінде. Писали різні вояки. Не усі ж були січовими стрільцями, але це теж українці. Дехто з них згодом влився у стрілецькі лави. Дехто опинився в УГА, хтось в бригадах Січових Стрільців, які воювали за УНР. Більшість з цих людей мали особистий фронтовий досвід, який здобули в австро-угорській армії.

У 2013 році мені вдалося записати на Покутті, на Івано-Франківщині, переказ про перебраного цісаря. Він не має до теми січового стрілецтва прямого відношення. Текст дуже цікавий – із казковим елементом, типовим для народних казок про перебраного героя. Мотив відомий у цілому світі, але він актуалізувався в українській традиції саме у воєнний час.

Сюжет такий. Цісар перебирається і йде до свого війська довідатися, які в нього настрої, коли він себе оприявнює перед військом, то каже: «Які у вас є питання до мене?» А йому відповідають: «Погано у війську. Не вистачає нам харчів, не вистачає амуніції». А це була зима. Цісар бере грудку снігу – дає першому, і каже – передай наступному. І коли дійшла ця грудка снігу до останнього, то лишилась «мізга» (саме таке колоритне діалектне слово вжила оповідачка). Цісар каже: «Так і я вам даю, а що дійде до останнього, то лишиться мізга».

У фольклорній традиції є перекази і про перебраних отаманів Махна та Петлюру. Про останного записали переказ на Франківщині зовсім нещодавно мої колеги.

Цікаво, Франківщина і Петлюра?!

Так, тут очевидне перетікання давніх фольклорних мотивів, які для неспеціаліста важко вловлюються. В універсальності фольклорних образів полягає народне бачення історії. Це не є буквальне віддзеркалення. Варто усвідомлювати, що історизм фольклорних текстів не фотофіксація. Це певною мірою очікуване. Вираження внутрішніх бажань, уявлених, усталених образів про щось чи про когось.

Якщо ми говоримо про Австро-Угорську імперію, про цісаря ви згадали, зараз побутує думка, що це був період золотого віку для Галичини. Мартін Поллак критикує це, і показує, що не все так було гаразд, як описують. Але все ж: як галицькі селяни ставилися до Австрії, до цісаря?

Повернуся до оцінки традиційного світу, в якому я сформувалася. Згадувана вже бабця Розалія Гнатюк любила перелічувати хронологію свого майже 90-літнього життя так: народилася «за австриської войни у 1915-му», вчилася і вийшла заміж «за Польщі», прожила молоде життя, як казали, за «совєтів і колгоспу», померла «за України» у 2004-му. Завжди від неї чула «за Австрії було найкраще». Мені таке міркування видавалося дивним, адже мала усього чотири класи освіти. Як для дослідниці, а свої перші фахові записи стрілецьких пісень здійснила саме від неї і її сільських подруг, було важливо зрозуміти: які причини формування ідеалістичного образу Австрії.

Насамперед – це був період її молодості. Дуже важливо в оцінці функціонування тих чи тих фольклорних явищ брати до уваги, що відбувалося з виконавцем у минулому, які були визначальні для нього події. В молодості все сприймається легше, краще, яскравіше. З іншого боку, якщо оцінити обставини, в яких опинилося галицьке селянство після Другої світової війни – то у порівнянні з повоєнним терором, жорстокими переслідуваннями і виселеннями «за більшовиків», то сміло можна твердити, що «за Австрії було краще».

У міжвоєнний період були свої переслідування українців. Знаємо про сумнозвіні акції пацифікації. Під одну з таких попав дід Іван, мамин батько. Мав з дому прізвище Стецький, за яким хотіли його переписати на поляка. Але він навіть після побоїв категорично відмовився. Сказав: «Русином народився – русином і помру».

Про період радянського часу загалом окрема розмова. Ми маємо величезний пласт повстанського фольклору, який повністю відобразив те, що відбувалося в Україні у 1940-60-х роках. Бабця постраждала найбільше саме у той період. Це наша родинна історія, яка болить невідомістю того, що насправді сталося. А було так, що дід мав дуже гарні коні. Ті коні реквізували, щоб возив «стрибків». За те, що возиш «стрибків» – «наші хлопці», звісно, покарали. Пропав дід на 14 жовтня 1944 року, на Покрови. А знаємо, що повстанці на великі свята намагалися не воювати, нікого не карати і не вбивати…

Справа рук не повстанців.

Чиїх рук це справа? Після цього лицемірно поставити посередині села стелу з написом «вбитий буржуазними націоналістами». Молода жінка у 29 років залишилася вдовою. Спитайте: як вона буде згадувати той час, залишившись з двома дітьми на руках у селі, де поле, господарка?! Опісля ще її арештувало НКВС. Місяць її малі діти ходили вулицями.

Отож, родинні перекази це потужна культурна історія, окремий пласт фольклорної традиції. Сьогодні маємо можливість повернутися до системного вивчення цих непростих тем. Вкрай необхідно продовжити записувати героїчний епос ХХ ст., на якому сформувалося нові покоління воїнів-патріотів.

Методики запису усних оповідань є різні. Історики мають класичні джерела, оперують одним інструментарієм, фольклористи шукають у текстах передусім яскраві образи, емоції, типологію. Гарний оповідач, як правило, дає багатошаровий текст, який потребує дешифрування, декодування. Будь-який фольклорний текст, а навіть прозовий, дає можливість наблизитися до таємниці своєрідного словника кодів. За ним ми можемо зрозуміти, як мислить і чим живе народ, нація.

А як живе нація в часі катастроф? Маємо Голодомор – геноцид супроти українського народу. Чи зафіксувалися ці події у фольклорі – піснях, переказах, окрім родинних, на ширшому рівні колективної пам’яті.

У своїй останній книзі я намагалася показати злютованість цих історичних явищ у фольклорі. Бо Голодомор 1932-1933 років – це була війна. Та й прості люди у переказах так само оцінюють період 1932-1933 років, те, що йому передувало, і які наслідки мало. Це була війна тоталітарної сталінської держави з українським селянством і українським народом загалом.

Але вертаюсь до того, що ми говорили про жаске, яке дуже складно оспівати. Пісень, пов'язаних з Голодомором, нема. Тому що це було настільки фізіологічно важко пережити і вижити, що про це ніхто не творив. Відомі короткі приспівки. Записочки з текстами, наприклад, знаходили поприв'язуваними до здохлих від голоду коней: «Батько – в СОЗІ, мати – СОЗІ, Діти ходять по дорозі». Така сатиро-гумористика, як блискавична народна реакція, за яку комуністична влада арештовувала, переслідувала, відправляла в Сибір. Страждала цілими родинами. Не дай Боже було такі твори озвучувати чи зберігати.

Уперше почула оповіді про голодомор у 1992 році, коли приїхала на Вінниччину, до родини чоловіка. Мені надзвичайно цікаво було побачити оспіване «золоте Поділля», край чорнозему. Їхала, щоб знайти сліди стрілецького фольклору. Адже відомо, що у цих краях у 1919 році від тифу загинуло стрільців УГА понад «сорок тисяч цвіту», як співається у фольклоризованій пісні Р. Купчинського «Засумуй, трембіто». Міркувала, що на місці старі люди повинні б ще пам'ятати про воєнні події того часу, принаймні можуть побутувати локальні перекази. Яким же було моє здивування, коли в кожній хаті, куди заходила, усі тільки й говорили, що про «страшну голодовку» і Голодомор. Для мене це стало величезним болючим відкриттям. Як тоді часто казали про українську історію і культуру ХХ ст., «нам треба заповнити білі плями». Дуже важко було слухати і перепускати через себе важкі емоційно розповіді про смерть цілих родин з голоду, про випадки людоїдства, про те, як від тотального голоду люди божеволіли, умирали діти з батьками…

Саме там на Вінниччині, в Барському та Погребищанському районах зрозуміла, яке насправді зло, коли перервана фольклорна традиція. Фактично історична пам'ять родин цих людей і усього того, що до 1932 року була стерта. Жінки, які мали дуже багатий баладний репертуар, натомість про Першу світову війну пригадували тільки уривки, які були свідченням існування переказів про гайдамацький рух, про Петлюру. ці тексти залишилися на рівні формул. Філологи зрозуміють, що я маю на увазі, коли говорити про вербальні тексти ширші чи менші. У фольклорі про воєнне минуле можуть траплятися перекази, які стягнені до одного речення. Але нам сьогодні й одне таке речення є важливим. Щастя, коли вдавалося записати повноцінний розгорненй сюжет. Як ото «Про діда і три власті». Перекажу короко сюжет про те, як гайдамаки, їдучи на конях, зустріли по дорозі діда, якого питають: «А якої власті хочете, діду?» А він у відповідь: «Хіба знаю. Сьогодні така – а на завтра така». Опговідь передає історію з періоду Української революції. І цей час також знайшов своє відображення в українському фольклорі.

Все те, що до голоду, забулося?

Не забулося. Тут треба чітко розуміти штучність створеної ситуації. Просто фізично не було кому передати фольклорні знання. Цілі села повимирали. Там була цілком перервана традиція. Але ті свідки, які вижили - це головні ретранслятори народних переказів.

От на Херсонщині була інша, вже щаслива історія. Там у 1918-му році довго перебували українські січові стрільці. Звідти привезли багато гарних життєрадісних пісень, які потім вже співали навіть в радянській Україні, наприклад, «Мав я дівчиноньку чепурненьку». Хто б міг здогадатися, що пісня про сватання походить з кола українського стрілецького війська?! А її залюбки співали, бо там працював стрілецький театр, зав’язувалися знайомства, гуляли стрілецькі весілля з місцевими дівчатами. Таким був природній процес комунікації українців з різних етнорегіонів. У такій атмосфері відбувася процес фольклоризації новостоворених пісень.

Мені переповідав професор Роман Кирчів, який на початку 1950-х років був студентом на Херсонщині, що сам чув, з яким пієтетом місцеві розповідали, що у їхній хаті «стояли січові стрільці».

Щось подібне знаємо з Волині. У 1916 році стрільці закладали там школи. Вони вчили дітей не тільки грамоти, наук, але й стрілецьких пісень. Стрільці у такий спосіб українізували, формували національну ідентичність. І що ми маємо сьогодні на Херсонщині? Ми усі бачимо, як Херсонщина опирається російському ворогу. І я думаю, що в силі цієї міці є паростки зерна, засіяного століття тому.

А якщо говорити про фольклор УПА, мені видається, в суспільному погляді він є трішки меншим, ніж стрілецький.

Так не є. Загалом повстанський фольклор є надзвичайно потужним, але недостатньо вивченим, зібраним і оприявленим в академічному форматі. Сьогодні, фактично, маємо єдину більш-менш цілісну збірку повстанських пісень за редакцією Зеновія Лавришина. Вона вийшла давно, ще в 1997 році у серії «Літопис УПА», том 25. Звісно, що маємо багато поодиноких публікацій локальних записів. Але цього замало.

На разі ми опинилися в іншій воєнній реальності. Вона робить для багатьої дослідників вимушену перерву у польовій роботі. Але якщо говорити про зв'язок, тяглість і вплив, то стрілецька пісенність, без сумніву, вплинула на формування повстанської пісенності. Повстанський фольклор так чи інакше впливає на нас сьогодні, бо «Лента за лентою, набої подавай» чути не тільки з голосу Тараса Чубая у динаміках радіо.

Це так, але з іншого боку, війна триває з 2014 року, невже вона не сформувала нових взірців фольклору? Тобто немає новотворних пісень? Не співають стрілецьких пісень, співають повстанські. Але чи є пісні, сформовані в горнилі цієї війни?

Скажу так, що з 2014 року війна ще не стала загальнонародною, як бачимо тепер. Відтак пісні, які виникали, були радше регіональним чи субкультурним явищем середовища військових АТО. Вони представляли у бардівських піснях власні історії чи історії своїх побратимів, які воювали, гинули у «гібридній» війні. Насправді, військові найбільше розуміли один одного. Суспільство, з мого погляду, існувало окремо, а вояки окремо. Хоча відомості про фольклор з АТО є, переважно це наративи, мілітарні анекдоти, пісенні переробки, як і є окремі студії про фольклор спротиву 21 століття.

Як професійна субкультура.

Десь так. Тепер маємо іншу ситуацію – весь народ живе у війні. А фольклор, нагадаю, повинен покривати інтереси і включеність у процеси усі прошарки населення.

Маємо раніше дослідження про воєнну пісенність Ірини Шувалової, яка в Оксфорді захистила дисертацію, пов’язану з авторською пісенністю, яка виникла на Донбасі. Отже, світ знає про нас, досліджує, вивчає. Але те, що відбувається зараз, за останній рік, кардинально змінило картину з того, що було вісім років перед тим. Тому сучасна новотворчість, яка охоплює і військових і цивільних, – справді народна.

Вона проявляється у всіх жанрах фольклору, особливо мовленнєвих. Маємо нові приказки: «Скільки орка не годуй, він на Гаагу дивиться», «Назвався москалем – лізь у мішок». Маємо вже сатиричні замовляння: «Повітряна тривога – перейди до Таганрога, з Таганрога до Пітера, до бункерного пі…ра». Давній фольклор мотивує нові творчі зразки, які швидко фольклоризуються.

От, запитайте: скільки людей знають чи чули пісню «Враже»? літературного походження текст, де сьогодні упізнавані багатьом слова: «Буде тобі, враже, так, як відьма скаже». Адже він очевидно, що побудований на фольклорному матеріалі. І коли дивишся кліп до пісні, розумієш, що тут потужна архаїка народного замовляння «на смерть», буквально відчуваєш, як вона працює. Здавалося би, що у сучасному світі важить вербальне замовляння. Запитайте: хто у нього сьогодні ще реально вірить? Свій останній запис замовляння «від хворіб» я зробила з колегою Надією Пастух ще у 2005 року на Поліссі. Це унікальний український етнорегіон, де реліктових фольклорних явищ збереглося чи не найбільше. Замовляння загалом дуже складний жанр для записування. Треба мати відповідну підготовку, щоб працювати з носієм традиції в природних умовах. А тут ми бачимо, як жанр виринає в урбанізованому світі, в середовищі людей з сучасною освітою

Але фольклор живе і зачіпає. Те, що справжнє, глибинне, воно завжди буде торкати найглибші струни людської душі. Ми навіть не зможемо одразу пояснити чим. Але коли бачиш потужний посил, скажімо, від архетипної жінки-захисниці, розумієш, наскільки він давній. Образ типовий багатьом сусіднім культурам. Пригадаймо студію Івана Франка про болгарські народні пісні, де він включив тексті гайдуцької пісні про дівчину-воячку Радку. Саме Франкові належить прекрасна, хоч і невелика студія про «Вояницьку пісню», яку він записав у Львові ще у 1887 році, де є пророчі слова:

«Нема добра та й не буде,
Була війна та й ще буде
Бо на війні світ настає
На війні ся й закінчає…».

До речі, чи можемо ми говорити про різницю фольклору щодо гендерного розподілу – жіночий та чоловічий фольклор?

Про поділ на «жіночі» та «чоловічі» пісні писав ще Михайло Максимович у своїй «Передмові» до збірника українських народних пісень, який вийшов у 1827 року. Один з фундаторів ураїнської фольклористики дуже чітко визначив, які твори «жіночі», а які «чоловічі». До початку Першої світової війни у патріархальному, традиційному селянському суспільстві ролі були чітко розділені за гендером. Якщо жінка займалася домашнім побутом, дітьми, то в її репертуарі, очікувано переважали відповідні пісні – колискові, ліричні побутові, балади про кохання, а також – родинно-обрядові твори. То чоловіки, які були включені у «зовнішній» світ значно більше, переважно оповідали про суспільно-історичні події, їх цікавили героїчне минуле, війни і військо, відтак чоловіки краще знають і співають жовнірські, рекрутські пісні чи обрядові твори, які пов’язані саме з участю хлопців та чоловіків. Досвідчила з практики, що жінка-виконавиця або не знає, або ніколи не зможе наспівати повністю давню жовнірську пісню. А от стрілецький романс – будь ласка. Що хлопців цікавило? А те, що дідо розповів, або наспівав. Але факт, що сьогодні довідатися чи записати переказ про «австрійську войну» можна головно від літніх жінок…

Моя колега Мар’яна Байдак нещодавно опублікувала дуже гарне дослідження «Війна як виклик і можливість: українки в роки Першої світової війни» (2021). У книзі добре представлено, як відбувалося поступове входження жінок і дівчат в інші сфери життя. Багато змін, які відобразилися на фольклорній традиції, пов’язані із першою тотальною світовою війною, яка модернізувала «старий» світ.

Коли я починала записувати стрілецьку пісенність, то одразу зауважила, що є переваги у жанрах. Маршові пісні жінки не знали. Переважно співали стрілецькі баладні, а особливо ліричні пісні про кохання: «Колись дівчина мила», «Човник хитається серед води», «Як з Бережан до Кадри січовики манджали». Саме ці пісні дуже популярні. Від того й мають багато варіантів.

Скажімо, пісню «Маєва нічка» нещодавно побачила в музичному альбомі однієї з сучасних виконавець як колискову. Але первинно романс створив січовий стрілець Левко Лепкий у час війни. Трансформація функціонального призначення пісні – ще один з чинників фольклоризації та «живучості» того чи того фольклорного тексту. Якщо текст здатний змінюватися, то має шанс на довше життя.

Окрім війни був важливим концепт неволі. Під час війни потрапляють в полон, неволя може бути на чужому краї, в ХХ столітті була низка депортацій українського населення. Чи це збереглося у фольклорі?

Загалом тема неволі є дуже глибинна, тому що пари «воля» –«неволя», «свобода» – «несвобода» – це засадничі філософські поняття. Коли людина почувається вільною? Адже це питання і про фізичне і про духовне обмеження. Зараз працюю над книжкою «Людина в неволі». Основний її дослідницький аспект – конструювання у фольклорі та усній культурі образу остарбайтера й усіх трудових невільників Третього Рейху. Більше двох тисяч українців здебільшого примусово забрали на важкі фізичні роботи до Німеччини у час Другої світової війни. Важливо наголосити, що більшість з поневолених були підлітки, майже діти по 14–15 років, яких вивозили для підтримки нацистької економіки і «машини» війни. Дівчатка і хлопці відірвані від родин, опинялися далеко в чужому краї. Зауважу, більшість з них ніколи не була за межами свого села чи міста. І новий досвід, який був емоційно насичений, не міг не відобразитися у творчості..

Фольклор остарбайтерів – яскрава і ще повністю не вивчена сторінка воєнного фольклору. Хоча про саме явище «остарбайтерства» укрїнські та зарубіжні історики написали достатньо багато і вичерпно. Колеги зробили максимум з того, що могже допомогти фольклористам. Були записані розповіді, свідчення, інтерв'ю, оприлюднені приватні архіви із записами фольклорних новотворів. Однак, коли приходиш в суто фольклорний архіви, то потрапляєш в особливий світ дівочих альбомів, воєнних блокнотів із цілісними записами самодіяльної творчості невільниць, які провели кілька років на заводах, у концтаборах, у сільському господарстві німців-«бауерів» тощо. Творчіть ця має свою національну специфіку і міжнаціональний образ. Адже білоруси, росіяни, поляки також зазнали цієї недолі. Достеменно не знаю про французів, чоловіки яких теж працювали на таких роботах. За оповідями і переказами, вони були в привілейованому стані.

Українські дівчата та хлопці відчували тугу за домом, «за рідною Україною», мотиви якої відчутно у творчості. Багато текстів віршів, пісень переписували з зошита в зошит. Властиво функціонування було не усним, а писемним. Однак, за суттю – це фольклор. Є популярні тексти перероблені з традиційних давніх наймитських пісень. У них теж про неволю: бідна людина була приневолена йти до когось в найми, щоб заробити і вижити. Наймитські пісні легко перероблялися на остарбайтерівські. Актуалізовувалися традційні символічні образи дівчини-пташки, яка прагне полетіти з неволі додому, до матері чи мотив важкої непосильної праці. Усі ці поетичні елементи були доступні носіям фольклорної традиції, зрозумілі, легкі, щоб передати те, що мали відчитати родичі в умовах епістолярної цензури.

Архетипні, певною мірою.

Так, якщо вдатися до аналізу оппулярності орнітоморфних образів. А по-друге, не можна було писати правду, що недоїдаєш, що не маєш одягу, що тебе б'ють за провину, що підлягаєш суворій «німецькій» дисципліні. До речі, у багатьох прозових текстах, що я опрацьовувала, найбільше дошкуляла нашим людям вироблені правила чіткого дотримання розпорядку і закону. Імперативний мотив «не вкради» – один з головних в остарбайтерівських наративах. Підневільний стан, інша «чужа» поведінкова культура – ці теми також знайшли відображення у фольклорі.

Тут мабуть цікавим є фольклор мігрантів. Ми про нього щось знаємо?

Так, знаємо. Кілька років тому львівська фольклористка Олена Гінда опублікувала цікаве дослідження, яке грунтується на уважному вивченні творчості трудових мігранток в Італії. Упродовж тривалого часу вона особисто спілкувалася з мігрантками, записувала їхні поетичні тексти і пісні. Це культурне явище у наш час дещо маргіналізоване, попри те, що немає на заході України села і міста, де б не знали когось особисто чи родичів, які були на заробітках, починаючи з 1990-х років. Скажу більше, коли вирушила в експедицією на Поділля та Буковині улітку 2001 року з колегою Орисею Голубець, то вразила картина обезлюднення сіл. Складалося враження, що жіноче населення середнього віку виїхало мало не повністю. Це відобразлося не тільки на соціальному рівні, але й на культурному, зокрема на функціонуванні обрядової фольклорної традиції.

А в’язні ГУЛАГу породили творчість, що стала новотвором саме політв’язнів радянських концтаборів?

Так, вони відомі під різними термінами як «виселенські пісні», «засланські» чи «політично-тюремні пісні». Знаний фольклорист-практик Григорій Дем’ян у свій час найбільше доклався, щоб записати, зберегти і опублікувати цей вид народної ліро-епіки про час терору у комуністичного режму. Цей пласт, фактично, вибруньковується з повстанського фольклору, є його іманентною частиною. Відомо, що на «далекий і холодний» Сибір виселяли дуже часто родини повстанців за кару. Ми не можемо відділити одне від одного, це взаємодоповнюючі цикли фольклору. Оскільки така творчість, як і остарбайтерівський фольклор, пов’язаний із поневоленням, але в значно гірших екзистенційних умовах, то зразків народної творчості було ствоено небагато. Відомо більше авторських поезій, які з’явилися пізніше.

Адже, коли пружину сильно стиснути, вона рано чи пізно виструнчиться. Ми бачимо також це зараз – як вибухає народна творчість. Як правило, поштовхом до творення нового фольклорного твору є кризові моменти життя людей.

Кризовим моментом була і Друга світова. Ми багато говоримо про фольклор УПА. Водночас, до сьогодні збереглися фронтові пісні Червоної армії. Мені видається, що це був продукт діяльності держави та її пропаганди, яка мусила дати щось тим людям, окрім 100 фронтових грам. Чи в середовищі червоноармійців виник свій специфічний фольклор?

Пісні «від червоноармійців» виникали. Совєтська держава усіляко ініціювала такі спроби, комуністична ідеологічна машина працювала, щоб максимально використати ресурс народної творчості на свою пропаганду. І це не було якесь «ноу-хау» тільки радянської влади того часу. У Третьому Рейху відбувалось те саме. Відомі дослідження німецьких та американських фольклористів про те, як фольклор ставав серйозним інструментом нацистської пропаганди, впливу і тиску. Очевидно, що тоді впливові політики добре розуміли значення фольклору і фольклористики як дисципліни. Чого не можу, на жаль, сказати про сучасних стратегів розвитку національної науки, у якій розчерком пера викреслили вузівську спеціальність «фольклористика».

Скажімо, є збірник 1953 року «Народна творчість про Велику вітчизняну війну», у якому опубліковано діже різні тексти, представлені й ті, що походять з польових фронтових записів. Назву, до прикладу, одного з фольклористів, письменника Михайла Стельмаха, який воював на фронті артилеристом, був воєнкором, а по війні на запрошення Максима Рильського, тодішнього директора Інституту фольклору, став його науковим працівником. Саме він проводив записи новотворів, про які ви питаєте. Готував з іншими колегами академічний збірник, на який було державне замовлення. Звісно, що у збірнику другої половини 1940-х рр. не могло обійтися без «славославія» Червоній армії, Сталіну, але й поміж фейклору траплялися перлини. Скажімо, етномузиколог Михайло Гайдай записав у 1944 році і розшифрува мелодії низки остарбайтерських пісень, кілька пісень «партизанських», записаних безпосередньо від радянських партизан. Люди творили за будь-яких умов, і правда, що значна частина була захоплена ідеєю визволення «родіни». І від фактів історії ми не можемо нікуди дітися, як дослідники ми бачимо різні сторони суспільної творчості.

Але якщо родина в Галичині зберегла повстанські пісні, чи родинна традиція в підрадянській Україні, вже при незалежній Україні зберегла ті партизанські пісні? Про Катюшу і щось інше культивувала держава, а власне те, що витворилося в середовищі масовому.

Мені складно відповісти однозначно. Не мала нагоди особисто працювати у полі в східних регіонах України з цією темою. Думаю, що треба розрізняти те, що створювалося самим народом, а що накидувалося державою силоміць зверху. Воно не буде тривке. До того ж прорадянських наративів було настільки багато і друкованих текстів, як правило російськомовних пісень, що вони якоюсь мірою поглинули автентичний фольклор. Особливо, треба звернути увагу на час, коли почалася кампанія на створення міфу «великої вітчизняної війни». Існували дві історичні культури паралельно – народна «низинна» і державна, яка дуже сильно тиснула на першу. Особливо в центрально-східних, південних регіонах України. Вже за проголошеної Незалежності України, після 10 років української державності робили записи усних спогадів про Другу світову війн. Публікували регіональні збірники до ювілею 70-річчя «побєди». Аналіз показує, що велика частина ветеранів-червоноармійців та їхніх родичів творили наративи в рамках пропагандивного міфу «великої вітчизняної». Вони продовжували мислити категоріями «героїчного чину визволення» і «місії» Радянського Союзу.

Більше героїчна історія, аніж родинна трагедія.

Саме так, бо родинна трагедія часто була нелегітимною. Про багато епізодів воєнного минулого було незручно, або не бажано говорити. І знову я повертаюся до поняття «тексти мовчання», але у стосунку до Другої світової війни. Про них також згадує нобелянтка Світлана Алексієвич, яка записувала у Білорусі партизанські спогади. Письменнця у відомій книзі «У війни не жіноче обличчя» не раз коментує, що є промовлене і недомовлене. У цьому тексті, до речі, багато про фольклорні ситуації: плач-спів, голосіння, віршоване листування…

Коли оцінюю воєнну ситуацію сьогодні, то розумію: ми не маємо вже що ділити, згадуючи вираз історика Владислава Гриневича про «поділену пам’ять». Сьогодні ми, як ніколи, не поділені. У Першій світовій війні були українці-«австріяки» та українці-«москалі», у Другій – «червоні» партизани та «упівці». Сьогодні ж ми не маємо підстав для поділу – і ми можемо творити пласт воєнної творчості, який близький і зрозумілий для усіх українців.

А в Росії далі йдеться про зовнішнє нав’язування їхньому соціуму ідеологічних норм. Там фольклору не буде про цю війну. Ще один цікавий момент, зараз ми дегуманізуємо ворога. Росіяни – це абсолютне зло і це простежується у піснях, і це справедливо після того, що вони вчинили. Але чи так було завжди – період Першої світової війни, Другої світової війни концепт ворога у воєнному фольклорі українців.

Фольклорний концепт «ворога» давня і велика тема. В українській традиції вона пов'язана передусім із образом загарбників. Поетична палітра словника багата на художньо-зображальніі засоби, якими українці описали своїх ворогів. У фольклорі з ХІХ-ХХ століть – ворог «лихий», «дикий», «злий». Означення, які характеризують швидше не людину. Бо в архаїчній культурі й свідомості людей вороже сприймалося як антисвіт людини, ворог був чимось на зразок звіра. І саме Перша світова війна внесла інший кут зору. У культурологічному плані це була світова тенденція, коли звернула увагу на ворога як (не)людину. Такі теми, скажімо, в останні два десятиліття обговорювали також і російські дослідники. Не випадково державні гранти в росії виділялися на дослідження психології війни і ворога, на публікацію статей, де аналізували фольклорні образи воєнних «союзників і противників» ХХ ст. Вони прицільно готували своє суспільство до війни.

Погоджуюсь з думкою, що фольклорні новотвори про наше воєнне сьогодення також дегуманізують ворога. В анонімних чи авторських віршах, приказках, мемах, наративах, які ширяться усно і через засоби інтернету, ми часто називаємо їх не «росіяни», а більш відповідно до емоцій, які переповнюють. Типові номени «орки», «русня», але частіше давнє «москаль». Фольклорна традиція нас не полишає. Коли вживаємо слово «москаль», на цю лексему працюють смисли минулого, особливо побутових анекдотів, казок про москалів. І тут можемо говорити про культурні етностереотипи, які формують суспільні візії, оприявнюються, працюють на різні платформах, зокрема у візуалізації образів окупантів.
Натомість росіяни нас дегуманізують також і давно. З 2014 року ми чуємо, як вони висловлюються: не «стріляти українців», а «стріляти хохлов», «убивати укропів» тощо.

Є така думка, навіть якщо ми говоримо про постать Бандери, що частково його пошанування нами це результат російської пропаганди щодо Бандери. Бандера в очах росіян злий, значить у нас він буде хороший. Поширення повстанського фольклору, врешті пісня «Батько наш Бандера». Як ця популярність з'явилася, адже пісня стала популярною ще перед повномасштабним вторгненням.

У класичному фольклорі патерналістський образ дуже популярний. У фольклорі ХХ ст. він актуалізувався у стрілецьких піснях про стрілецьких отаманів. Пізніше з’явилися інші військові провідники – «батьками» стали Петлюра, Махно. Перед самою війною зазвучала з неабиякою силою пісня про «нашого батька Бандеру», бо в ній проголошувався головний заклик до очікуваного бою за національну державу: «Ми за Україну підем воювати». У цій парадигмі слід бачити корені – в українській народній свідомості дуже міцно закріпився образ головного батька нації – Тараса Шевченка.

Але концепт матері є важливішим, Україна-мати. Чи ми не можемо так порівнювати?

Це є багатошаровий процес відчитування символічних значень в персоніфікованих топонімних образах. По-перше, граматична форма слова – «Україна» жіночого роду. До неї ставишся як до жіночого персонажу. А який найважливіший жіночий персонаж у фольклорі? – Мати, її архетип. Ми сьогодні можемо спостерігати підвищену динаміку в пошуку рівноваги у неспокійному й загроженому різними катастрофами світі. Може видатися дивним, як високоцивілізований світ, його прогресивна частина раптом починає шукати у прадавніх часах знаки, які мають прояснити істину. От хоча б звернення до трактування образу матері-землі чи до архетипу жінки загалом. Це одна з причин звернень до фольклору і міфології. У цьому полі й бестселлер американської психологині Клариси Пінколи Естес «Жінки, що біжать з вовками», переклад на українську мову якої вийшов саме у рік війни.

У час криз і війн зростає увага до містичного і до тем апокаліпсису, вираженого у фольклору. Ми також повертаємося до пошуків отого містичного, що раніше можна було знайти у казках, дмонологічних оповіданнях. У них фігурує багато жіночих персонажів, чимало з яких відіграє ключову роль.

Чи ми можемо говорити, що фольклор в Україні краще зберігся, чи в розвинених країн Європи? Бо фольклор це явище здебільшого сільське чи ні?

Ні. Якщо населення України в більшості містяни, то за такою логікою фольклор мав би вже вимирати. Але, як бачимо і чуємо, він живий і його менше не стає. Це видно з того, що творить народ зараз, що не зникає протягом віків. Скажімо, досі існує традиція промовляти на різдвяні свята віншування. І вона дуже активна, попри те, що за каноном віншує «полазник», тобто дитина чи дорослий чоловічої статі. А щедрують тільки дівчата. Новий час вніс зміни. З історії відомо, що великодні гаївки водили з дівчатами і січові стрільців. Тобто традиція може бути гнучкою. У загальному ми дотримуємося головних канонів, свідомо чи несвідомо.

У західному світі є інша ситуація, там є різні форми і жанри фольклорних проявів, які потребують дослідження. Для цього в американських діє приблизно 15 кафедр фольклористики. Вони готують фольклористів, культурних антропологів, етнологів, які досліджують не тільки архаїчні, первісні культури, а що важливо – й сучасне суспільство, міську кльтуру, в якій теж є свої сформовані традиції та творчість.

У Західній Європа, трохи по-іншому, там багато давніх традиційних явищ зникло. Скажімо, у Великій Британії, звідки піщов наш головний термін, з англ. «folk», народ, народний, маємо «Folklore» - фольклор, немає кафедр фольклористики. Офіційно там є відділення, де займаються культурною та соціальною антропологією, але є товариства дослідників фольклорної спадщини, які дуже активні. Наприклад, до річниці пам’яті про Першу світову війну вийшла книжка Джеймса Гейворда, пов’язана з фольклором, зокрема з легендами про «ангелів в Монсі».

Свого часу мені пощастило у 2015 році відвідати міжнародну наукову фольклористичну конференцію у Швеції в Угіверситеті Уппсала. Із цікавістю слухала виступи кількох фольклористів з Північної Європи. Було важливо довідатися, які теми досліджуються, чому віддають перевагу, наскільки вони суголосні з нашими науковими інтересами. Мене вразило, що ірландські фольклористи розповідали про ті ж героїчні балади, які, по-суті, досліджувала на матеріалі українського історичного фольклору і я. Отже, у них подібні вектори, що у нас. Дуже популярні студії над народними віруваннями про смерть на основі аналізу сучасних демонологічних міських легенди. Цей пласт фольклору актуалізується сучасною поп-культурою, він з’являється у масмедійному просторі – у кінофільмах, мультфільмах, книжках фентезі тощо.

Що я хочу цим сказати на закінчення, то це те, що фольклор живий, але його треба відчути і побачити. У чомусь він помітніший, десь невидимий, але однозначно – він є усюди.