Вибори у травні: pro et contra

Заплановані на травень президентські вибори невпинно наближаються, але передвиборча кампанія проходить мляво і майже непомітно. Рейтинги кандидатів не стають топ-новинами в ЗМІ, та й самі кандидати, здається, змагаються у півсили – швидше для годиться, ніж на результат.

Враховуючи обставини, і їх, і нас зрозуміти можна. Вибори – далеко не найгарячіше на сьогодні питання. На кордоні досі стоїть іноземна армія, а східні околиці країни охоплені чи то федералістським «майданом», чи то сепаратистським тероризмом. Що буде завтра – не можуть точно сказати жодні тимчуки, а гвардія іларіонових та арестовичів бомбардує інформпростір зловісними пророцтвами.

Утім вибори – штука необхідна, бо вони виконують низку системних суспільних функцій. Перш за все, вибори – це ритуал суспільної згоди. Галочка у бюлетені є особистим підписом громадянина, яким він засвідчує свою участь у політичному житті держави і визнає демократичний механізм ротації влади. Суб’єктивно українці здебільшого готові піти й обрати нову владу замість нинішньої тимчасової. Про це переконливо свідчать соціологічні дослідження. Так, відповідно до квітневих даних Центру Разумкова та Соціологічної групи «Рейтинг», навіть на Сході та Півдні 76% і 77% виборців збираються виконати свій громадянський обов’язок. Тому вибори могли б відбутися цілком успішно і дати позитивний ефект. Не варто забувати, що тимчасову владу не любить майже ніхто: для одних це «хунта», для інших – кодло зрадників і слабаків, не здатних ані задовольнити очікування Майдану, ані навести лад у бунтівних регіонах. В таких умовах зміна керівництва могла би принаймні на деякий час заспокоїти суспільство. Тут можна би і про дострокові парламентські вибори поговорити, але… є одне «але».

Призначити вибори і провести їх – далеко не одне і те ж. Якщо якісь вибори й потрібні сьогодні Україні, то неодмінно «чисті» - прозорі, ретельно організовані, у легітимності яких сумнівів не буде ні в кого, крім принципових «невиборців». Інакше держава втратить залишки визнання – і вчорашніх майданівців, і решти громадян. Також варто враховувати те, що Україна перебуває під пильним наглядом світового співтовариства. За нас «вписалися» надто серйозні світові гравці, яких ми не можемо розчарувати своїм невіглаством і безвідповідальністю. Інакше вони просто махнуть на нас рукою, і це буде катастрофа – не для них, а для нас. Отже, вибори варто провести так, аби усім сподобалося: і українському суспільству, і міжнародній спільноті (як мінімум, її євроатлантичній частині).

І отут починаються проблеми. Наприкінці квітня ні про які вибори не може бути і мови, бо ніхто не може забезпечити їх безперешкодне проведення на всій території України. Якщо на Донеччині і Луганщині влада не здатна захистити свої базові установи, як вона захистить виборчі дільниці? Хто може сьогодні уявити вибори у Слов’янську, Краматорську, Донецьку, Луганську? Та й у сусідніх областях не так тихо, як хотілося б. Якщо бунтівники можуть «віджимати» бронетехніку у військових та нападати на райвідділки і навіть військові частини, як будуть функціонувати виборчі дільниці? Допоки уряд не вирішить проблеми з повстанцями і Схід не повернеться до мирного життя, ні про які вибори не може бути й мови. На сьогодні переговорний процес з бунтівниками є таким же «успішним», як і широко анонсована антитерористична операція: щось відбувається, але кінця не видно. І не зрозуміло, яким саме він буде. Тож сама можливість проведення виборів наразі теоретична.

Вибори були б корисні і для українського політичного класу. Вони б зафіксували нову розстановку сил і посприяли б стабілізації політичного процесу. Але наразі переможець стане першою жертвою власної перемоги. Стати президентом України зараз так само вигідно, як капітаном потопаючого човна. Гіршого «джекпоту» не випадало жодному з українських президентів за всю історію незалежності. Майбутнє видається малопередбачуваним, і хтозна, що чекатиме на нового президента завтра. Імпічмент, новий Майдан, громадянська війна, розкол країни, зовнішнє вторгнення – варіантів маса, особливо поганих. Так можна зіпсувати собі не лише кар’єру, але й життя. Потенційні ж лузери взагалі почуваються добре і без виборів. Ну навіщо, приміром, Михаїлу Добкіну показове фіаско, якщо можна і далі критикувати собі владу, нарощуючи електоральну базу?..

Не виключено, що саме з таких міркувань зняв свою кандидатуру Віталій Кличко. Подейкують також, що відмовитися від участі у виборчих перегонах збирається і Юлія Тимошенко. Здається, провести вибори якнайшвидше зацікавлений лише Олександр Турчинов, від політичної карми якого вже нічого не лишилося. А от решті претендентів на шапку Мономаха відтермінування виборів пішло б лише на користь. Рано чи пізно бунти на Сході вщухнуть, ситуація в країні так-сяк стабілізується – отоді й можна братися за кермо. До того ж, зараз і з тим кермом, м’яко кажучи, не все гаразд (спитайте хоча б Арсена Авакова, як йому керується).

Що ж до міжнародних стосунків, і тут би вибори не завадили. Але, повторимо, йдеться про вибори прозорі і добре організовані. Судячи з рейтингів, переможцем має стати хтось із прозахідних кандидатів. Відтак вибори стали б підтвердженням геополітичної орієнтації України. Та й перемогу «демократичної» команди непогано було б засвідчити ще й формальною процедурою. Революція революцією, а формальності в цивілізованому світі поважають. Звісно, Кремль буде шантажувати Київ невизнанням виборів. Але це – частина великої геополітичної гри, в якій Україна є не суб’єктом, а об’єктом. Тому це буде шантаж не так Києва, як його західних патронів. Схоже, що остаточне рішення про українські вибори прийматимуть на геополітичному Олімпі, а нам лише треба буде провести формальні процедури і визначитися з персоналіями.

Однак на Заході розуміють, що мають справу з неспроможною державою, яка існує в режимі «нам бы ночь простоять и день продержаться». Тому ще деякий час там зможуть заплющити очі на те, що Україною керує «виконувач обов’язків», якого не визнає не лише Кремль, але і чимала частина власних громадян. Але якщо міжнародна спільнота таки зажадає виборів у травні, Турчинову і К^о доведеться зробити все можливе і неможливе, аби вони відбулись навіть у Слов’янську. Простору для політичного маневру у нас немає. Які можуть бути маневри, коли нас тягнуть на фінансовому і політичному буксирі, як іржаву баржу? Найкраще, що ми можемо зараз вдіяти, – це сумлінно виконувати інструкції західних кризових менеджерів, заткавши свій самостійницький гонор куди подалі.