Відтягування кінця

Актуальна українська політична еліта, зазнавши стресу від нищівної поразки на президентських виборах, починає боронитися. Вона вперше опинилася в позиції, коли кінець все виразніше маячіє на горизонті, а прощатися із безвідмовною синекурою абсолютно не хочеться. За всіма прогнозами, в України з’явився шанс для зміни незмінної роками політичної обойми. А відтак і для подальших докорінних перетворень. На жаль, всі оці рухи огрядним тілом Верховної Ради виявилися нічим іншим, як відтягуванням кінця.

Оглушливий результат кандидата Зеленського на президентських виборах мав би послужити сигналом нинішнім політикам, що їм треба негайно змінюватися. Не говорити порожніми гаслами, а знаходити варіанти вирішення найважливіших суспільних проблем і починати невтомно працювати. Але, здається, що цьому складу Верховної Ради подібні зміни не до снаги. Вони як працювали в «ощадливому» режимі з короткими пленарними засіданнями і довгою «роботою» в комітетах, а насправді канікулами, так не змогли собі відмовити у цьому задоволенні і в час, коли над ними зависла загроза розпуску. Депутати знову роз’їхалися на тривалі великодні канікули, не задумуючись, що Україна в небезпеці, що держава у стані війни, що Путін застосовує щораз нові гібридні методи дестабілізації української держави.

Не зупинило від відпочинку «натруджених» депутатів і те, що в Україні фактично встановилося «міжцарів’я», коли один – уже не зовсім президент, а другий – ще не президент. Обезголовлювати країну в такий важкий час є неабияким ризиком. Тим паче, що саме Верховна Рада мала убезпечити країну від турбулентності перехідного періоду. Бути тією сталою інституцією, яка не дозволить радикальну зміну курсу держави і разом зі старим урядом буде стримувальним чинником у випадку надто радикальних кроків президента.

Нова команда обраного президента виявилася досить добре обізнаною зі специфікою діяльності українського парламенту. Зрозуміло, що вона не хотіла допустити саботажу з боку ретроградної Верховної Ради. Бо домовлятися новому президентові зі старими депутатами означало б в’язати себе по руках і ногах у плані проведення майбутніх змін. Досвідчені гравці підкилимних ігор в українській політиці дуже швидко «адаптували» б нового президента для своїх потреб. Так, треба розуміти, виникла ідея дострокового розпуску парламенту.

Законна підстава для цього існує ще з 2016 року, коли з коаліції вийшли три малі парламентські фракції: «Батьківщина», «Самопоміч» та фракція Олега Ляшка. Не буду довго втомлювати аргументами і не вдаватимуся до юридичної казуїстики, але факт залишається фактом – коаліцію творять фракції. І якщо три з них виходять, а «коаліція» діє завдяки «рекрутуванню» окремих депутатів з-поза тих, що підписали відповідну угоду, то це вже не більшість і не коаліція. Тож із 2016 року Україна живе з напівлегітимним парламентом. Тому й не дивно, що юристи Володимира Зеленського вхопилися за цей факт. На їхню думку, якщо й не вдасться розпустити ВР, то принаймні великої сили опиратися вона вже не матиме.

А що ж на це Верховна Рада? Замість того, щоб взятися за роботу і почати приймати направду важливі закони, окремі фракції почали виступати з ініціативою прийняття закону про обмеження повноважень президента. Наголошую, що не про приведення у відповідність з Конституцією інституту президентства йдеться, а про радикальне обмеження його повноважень. Зрозуміло, що після «збирання» Петром Порошенком не належних йому повноважень, потрібно було все повернути до норми. Це швидко допомогло б відновити самодостатність трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової. З часом можна було б подумати і про варіант парламентської республіки. Але тільки з часом.

Треба бути направду політичним самогубцем, щоб напередодні парламентських виборів вступати у конфлікт із 73% активних виборців. Треба зовсім не розуміти політичних процесів, щоб почати боротися проти того, на кого переважна більшість суспільства покладає надії на покращення. Вступати в боротьбу тоді, коли новообраний президент ще навіть не прийняв присяги. Такі дії автоматично зараховують всіх ініціаторів боротьби проти нового президента до ворогів прогресу, реформ та руху за справедливість. Тому швидко скроєна під президента нова партія має всі шанси отримати потужне представництво в новому парламенті. А «антипрезидентські» партії балансуватимуть на межі не/проходження до ВР.

До всього в чинної Верховної Ради відчувається не тільки брак ідей, щоб довести свою потрібність суспільству до кінця каденції, але й розуміння того, як переформатувати свою роботу. Замість того, щоб допомогти новому президенту почати змінювати систему, ВР вдається до відвертого саботажу. Зрозуміло, що народні депутати настільки «розхолодилися», що місяцями не бувають у стінах парламенту. Зрозуміло, що кількісна різниця між тими, хто проголосував, і присутніми в залі є разючою. Ясно, що голова парламенту не завжди може забезпечити кворум у залі, що по кілька разів ставить питання на голосування, вимолюючи в депутатів дорогоцінні голоси. І відомо, чому цей розгардіяш не може подобатися громадянам України. За таких обставин саботаж з інавгурацією президента виглядає самогубством, тому що вичерпує їхній потенціал напередодні нових парламентських виборів.

Остання зустріч керівництва Верховної Ради з обраним президентом Володимиром Зеленським з приводу проведення інавгурації виглядала гротескно. Складається враження, що на зустріч від парламенту прийшли маленькі дітки, які сподіваються, що коли рученятами закрити очі і сказати «нема», то Зеленський зникне. Вони не зрозуміли, що подібна поведінка кожного дня зменшує їхні шанси бути обраними на наступних виборах. Не розуміють, що відтягуючи дату інавгурації, не можна скасувати її факту. Думають, що так вони захищають український парламент від розпуску і не усвідомлюють, що тим самим перебирають на себе гнів і ненависть спраглих змін громадян.

Цим нерозумінням, а ще більше протидією, вони підштовхують новообраного президента до більш радикальних дій. Можливо, навіть і до розпуску парламенту. Хоча якраз цього найменше хотілося б. Достроковий розпуск Верховної Ради може обернутися фатальними наслідками для України, оскільки наступні вибори знову відбудуться за старою виборчою системою: за закритими списками, з мажоритарними округами та з високим прохідним бар’єром. За старим законом через мажоритарні округи до парламенту знову пролізуть різноманітні «феодали», для яких інтересів держави не існує, а в пріоритеті є особиста влада та збагачення. Виглядає також на те, що патріотичні політичні проекти не зміняться до виборів, їхні колони знову очолять старі політики, антирейтинг яких може перетворити колись найпотужніші сили на маргіналів. І тому важливо знизити прохідний бар’єр, щоб дати можливість новим малим партіям потрапити до парламенту. Водночас проросійські партії, закамуфльовані під борців за соціальні права громадян, уже зараз мають всі шанси провести до Верховної Ради свої поважні представництва.

Саме тому найбільш нагальним завданням є не розпуск парламенту, а примушення його прийняти новий виборчий кодекс. І тут притомні сили у ВР мають знайти можливості впливу на своїх колег. Завдання, чесно кажучи, майже не вирішальне. Оскільки за це не проголосує більшість мажоритарників, які собі зовсім не вороги. Не підтримає його і багато депутатів від «Народного фронту» та БПП, оскільки розуміють, що на наступних виборах шансів не мають. Тому цій Верховній Раді нічого не лишилося, як або тихенько співпрацювати з новим президентом, демонструючи свою валідність та адекватність, або ж усіма силами відтягувати свій кінець, втрачаючи рештки народної довіри. Наслідки другого варіанта, який, здається, обрано головним, можуть виявитися фатальними для держави і суспільства.