«Варшавська мелодія» для галицького глядача

Здається, з приходом холодів «поморозились» всі львівські театри, принаймні прем’єрами не потішив жоден. І лише на камерній сцені театру ім. Марії Заньковецької відбулась прем’єра «Варшавської мелодії» у постановці народної артистки України Таїсії Литвиненко.

Отож, це прекрасна нагода поговорити про режисерський стиль Таїсії Литвиненко - безумовної прими театру, дружини художнього керівника Федора Стригуна - творчість якої досі ми якось оминали увагою.

Саму п'єсу «Варшавська мелодія» написав Леонід Зорін 1967 року - слідами хрущовської відлиги, коли дозволений був дещо вільніший погляд на світ і можна було критикувати окремі недоліки сталінського керівництва. У цьому випадку - закон 1947 р., що забороняв шлюби з іноземцями. Тонка, дотепна і навіть трагічна історія кохання двох молодих людей - польської студентки Гелени і радянського студента Віктора - котрі не без втрат щойно пережили війну і нарешті знайшли один в одному прихисток, опору і сенс у житті, проте все це було зруйновано отим злощасним законом, - ця історія виявилась актуальною і одразу була поставлена в багатьох провідних театрах Союзу. В театрі ім. Е.Вахтангова у постановці Р.Симонова грали Юлія Борисова і Міхаіл Ульянов, в театрі «Ленсовета» у постановці І.Владімірова - Аліса Фрейндліх. В Україні ж була легендарна постановка Едуарда Митницького з Адою Роговцевою у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. П'єса стала ще актуальнішою і набула нових підтекстів після входу 1968 р. радянських військ до Чехословаччини. Але то було давно (не за моєї пам'яті).

А що ж маємо тепер? Маємо слізливу мелодраму у постановці того типу, який у закулісній термінології називається дурнуватим терміном «жіноча режисура» (з точки зору емансипації цей термін давно пора замінити, адже частенько такий тип режисури зустрічається і в чоловіків, натомість у багатьох жінок-режисерів можна побачити чіткий «чоловічий» стиль). Попри характерні риси такої режисури - красивість, сентиментальність, гіперемоційність - основною її ознакою є приблизність. По-перше, місце і час дії. Очевидно, не Москва - галицизми, привнесені в п'єсу при перекладі режисеркою вказують на наш регіон. А проте, де в нас інститут виноробства? Всі згадки про минулу війну викреслені, як неактуальні. А проте, як без них зрозуміти обставини дії? Характери людей, які щойно пережили таке жахіття, їх світовідчуття? Час дії - очевидно, 1946 р. і далі, адже згадується закон про заборону шлюбів з іноземцями. Але чому тоді герой читає героїні з доброго дива вірші Симоненка, які на той час і близько не були написані? Якого часу костюми? Що це за дівчата в блакитних шатах, що в кожній паузі спішать потанцювати (зрозуміло, що актрисі потрібно переодягнутись, але чи ж це може бути причиною)? І до чого у цьому всьому пісні сестер Тельнюк? На такому от принципі «срєді там - мєжду здєсь» і будується вся вистава - аби красиво і зворушливо.

По-друге, яка ідея, провідна думка, основна спрямованість постановки? Кордони в наш час глобалізації не роз'єднують людей аж так трагічно - проти чого протестувати? Ще раз засудити «злочини сталінського режиму»? Акцент у виставі явно зроблено не на цьому: лише кілька згадок про вищеназваний закон і контролюючі органи, і жодної спроби відтворити сувору атмосферу страху і всеконтролю. Основне завдання, як бачимо, - розчулити і витиснути сльозу. З цією метою змінено фінальну сцену: там, де у автора в останньому побаченні героїв через 20 років психологічно точне стишення, примирення (як в історії давньої болячки, до якої ніби вже й звикається, а ніби вже й минулося) і три крапки, то у виставі - повторення попередньої сцени, тільки вже в іронічному, істеричному звучанні, щоб іще раз накрутити емоції.

Принцип зовнішнього накручування емоцій і постійних істерик робить виставу одноманітною, позбавляє розвитку, не кажучи вже про нюансовість. Неможливо розгледіти за цим всім композиційну побудову: зав'язка-кульмінація-розв'язка - після оголошення закону все на одному емоційному рівні. До того ж надмір танцювальних, пісенних, декламаційних та просто музичних вставок настільки розбавляють дію, що здається, маємо справу не з виставою, а з літературним вечором.

Полька у виконанні Христини Гриценко справляє, на перший погляд, переконливе враження, проте при подальшому розвитку подій вся плаксива істеричність та режисерські вибудувані «підтексти» переважно сексуальної спрямованості опошлюють і руйнують образ. Дивним видається вибір на роль героя-коханця Олександра Норчука. Зрозуміло, що головний герой - не рафінований Дон Жуан чи витончений мистецтвознавець, а щирий простий хлопець. Але брутальність образу, створена «по-пацанячому» носовими інтонаціями актора та відповідною пластикою, підкреслена вже згаданими режисерськими «підтекстами», заважає повірити, що цей герой знає напам'ять Омара Хайяма та Симоненка і здатен зачарувати польську студентку консерваторії.

Отож готовий ще один хіт для галицького середньостатистичного глядача театру ім. Марії Заньковецької: красивенько, з піснями-танцями, Симоненком і облаяними «совєцькими часами». Та ще й із простим впізнаваним героєм, здатним витримувати істерики чутливої героїні - як таким не захопитись? Безумовно, що на цей товар знайдеться покупець: я бачив натовп задоволених глядачок середнього віку, що виходили після перегляду з носовичками. Проте хотілося б, щоб і такий продукт був зроблений якнайпрофесійніше, ретельно продуманий і чітко вибудуваний. І я обома руками за те, щоб актори мали можливість пробувати себе в режисурі (і до того ж всі актори і рівні можливості), але й ставитись до таких спроб треба відповідально (кожна репертуарна вистава це обличчя театру!), незалежно від регалій і статусу постановника.

Фото зі сайту www.ozon.ru