Українці, євреї, злочинці

Президент Ізраїлю Реувен Рівлін сказав, що (далі цитата) «багато з пособників злочинів були українцями. І з-поміж них особливо вирізнялися бійці ОУН». І те, що ця фраза була сказана, – факт, і сказане в ній – також. Можна, звісно, сперечатися, чи члени організації, яка видавала інструкції про «приязні» і «ворожі» меншини (при чому «ворожі» підлягали винищенню в ході боротьби за українську державність) справді «особливо вирізнялися» з-поміж інших. Але те, що ОУН навіть 1942 року продовжувала наголошувати на своєму «негативному відношенні до жидів», свідчить саме за себе.

Цікавіше подивитися на реакцію в Україні. От, скажімо, Голова ОУН  і водночас заступник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України Богдан Червак заявив: «Те, що зробив президент держави Ізраїль в українському парламенті, можна трактувати однозначно –  плювок у душу українцям. Звинуватити ОУН у Голокості, та ще й під час парламентських слухань з нагоди 75-х роковин трагедії Бабиного Яру, –  це зневажити українську націю». Ну, тобто коли ОУН називає євреїв «ворожою меншиною», інструктує їх «винищувати», «усувати за найменші провини», а через багато років її голова «переводить стрілки» на всю українську націю – це анітрохи не плювок. Дивно, а от мені, українцю, чомусь дуже схоже на те, що плюнув на мою націю саме Богдан Червак. Можливо, це мені лише здалося – всяке буває.

Або от Олег Ляшко. «Під час парламентських слухань, присвячених трагедії Бабиного Яру, де вбивали і українців, і євреїв, і циганів, і людей іншої крові,  президент Ізраїлю Рівлін з трибуни українського парламенту (!) заявив, що серед пособників нацистських злочинів було багато українців. На жаль, всі присутні в парламентському залі –  і президент, і депутати, і міністри –  сором’язливо промовчали». Далі він, мов під копірку, ствердив, що «виступ Рівліна принижує українців». Це, звісно, частково є правдою. Українців може принижувати і виступ Рівліна, і виступ Ляшка – нас багато, всі ми маємо різні точки зору. А от ставити на одну площину жертв Голокосту, яких убивали лише за те, що вони євреї, і українців – заручників, підпільників, ідеологічних опонентів нацизму – це як мінімум підло. На жаль, народний депутат Ляшко вкотре орієнтується на найпримітивніше сприйняття дійсності – «всіх вбивали, нащо про це зайвий раз нагадувати». Щось приблизно таке заявив мені малоосвічений столичний міліцай родом із Черкащини – тільки з приводу Голодомору. Є такі люди, які просто не зрозуміли уроків історії. І їх, на жаль, багато.

Тут варто перейти від заяв політиків до суспільної свідомості нашого народу. Чим саме був Голокост у реальному житті? Це було масове винищення людей, які жили поряд. Поряд із тими, хто залишився живим. Вбивцями також були ті, хто жив поряд. Так, не завжди. Іноді це були чужинці – з Німеччини чи інших країн. Але дуже часто вбивцями були місцеві, дуже багато з них були українцями – ізраїльський президент не помилився. І жодного «приниження» чи там «плювка» в цьому нема – серед тих, хто відбирав хліб 1933-го, теж було багато українців. А серед катів ЧК і НКВС було багато євреїв. І росіян. І українців теж було багато. Питання в тому, щоб суспільство, в якому більшість становлять етнічні українці, не боялося сказати собі правду: в нашій країні було вчинено жахливий злочин, і серед тих, хто його чинив, було багато предків нинішніх громадян України.

Масове винищення людей, які жили поряд, – це річ, яка стирається з пам’яті не так просто. Часто люди просто намагаються про це забути, жити далі, ніби нічого не сталося. Своїм дітям, а тим більше внукам вони намагаються не передавати свої емоції з цього приводу. Тому нові покоління мешканців Білої Церкви, Бердичева та інших колись значною мірою єврейських містечок ставляться до Голокосту як до чогось несерйозного. Зрештою, до Голодомору ставляться так само – хай не вводять вас в оману дитячі малюнки, намальовані за вказівкою вчителя. Це все було не з нами, не з такими ж людьми, як ми. Якісь казкові євреї, казкові українські селяни. Якісь міфічні німці чи там міфічні комнезамівці. Ну як так уявити в сучасній Білій Церкві чи сучасному Бердичеві розстріл майже третини населення? Хіба це можливо? Ні, це, напевне, були інші люди. Зовсім інший біологічний вид. Так само, як і ті, у кого відбирали хліб. Хто з молоді може отак собі уявити, що в нього відберуть хліб, і він у своїй квартирі помиратиме з голоду?

Тож для переважної більшості – це все теорія. У школі чи універі кажуть, що треба сумувати, – зробимо вигляд, що сумуємо. Треба квіти покласти до пам’ятника – покладемо. Історія для пересічного незаідеологізованого молодого українця в принципі має доволі приблизний стосунок.

На жаль, з цього випливають дві сумні речі. Перше – політики можуть маніпулювати історією як хочуть, залежно від своїх ідеологічних переконань. Друге – суспільство реально не усвідомлює, що це все може повторитися.

От зараз на Донбасі у нас повторився НКВС зразка 1930-х, з масовими посадками на підвал, а в деяких містечках – з масовими розстрілами. У Криму повторилися роки «застою», коли вбивають і катують небагатьох активних, а більшість просто боїться – про всяк випадок. Тим часом деякі українські політики продовжують бавитися з вогнем. Замість того, щоб визнати і тоталітарний характер ідеології ОУН, який, безперечно, призвів до численних цивільних жертв, і участь багатьох українців – військовополонених, селян, міщан, ідеологічно-вмотивованих та зовсім безідейних – у Голокості, продовжують розповідати про «приниження» та прищеплювати українцям комплекси «русского міра»: ми вічно невинні, вічно праві, а якщо хтось каже протилежне – то тому, що нас не люблять, круґом адні враґі.

Голокост зокрема і Друга світова загалом – явища страшні і багатошарові. Якщо ще згадати, що війна у тій чи іншій формі («боротьба проти куркулів/шпигунів/ворогів народу») в Україні не припинялася щонайменше з 1917 року, то ця багатошаровість зростає до небачених масштабів. Ті самі члени допоміжної поліції у багатьох випадках були катами і жертвами в одному флаконі. І моральний вибір, який стояв перед кожним окремо взятим поліцаєм, я б не побажав проходити нікому. Звісно, не потрібно малювати всіх поліцаїв виродками і деґенератами (хоча й таких було чимало), звісно потрібно говорити про весь той клубок історичної несправедливості, який сплівся в українському суспільстві до і під час Другої Світової – але говорити про це потрібно з чітким усвідомленням жахливості гітлерівського «остаточного розв’язання» і без пошуку ворогів у людях, які стверджують очевидні речі.

Хто цікавиться – подивіться, які процеси зараз відбуваються у Литві. Як литовські інтелектуали самі доходять до страшного усвідомлення: наші предки брали масову участь у знищенні своїх сусідів-євреїв, наші предки займали їхні будинки, спали у ліжках вбитих і їли з їхніх тарілок. І те, що в литовському суспільстві відбуваються такі процеси, – свідчення того, що це суспільство морально сильніше за наше, а не навпаки.

Мені нічого невідомо про те, що хтось із моїх предків брав участь у винищенні євреїв під час Голокосту. Але якби хтось з’ясував, що такий факт мав місце, – я б принаймні не став звинувачувати цю людину у «плювку в душу моїй родині» абощо. Сліпе заперечення злочинів тих, кого ідентифікуєш як «своїх», – анітрохи не ознака сили. Якщо не вірите – поспілкуйтеся з фанатами Путіна в Інтернеті, в них якраз зараз сезонне загострення через збитий «Боїнг».

Забуття злочину, несерйозне ставлення до нього – це не свідчення міцності чи сили суспільства. Гучні заяви про «плювки» та «приниження» – також. Ми травмовані трагічною історією, і не варто з усіх сил намагатися продемонструвати протилежне, адже це часом виглядає просто жалюгідно.

Наше суспільство стане сильним тоді, коли нове покоління сформованих уже в незалежній Україні громадян не лише позірно засудить, а насправді сприйме й усвідомить жахливість усіх трагедій, які сталися на нашій землі за останнє криваве століття. Коли для мешканців Білої Церкви, Бердичева, Луцька, Львова знищення десятків (а то й сотень) тисяч конкретних їхніх земляків перейде з розряду «казок дідуся Панаса» в розряд особистої трагедії, болю, який справді відчуваєш. Це питання відповідальності за свою історію, за свій народ, за свою країну. І за своє майбутнє також.  Це патріотизм.