Укрсоцстандарти: вижити за будь-яку ціну

Українське суспільство тривалий час перебуває у стані справжньої боротьби за виживання. І виною цьому – специфічна владна політика, яка перетворює життя громадян в шоу «вижити за будь-яку ціну». Соціальні стандарти, які закріплені сьогодні в законодавстві, ще дозволяють підтримувати фізіологічне функціонування людини, але аж ніяк не є показниками гідного життя хоча б на мінімальному рівні.

 Навряд чи є підстави вважати, що у влади та олігархів раптом прокинеться сумління, і вони вирішать порахувати справжню вартість мінімальної зарплати, прожиткового мінімуму чи споживчого кошику. Навпаки, на думку одного з провідних українських політиків, боротьба за виживання гарантує суспільну пасивність громадян. А значить - вигідна самій владі.

Мінімальна зарплата у погоні за прожитковим мінімумом

Серед низки соціальних стандартів, які діють в Україні, мінімальна зарплата, напевно, відіграє найвагомішу роль. Принаймні, її значення як державного інструменту регулювання оплати праці є зрозумілим для переважної більшості населення. Це й не дивно, бо будь-які зміни розміру цього виду соціальної гарантії відчувають на собі всі працівники. Зміни «мінімалки» впливають на показник середньої заробітної плати. Номінальне збільшення обсягів доходів у бюджетних працівників за кілька місяців зумовлює аналогічні зміни у приватному секторі.

У ст.10 Закону України «Про оплату праці»зазначено, що «розмір мінімальної  заробітної  плати  встановлює Верховна Рада України за  поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про  Державний бюджет України з урахуванням пропозицій,  підготовлених шляхом  переговорів  між представниками  профспілок,  власників,  які  об’єдналися  для  ведення колективних переговорів й укладення генеральної угоди, та  переглядається залежно від зміни розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб».

Прожитковий мінімум в законі з однойменною назвоювизначено як «вартісну величину достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості».

Відповідно до закону, саме прожитковий мінімум застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги у зв’язку з безробіттям, інших соціальних виплат. Тобто у прожитковий мінімум, а значить і мінімальну зарплату, включено мінімальний набір послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Доходи, які є нижчими за цей законодавчо встановлений рівень, просто не дають можливості людині нормально існувати.

Однак українська (чи антиукраїнська) влада вирішила пограти з власним народом у експерименти з виживання. Тривалий час держава взагалі не забезпечувала навіть мінімальних соціальних стандартів оплати праці, свідомо ставлячи громадян за межу існування. Склалась парадоксальна і цинічна ситуація, коли розмір мінімальної зарплати був меншим за розмір прожиткового мінімуму. Українців свідомо поставили за межі виживання.

До 2010 року Закон«Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»не виконувався у частині, де вказувалось, що мінімальна зарплата не може бути нижчою за прожитковий мінімум. Лише з 2010 року, і не в останню чергу завдяки президентським виборам та штучному заниженні реальної вартості життя, показник «мінімалки» зрівнявся з прожитковим мінімумом.

Найгіршою ситуація була в 90-ті роки. Тоді система соціального захисту була принесена в жертву епосі нагромадження капіталів нинішніх олігархів і взагалі ледь дихала. Для того, щоб наздогнати прожитковий мінімум, мінімальній заробітній платі знадобилось більше, ніж півтора десятиліття. Якщо на початку 1993 р. мінімальна оплата праці становила 20,8 % від рівня прожиткового мінімуму, то у 2000 р. вже – 41,1%. У 2001 р. відношення мінімальної зарплати до прожиткового мінімум виросло до 37,9%, у 2002 р. – 36,8%, 2003 р. – 51,1%, 2004 р. – 65,4%.

На  початку  2007  р.  співвідношення становило  81,3 %, що  відображає  підвищення купівельної  спроможності мінімальної оплати праці. У сім разів зросла й купівельна спроможність заробітної  платні, що витрачається на  придбання товарів, які входять до прожиткового мінімуму.

З 1 січня 2009 року у Законі України «Про Держбюджет - 2009» встановлення розміру мінімальної заробітної плати саме на рівні прожиткового мінімуму для працездатної  особи  було  передбачено  в  генеральній угоді між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців, всеукраїнськими профспілками та профоб’єднаннями. Наближались вибори Президента і провідні українські політики поспішали чимось сподобатись суспільству. Проте подарунок народу було вирішено зробити не на початку, а наприкінці року.

Законом України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати» від 20.10.2009 року № 1646-VI було затверджено їх наступні розміри: з 1 листопада 2009 року – 744 гривні, з 1 січня 2010 року – 869 гривень, з 1 квітня 2010 року – 884 гривні, з 1 липня 2010 року – 888 гривень, з 1 жовтня 2010 року – 907 гривень, з 1 грудня 2010 року – 922 гривні.

Динаміку зміни співвідношення двох соціальних стандартів можна простежити в наступній діаграмі.

Не варто тішити себе ілюзіями щодо справедливого встановлення рівня прожиткового мінімуму в Україні. Його офіційний показник не відповідає реальному і встановлюється на основі занижених і непрозорих даних та слабко корелюється з індексом вартості життя. У 2009 р. Інститут законодавства Верховної Ради України встановив, що реальний прожитковий мінімум становить близько 1400 грн, тоді як офіційний досяг лише 744 грн. А за підрахунками незалежних від уряду профспілок, справжній рівень прожиткового мінімуму є ще вищим – 2356 грн.

Український споживчий кошик

Прожитковий мінімум в Україні базується на так званому споживчому кошику і встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих наборів продуктів харчування,  непродовольчих товарів і послуг для основних демографічних та соціальних груп населення. Вони були затверджені Кабміном ще у далекому 2000 року й відтоді не змінювалися, хоча Закон України «Про прожитковий мінімум» вимагає їх перегляду через кожні п’ять років.

За оцінками парламентського комітету соціальної політики та праці, ці набори не є повними і достатніми для задоволення першочергових матеріальних і культурних потреб громадянина, а забезпечують лише його фізіологічне існування. Однак така жорстка оцінка соціального стандарту не викликає мук сумління в переважної більшості народних депутатів. Напевно, тому вони й не поспішають «покращувати життя» громадянам.

Постанова Кабміну від 14 квітня 2000 року «Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення» яскраво розкриває нам погляди влади на прожитковий мінімум. В документі, яким керуються при визначенні соціальних стандартів, детально розписано що і в якій кількості потрібно громадянину України, щоб достойно вести боротьбу за виживання. 

Таблиця 1. Набір продуктів харчування для працездатного населення (кг/рік на одну людину)               

Але вміст споживчого кошику варто аналізувати не лише за його складовими, а й за їхньою вартістю. Чи здатна людина, отримуючи дохід у вигляді мінімальної зарплати, дозволити собі навіть такий дуже скромний харчовий раціон? Аналіз моніторингу середніх цін на продукти харчування показує, що наявний рівень прожиткового мінімум не дозволяє людині забезпечити себе і цим досить злиденним споживчим кошиком. За дуже скромними підрахунками, загальна річна вартість затвердженого Кабміном мінімального продуктового набору становить близько 8500 грн. Тобто на всі інші потреби особі з мінімальною зарплатою залишається лише близько 3000 грн. Не зовсім зрозуміло, як розподілити 3000 гривень на 12 місяців так, щоб можна було одночасно сплачувати за житлово-комунальні послуги, користуватись транспортом, купувати одяг і взуття, не кажучи вже про задоволення елементарних соціокультурних потреб.

За затвердженими нормами, українцям, а надто пенсіонерам, потрібно бути дуже обережними в експлуатації свого одягу та взуття. Такі висновки напрошуються після аналізу мінімального набору предметів гардеробу для чоловіків і жінок працездатного і непрацездатного віку. Проте урядовці чомусь не врахували того, що, як правило, лише якісний і недешевий одяг та взуття здатні прослужити не один рік.

Чоловікам працездатного віку пропонується ходити в одному верхньому зимовому одязі не менше 4 років, в одному плащі та костюмі – 5 років. Штани можна купувати лише раз в 4 роки, а джинси – раз в 3 роки. Також не варто захоплюватись плаванням, оскільки термін служби плавок має становити не менше 10 років.

З головними уборами сильній статі теж не дуже пощастило. Кабмін пропонує використовувати шапки, кашкети, шарфи впродовж 6 – 7 років. Зимові утеплені чоботи можна купувати раз на п’ять років. Дві пари мештів мають прослужити також 5 років.

Але при визначенні мінімальних потреб для жінок уряд виявив ще більший аскетизм. Слабкій статі створено максимально жорсткі умови для виживання та залишено мінімальні шанси для вияву своєї привабливості з допомогою речей гардеробу. Так, передбачається, що жінка купуватиме зимовий верхній одяг лише раз на 8 років, сукню, спідницю та халат – раз на 5 років, три блузки – на п’ять років, один купальник раз на чотири роки, два бюстгальтера на 2 роки. Із взуттям також не пощастило. В одній парі зимових чобіт треба проходити 5 років, в туфлях – 2 роки.

Зрозуміло, що для чоловіків і жінок пенсійного віку ці норми споживчого кошику є ще скромніші.

Проте найбільш екстремальні умови виживання для українців передбачені у сфері забезпечення товарами культурно-побутового та господарського призначення однієї середньостатистичної сім’ї. Зрозуміло, що там немає й натяку на такі технічні прилади, як мобільний телефон чи персональний комп’ютер. Зате передбачено шість ложок і виделок на 10 років, дві сковороди і чотири каструлі на 9 років, один чайник на 8 років. Також українській сім’ї потрібно надзвичайно обережно поводитись з побутовою технікою, оскільки в разі її передчасної поломки прийдеться дуже довго чекати на можливість придбати нову. Так, холодильник має прослужити 15 років, телевізор (51 см за діагоналлю) – 10 років, пральна машина – 14 років, електропраска – 9 років, радіоприймач – 20 років, настільна лампа – 25 років.

Не варто часто дозволяти собі таку зайву розкіш, як купівля меблів. Шафу для одягу, стіл письмовий і набір для кухні можна купувати лише раз у 25 років. Зате ліжко або диван можна придбати у кількості трьох штук впродовж 25 років, а стільців у такій же кількості і раз на 15 років. А любителі довго постояти перед дзеркалом у ванній мають пам’ятати, що, за задумом українського Кабміну, його можна міняти тільки раз у двадцять років.

Таким чином, система мінімальних соціальних стандартів і гарантій, створена українською владою, дозволяє вести цікаву і захопливу боротьбу за виживання.