«Вчителька казала, що ненавидить моє прізвище»

Звукорежисер першого фестивалю «Червона Рута» Богдан Стефура виріс біля траси, яка веде до Польщі. Його родину депортували саме цією дорогою. Ця траса у містечку Судова Вишня і закарбована дата в коморі усе життя нагадували його рідним про вигнання. Це передали і малому тоді Богданові. Він народився аж через 10 років після того, як його мама, Марія Степанівна Саїк втратила дім. До операції «Вісла» вона проживала в селі Кальників (тепер Польща).

У коморі записали дату

«Їхали взимку. На возі двоє дітей – моя мама і її молодший брат. Мамі було 14 років. Кілька місяців поневірялися у пошуку житла. Коли вони прибули у Судову Вишню, їм надали вільний будинок. Мали спільне подвір’я з поляками. Це була інтелігентна сім’я. Ми поважали їхні свята і ходили до них в гості, вони наші свята поважали. Пам’ятаю, як в коморі на стіні була написана дата, коли вони там поселилися – 27 травня 1947 року», – розповідає Богдан Стефура.

Богдан народився через 10 років – 9 березня 1957 року. Як був малим, до його дідуся, Степана Матвійовича, приходили друзі. Запам’яталися їх закодовані розмови: «Дідусь із 1905 року народження. Говорили про політику і підпілля. Дітям дозволяли заходити і гратися в кімнаті, де вони спілкувалися. Коли говорили про тих людей, не називали імена та прізвища. Лише псевдо. Дід був у підпіллі».

Двоюрідні брати батька Богдана були в УПА. Загинули в боротьбі. Дядьки Богдана по татовій лінії підірвалися в криївці поблизу Судової Вишні, коли криївку захопили «совєти». Батька звали – Петро Стефура.

«Тоді усіх вбитих бійців вивозили біля школи і клали біля муру. Стежили, хто прийде із родичів. Тато зі своєю мамою пішли і впізнали братів. Батько хотів щось сказати, а мама стиснула його за руку, щоб він мовчав. Тільки після Незалежності місцева громада зробила могилу загиблим воїнам. Там вказали прізвища і батькових братів», – згадує ті часи Богдан Стефура.

Після війни до містечка приїхали «визволителі» – багато російськомовних людей з російськими прізвищами. Вони займали керівні посади у різних установах та організаціях. Це голови навколишніх колгоспів, голови райвиконкому, парткому, директори підприємств.

«Після війни вони навіть ходили у військовій формі. Партія не підпускала місцевих до керівних посад. Внуки цих людей тепер асимілювалися – вже українці, у вишиванках ходять. Пригадую, директор школи був росіянином, та перейшов на українську мову. Був дуже хорошим педагогом. Пройшов війну. Він вчив математику. Це позитивний приклад. Щоб отримати негативний приклад, то треба, щоб я у той час був дорослим і мав з ними конфлікти. Мої спогади – дитячо-юнацькі. "Визволителі" розуміли, що були на гарячій сковороді серед наших людей. Знали, що якщо будуть дуже виступати, то вночі куля через вікно нишком прилетить. Боялися і тому шукали компроміси. Удень – начальники, а вночі сиділи під ковдрою і переживали за своє життя. Єдиний вихід вижити – це був дипломатичний компроміс. Вони знали, що перебували на чужій землі. У п’ятдесяті-шістдесяті роки місцеві могли розправитися з ними», – каже Богдан Стефура.

Вчителька казала: «Ненавиджу це прізвище. Погане в тебе прізвище»

Дитинство Богдан провів у бібліотеці, адже мама працювала бібліотекаркою. Щоб вижити, мусила бути комуністкою.

«Я швидко навчився читати українською і російською мовами. Мав ще польський буквар і в нас звучало польське радіо. Тож легко говорю польською. Як підріс, поміж радянськими книжками, які були в хаті, знайшов самвидавівські книжки про Бандеру, про визвольну боротьбу. Любив читати в дитинстві пригодницьку літературу і фантастику.Час від часу до бібліотеки надходили розпорядження вилучати книжки, котрі з тих чи інших причин ставали забороненими. Але їх мама не знищувала, а приносила додому. І у нас на горищі була прихована бібліотека. Пам’ятаю, як з тих книжок я читав "Собор" Олеся Гончара. Пізніше читав сучасну світову літературу у перекладі на польську, бо ні російською, ні, тим паче, українською тоді не було. Алістер Маклін, до прикладу, до мене дійшов спочатку польською. Дотепер маю у своїй бібліотеці книги польських класиків поезії і прози. Люблю поезію. Крім української – польську, білоруську», – каже Богдан Стефура.

Богдан Стефура у молоді роки

Богдан змалечку мав інтерес до музики. На Різдво колядував з друзями.

«Учителів школи влада направляла, щоб вони ходили і вистежували, хто колядує. Було, що ми колядуємо і бачимо, що вчителі йдуть. То одні від одного відверталися. Вчителі виконували формальності, а ми робили своє. Єдиний метод приїжджих комуністів вижити – знайти якийсь компроміс із місцевими, а не ворогувати. Здогадуюся, що багато речей було тихо узгоджено між двома сторонами – мовляв, ви нас не чіпайте, а ми вас не будемо. Пам’ятаю, що спершу вони ходили у військовій формі. Проте не всі були лояльними», – пригадує пан Богдан.

«У п’ятому класі нас уже почали вчити багато вчителів. Одна з нових вчительок знайомилася з класом. Читає прізвище: "Стефура". Я встав. А вона: "Ох, ненавиджу це прізвище. Погане в тебе прізвище". Вона з приїжджих. Її чоловік був міліціонером, "ястребком"», – розповідає Богдан Стефура.

Хлопець мав безлімітний доступ до кіно. Адже його тато Петро Стефура працював кіномеханіком у місцевому кінотеатрі.

«Ми дивилися фільми про Чапаєва, про "радянський рай". Так нам нав’язували радянську ідеологію. Було багато індійських фільмів. Демонстрували і західне кіно, яке дозволила радянська влада. Ми любили романтичні фільми. Запам’ятався фільм «Єсенія», яким дуже захоплювалися дівчата», – пригадує.

У старших класах Богдан Стефура вчився грати на гітарі, створив ансамбль.

«Я був популярним у школі, бо керував ансамблем, – усміхається. – Дотепер люблю сучасну обробку народних пісень. Найбільше мене надихав білоруський ансамбль "Пісняри". Ми співали їхні пісні. Тому завдяки поезії Янки Купали, Максима Танка в оригіналі, досить добре розумію білоруську мову».

У 1979 році Богдан Стефура закінчив факультет радіоелектроніки Львівського політехнічного інституту Це був розквіт електроніки, космічної техніки. Рік працював інженером у КБ космічної техніки одного із науково-дослідних інститутів Академії Наук СРСР. Та музика перемогла. Композитор Ігор Білозір, керівник ансамблю «Ватра» запропонував роботу звукорежисера.

Залишив космічну техніку заради роботи з Ігорем Білозіром

«Наступний мій етап – ансамбль "Ватра" з Оксаною Білозір та Ігорем Білозіром. Ми починали з маленьких концертів, на які приходили пів залу. Перша перемога "Ватри" була влітку 1981 року у Тернополі. Там відбувався фестиваль комсомольської пісні "Молоді голоси". Головою журі був Мирослав Скорик. "Ватра" з-поміж інших виконала обробку пісні Михайла Гринишина "Вівці, мої вівці". Здобули перше місце. Це було перше визнання. Перший пік популярності – 1981-1982 роки. Під час новорічних свят у філармонії 14 днів поспіль було по три концерти в день, а деколи і чотири. Зали вже переповнені. Тоді вже львів’яни почали ходити в гості у вишиванках. Зароджувалося середовище спротиву. Треба віддати належне Ігореві Білозіру, що він це підняв і пропагував. Я вже пізніше осягнув, наскільки він був впертий у цьому. Учасники ансамблю виступали у вишиванках. Коли я був керівником ансамблю у школі й інституті, то йшов на компроміс – поміж двома-трьома комсомольськими піснями співали народну. А тут така сміливість на ті часи – в нього в репертуарі не було жодного твору комуністичної спрямованості. І це при тому, що програму-дозвіл на гастролі здавали у присутності представників обкому партії. І йому вдавалося цю програму здати, захистити», – розповідає Богдан Стефура.

Разом із ансамблем «Ватра» Богдан чотири місяці їздив по всіх республіках Середньої Азії. Це була зима 1981-1982 років.

«Їздили з апаратурою. Співали там всі українські пісні. Нас слухали місцеві, які заворожено сиділи у своїх халатах. Сприймали нас добре. Була якась внутрішня любов до нас. Ми були цікаві для них, бо несли свою культуру. Тоді філармонії обмінювалися колективами, щоб заробляти. Ми побачили всю Середню Азію, їх міста, кишлаки. Були в одному містечку на кордоні з Афганістаном. Війна тоді тривала. Двоповерховий готель, огороджений високою бетонною стіною. Працівники готелю розповідали, що були моменти, коли там в чотири поверхи стояли гроби, які привезли з Афганістану», – розповідає Богдан Стефура.

Він каже, що це була гарна хвиля, яка несла його в тому, що любить.

«Я був звукорежисером запису музичого матеріалу до перших музичних фільмів “Ватри”. Віяло дисиденством і це було небезпечно, як по лезу бритви. Ансамбль не мав права виконувати пісні на слова Богдана Стельмаха, бо він був забороненим, його не друкували. Ці заборони були у вигляді рекомендацій. Говорили з Білозіром. У філармонії був комсомол і партком. Далі – самодіяльний колектив "Медікус". З колективом у складі делегації Радянського Союзу їздив по різних країнах як музикант. Були у США, у Норвегії. Я грав на бас-гітарі і контрабасі. Виконували українські народні пісні», – пригадує музикант.

У 1988 році Богдан Стефура потрапив на міжнародний музичний фестиваль в Іспанію. Самодіяльні гурти тоді їздили на фестивалі, як культурні делегації окремих республік СРСР.

«Учасники фестивалю в національних костюмах брали участь у параді. У складі української делегації був гурт народних інструментів "Медікус" зі Львова і народний танцювальний колектив з Коломиї. Хлопці з Коломиї привезли із собою синьо-жовтий прапор. Спереду ішла делегація з червоним радянським прапором. А ми тихенько ішли із синьо-жовтим прапором. З нами був старенький перекладач з Москви, етнічний іспанець. Він внаслідок громадянської війни у 30-х роках у Іспанії емігрував до союзу, видно, що за комуністичними переконаннями. Прилетівши у Мадрид, він відразу зник на весь період фестивалю, бо на рідну землю чоловік приїхав. А завданням "перекладачів" було стежити за всією делегацією, потім писати звіт у КДБ. А для нас проблема – ми іспанської не знаємо. То нам перекладала з іспанської дівчина, студентка з Польщі. В усіх закордонних поїздках у ті часи були перекладачі. Деколи досить лояльні, бо то вже було чутно запах свободи – розвалу союзу. Звісно, вони все ще писали звіти після поїздок».

Звукорежисер першого фестивалю «Червона Рута»

Богдан Стефура у 1989 році був звукорежисером одним з організаторів першого українського фестивалю «Червона Рута».

«Там я познайомився з директором фестивалю Тарасом Мельником. Фестиваль був у серпні. А за пів року до того, десь після Різдва, ми сиділи з Тарасом в готелі "Україна" у Чернівцях, пили каву на балконі навпроти стадіону і мріяли як улітку відбуватиметься фестиваль. Ми організовували ремонт залу літнього театру, підведення електрики, художники-декоратори робили сцену. У той момент багато допомоги фестивалю "Червона Рута", як це не дивно, було від ЦК Комсомолу. Через них вирішували всякі дрібні проблеми. Концепція фестивалю була у тому, щоб дати можливість вибухнути українській музиці. Це вдалося. Гран-прі тоді отримав покійний нині Василь Жданкін. Пригадую, як Василь Жданкін, отримавши гран-прі, стояв на сцені з кобзою, дивився на стадіон. Навпроти нього – трибуна , червоно-сині радянські прапори і десь місцями синьо-жовті. І це при цьому, що перед входом на стадіон міліція обшукувала усі сумки. Жданкін сказав: «Там за нами, на цьому високому будинку, сидять хлопці з камерами з КДБ, які знімають. Хлопці, вимкніть камери, кому ви служите ?». Тоді заспівав. "Чорна рілля іззорана". "Гей там на горі січ іде". А коли заспівав "Ще не вмерла Україна", то до нього приєдналися Віктор Морозов і Едуард Драч . Потім пролунало "Слава Україні". Це 1989 рік! На фестиваль приїхало багато українців з діаспори. Запахло свободою», – пригадує Богдан Стефура.

За кермом об'їздив 40 штатів США

Богдан Стефура їздив у США на фестиваль як музикант і звукорежисер.

«Я ніколи не розглядав варіант залишитися у США. Хоча за кермом об'їздив 40 штатів. Лишилося 11, в яких не був. Після фестивалю українська діаспора організувала нам концертний тур усією країною. На моїй карті США відмічено, що я побував у сорока штатах. Від штатів Нью Джерсі і Коннектикут на сході до Каліфорнії на заході, від Арізони, Тексас і Флориди на півдні до Норд Дакота і Віскансин на півночі. І це усе не літаками, а дорогами, по землі. Ось кілька найцікавіших місць, які варто побачити у США. Нью Йорк, як місто, що притягує, Статуя Свободи і Ellis Island – меморіал і музей іміграції, Бруклінський міст. Союзівка – українська рекреаційна місцина, яку заснували українці, щоб нагадувати собі про Карпати. А також Ніагарський водоспад у штаті Нью Йорк, Гранд Каньйон в Арізоні, Космічний центр НАСА у Хюстоні, Лас Вегас у Неваді, Беверлі Гіллс, Лос Анджелес у Каліфорнії, гори Колорадо. Ось цікаві місця, які варто відвідати у США. Керувати автомобілем у США легко, бо дуже якісно організована система доріг», – каже Богдан Стефура.

В Америці Богдан Стефура придбав апаратуру для майбутньої студії звукозапису. Коли повернувся в Україну, заснував у Львові власну студію звукозапису «Мелос» при Львівському телебаченні. Записав десятки альбомів різних виконавців – хорова, камерна, народна, симфонічна, рок, поп, джаз. При студії була школа молодих виконавців і дитячі вокальні гурти.

За багаторічну працю у популяризації музичної культури у 2018 році Богдан Стефура отримав звання «Заслужений діяч мистецтв України».

У Донецьку вже ходили «зелені чоловічки», а «Піккардіська Терція» співала «Пливе кача»

«Більшість альбомів "Піккардійської Терції" записано у моїй студії. Пісню "Гей, пливе кача" записали в одному з альбомів ще у 2002 році. Під час Майдану вона отримала інше звучання. У мене свої асоціації цієї пісні з гуртом. Уявіть собі весну 2014 року. Продюсери, які організовують концерти, запросили нас у Донецьк і Луганськ, щоб підняти патріотичний дух місцевих українців. І "Піккардійська Терція" погодилася виступити. Є кадр, який я зняв, сидячи за пультом – Донецький драматичний театр у центрі міста, середина концерту і "Піккардійська Терція" починає співати "Пливе кача". Усі люди встали, молодь підняла синьо-жовтий прапор. А на вулиці вже ходили «зелені чоловічки». Якби хтось "здав", не знаю, що було б. Це викликає глибоку повагу до сміливого вчинку хлопців. Пишаюся тим, що я був з ними», – каже Богдан Стефура.

Якщо у пошуку в інтернеті набрати фразу «Перший виступ «Океану Ельзи» на телебаченні», то в титрах зазначено, що Богдан Стефура був звукорежисером у 1995 році. Він роками працював у Львівській телерадіокомпанії, яка згодом зазнала змін внаслідок реформ.

«Реформи "Суспільного" пройшлися по мені страшенно негативно, – каже Богдан Стефура. – Відколи Львівська обласна телерадіокомпанія перейшла під управління Першого національного, а відтак Суспільного – відбулися негативні зміни. Із самобутнього високопрофесійного творчого колективу канал перетворився у регіональний корпункт. Внаслідок кількох скорочень штат зменшився у майже десять разів. Разом із фахівцями з Високого замку пішли телевізійні традиції, яким 65 років. Я працював там до кінця 2022 року. Звільнився за згодою сторін, але це не було за згодою сторін».

Фото з архіву Богдана Стефури.

***

Текст створений на основі усноісторичного інтерв'ю для міжнародного онлайн-архіву Memory on Nations в межах проекту «Як ми боремося? Історії українського спротиву».

Це документально-просвітницький проєкт ГО «Пост Беллум - Україна», який висвітлює феномен українського громадянського суспільства через реальні історії українців та українок. З повним інтерв'ю можна ознайомитися на сайті архіву. Авторські права на архівні матеріали належать Post Bellum та Пост Беллум – Україна.