Весілля у давньому Львові

Уже доволі багато говорилося й писалося про давній Львів, як про справжнє місто кохання, бо міські хроніки та інші давні документи залишили для нас історичні докази таких справжніх, неймовірно трагічних, романтичних, а також і щасливих історій кохання, з якими навіть і близько не можуть конкурувати найвигадливіші легенди. Тому картина давнього Львова, як міста кохання, була б неповною, якби ми бодай коротко не торкнулися найважливішого, хоча й найпрозаїчнішого боку кохання – шлюбу і весілля.

Віддавна весільні учти у львівських містянських колах відбувалися з великою пишнотою, навіть ощадливий патрицій Домінік Вільчек, який на весіллі своєї доньки намагався уникнути надмірних витрат, все ж готував це весілля так, «як Вільчек варт». Що ж на такому весіллі з’їдалося і випивалося, дає нам перший-ліпший приклад. На весільному бенкеті, влаштованому на початку XVII століття пересічною містянкою Барбарою Стогньововою для своєї доньки, було спожито одного цілого вола і чверть, 4 теляти, 5 сарн, 20 зайців, 16 поросят, 60 гусей, 80 курей, 20 каплунів, 60 рябців, 40 куріпок, 30 тетеревів, також тут згадуються яйця, мигдаль, прісний мед, яблука, рис, молоко, масло, повидло, калачі. Випито було 7 бочок перемиського пива, 7 із половиною барил чи 156 гарнців малмазії, мускателю та іншого вина. «А про інші речі, які з дому мала, не писала», – додає в цьому реєстрі своїх витрат пані Стогньовова.

Весілля відбувалися за стародавніми містянськими звичаями, з посвяченням шлюбних вінків, з урочистим церемоніалом благословення у храмах в переддень шлюбу, з виконанням так званих «добрих думок», тобто серенад і мелодій, про які залишилося багато згадок, не обходилося також без шляхетського звичаю промов при прошенні молодої, при подяці за молоду, при віддаванні молодої до подружньої спальні і т. д.

Тому не було у Львові проблем із пишномовними ораторами, бо в середовищі освіченого містянства щодругий сміливо міг відзначитися гарною промовою, повною макаронічних прикрас і міфологічних алюзій. Збереглося декілька таких містянських весільних промов, серед них дві, виголошені доктором філософії, львівським нотаріусом і лавником Самуелем Казимиром Кушевичем (1607–1667), людиною науки, знаною з кількох історичних праць. Одну з таких промов він виголосив на весіллі лікаря Андрія Шимоновича з донькою лікаря і консула Мартина Никанора Анчевського, славного багатством і замилуванням у мистецтві. Сам Кушевич, вочевидь, був задоволений своїм красномовством, бо вмістив копію цієї промови у своєму записнику.

Це за формою і змістом звичайний для таких подій макаронічний опус, фрагмент якого тут наведемо: «Вступаєш, Вашмость Пане Докторе, цієї ночі, – звертається Кушевич до пана молодого Шимоновича, – коли вже майже всі зірки про це віщують, до подружнього стану в час, коли настає панування місяця. Пишуть поети про соловейків, що найчудовішу гармонію виспівують при гнізді своєї укоханої самки, а особливо надвечір. Видавав ти, Вашмость, неначе якийсь соловейко, літаючи по різних лаврових деревах, повні різних гарних цнот звуки, але нині сподіваємося усі почути найчудовіший спів академічного монохорду…etc.»

Наречена Анна Анчевська мала отримати дуже багатий посаг, бо її особистий маєток був оцінений у 250 000 золотих. Панна молода була щедро обдарована, здебільшого коштовностями і сріблом. Як «понеділковий подарунок» отримала від батьків діамантове кольє вартістю 6 000 золотих і ланцюг, який важив 100 червоних золотих; з інших подарунків можна відзначити такі: від пана Водзіцького – браслети, ланцюжок, діамантовий перстень, золотий образок, від пана Відра – золотий ланцюжок, від пана Баєра – золотий ланцюжок і срібний годинничок, від пана Вішоватого - рубіновий перстеник, від пана Целлярі – браслетик із висячим замком, від пана Бойса – золоту обручку і діамантовий перстеник, від пана Гайдера – рубінову штучку, від пана Вінклера – ланцюжок із фініфтю, від пана Мухарского – срібний образок, від пана Чамера – діамантовий перстеник.

Видавши доньку заміж і овдовівши, Анчевський сам удруге одружується з придворною дамою королеви Собеської панною Маріанною Таузен, яку в заповіті призначив довічною розпорядницею свого майна. Цікаво, що цей шлюбний контракт як свідки підписали краківський єпископ, руський воєвода, канцлер королеви і королівський кухмістер. «А якби хотіла вдруге вийти заміж, - наголошує у своєму заповіті щодо нової дружини Анчевський, – не повинна цього чинити без виразної волі і згоди Їх Мостів Панства мого Милостивого, до протекції яких її віддаю, якою взяв її з рук Їхмості Короля і Королеви. Дякуючи обом Найяснішим Величностям, Панам і Добродіям моїм за усі ласки і доброчинства, прошу останньою волею і проханням моїм, аби дружині моїй спричинення кривди не допускали».

Звичай друкування весільних панегіриків часто практикувався у Львові, здебільшого коли поєднувалися славні містянські роди. Найвідомішим панегіриком, а насправді поетичним даром весільним урочистостям є «Роксолянки», якими Шимон Зиморович обдарував весілля свого брата – знаменитого бургомістра, поета і хроніста Бартоломея з Катериною Духничанкою. Вже на той час тяжко хворий молодий поет, «зав’ялий наче літнє сіно», ніби букет квітів кинув до ніг молодої пари свої солодкі буколіки, забарвлені, наче обличчя автора, теплим сухотним рум’янцем, натхненні тугою неспокою і жагою кохання.

Але тут наведемо весільного вірша, виданого 1652 року на шлюб Станіслава Юзефовича і Терези делля Ріппа Убальдінівни пера львівського купця Яна Ігнатія Рорайського, який має назву «Грації або Богині Ласк» і, попри схильність до пихатості і бундючності, переважає інші наявністю цікавого місцевого колориту. Три грації Аглая, Єфросинія і Талія на весільній учті вітають молоду пару і виголошують вельми патріотичні щодо славетного міста Львова слова. Ось як вітає молодят Аглая (український переклад автора цього тексту):

Вітаю пишну пару у нашому Львові

Ви – наче дві планети на небі чудові.

З давніх-давен блиск родів ваших видно,

З предків вельможних походять роди обидва.

Народжуйте славних мужів Левовому граду,

Що будуть його боронити й давати пораду.

В купецькому стані гідне місце займайте,

Добрий прибуток собі і Львову давайте.

Нехай Нептун і німфи – володарі моря

Славу міста у світ несуть і про неї говорять.

В далеких землях преславне ім’я твоє – Львів,

Предивні товари привозиш з далеких країв.

І в кожній близькій і далекій країні

Відоме ім’я Юзефовичів і Убальдіні.

Доволі скромно й лаконічно описує у нотатнику весілля своєї доньки Магдалини з доктором медицини і львівським радником Казимиром Купінським патрицій Домінік Вільчек: «Року Божого 1698, дня 20 квітня відбулося весілля доньки моєї Магдалини порядком, належним для звичаїв цього міста. Запросини були у четвер. У суботу перед вівтарем місіонарським благословив молодих йогомость отець Купінський, тутешній канонік, стрий пана молодого, за присутності усіх панів райців і кревних. На добраніч грала єзуїтська музика і знову на добридень. Яскравих ліхтарів було 26. У неділю в костелі шлюб давав йогомость ксьондз Скарбек, тутешній суфраган за присутності пана краківського каштеляна, руського воєводи, коронного хорунжого, буського старости, львівського старости та інших їхмостів.

А на місці найяснішої вдови короля Яна була їмость пані Ядвіга, конюшина (тобто дружина конюшого, придворного, який відповідав за королівські конюшні – І. Л.) з їмостю панною старостиною Кеншицькою та іншими їмостями. Найясніша пані прислала для панни молодої гальсбант – прикрасу на шию з клейнодом її королівської мості. У понеділок були поправини, все порядно, як і належить Вільчкові, без усякого галасу й розкоші. Наступної неділі, тобто 22 квітня, були урочисті переносини до Казимира Купінського МДРЛ (медицини доктора, райці львівського), і тут нашу милу Магдалину відпровадили».

Про високий статус цього весілля свідчить присутність на ньому найвищого тодішнього місцевого і регіонального королівського чиновництва а також те, що туди була запрошена, але з якихось причини не прибула, хоча й прислала свою представницю з подарунком молодій, вдова короля Речі Посполитої Яна III Собеського Марія Казимира (славетна Марисенька).

Наприкінці XVII століття найбільш престижною й високооплачуваною весільною музикою у Львові була італійська. Кожен італійський музикант отримував за весілля 10 золотих. Така платня стосувалася великого весілля, яке починалося в четвер увечері, а закінчувалося в понеділок вночі, але у п’ятницю музиканти не грали. На менших весіллях італійці заробляли 5 золотих. Цех музикантів, який вважався менш престижним – сербський, брав за велике весілля 2 золоті на особу. Цікаво, що магістрат прискіпливо контролював розмір оплати весільним музикантам, встановлював максимум і ті межі, у яких можна було домовлятися.

Палац латинських архієпископів у Львові. Фото Вікіпедії

Львівське весілля, яке насправді зажило безсмертної слави, відбулося в Палаці архієпископів на площі Ринок (нині №9) 3 серпня 1724 року. Того дня великий коронний гетьман Речі Посполитої Адам Сенявський видавав заміж свою доньку Софію за шляхтича Станіслава Денгофа. Великий коронний гетьман – це посада, яка відповідає сьогоднішній посаді міністра оборони. Сенявський, не відзначившись ані переможними військовими походами, ані блискучими битвами, увійшов до історії своїм креативним івентом. По-перше, для весілля було орендовано Палац архієпископів, що навіть у наші, набагато ліберальніші часи, є нонсенсом. По-друге, на тлі занепаду й зубожіння Львова, який тоді переживав свою найгіршу епоху, помпезність цього весілля була такою величною, а креативність організаторів такою оригінальною, що цьому нечуваному шоу можуть позаздрити навіть найбагатші сучасні олігархи.

Весільну церемонію розпочали в Низькому Замку, куди спеціально завезли рідкісні старовинні меблі. Молодята прямували до Палацу архієпископів площею Ринок, цілковито усіяною квітами. Урочисту подію освітлювало близько тисячі штучних ліхтарів, щогли яких теж рясно були прикрашені квітами.

Та головне дійство відбувалося в самому Палаці архієпископів, куди запросили найповажніших гостей. Хроністи скрупульозно зафіксували, що за наказом великого коронного гетьмана з третього поверху, з чотирьох дощових ринв протягом цілої години на львівську бруківку лилося дороге угорське вино. Слуги – по чотири на одну діжку вина, стоячи одні за одними у черзі, справно виливали жагучу рідину у верхній отвір ринв, на жодну секунду не зупиняючи цього шаленого дійства. Ще не встигла спорожніти попередня діжка, як уже відкупорювали наступну. Спеціальний слуга з годинником відстежував хронометраж.

Ринви дзвеніли й гуділи, спроваджуючи на бруківку біля палацу потужні червоні потоки. Бурхливі хвилі вина розливалися аж до Ратуші. Прості львівські громадяни, побачивши винну зливу, спочатку зніяковіли, але потім зорієнтувалися в ситуації і прибігли – хто з діжками, хто з мідницями чи каструлями, дехто підставляв капелюха, а хто не мав нічого під руками, спраглий дорогого вина, лягав із відкритим ротом на бруківку просто під ринви…