Черговий сюрприз від українських соціологів, які взяли і дослідили населення України, шокував багатьох «експертів». Виявляється, близько третини мешканців Сходу і Півдня України схильні вважати Київ винним у негараздах в зоні АТО. В принципі – логічно. Бо якби потерпілий одразу віддав гаманець грабіжникам, то ніякої бійки не було б. З іншого боку, понад 90% населення України (знову ж таки, так дослідили соціологи) вважають себе українцями. І тут уже питання «на двоє»: або не так дослідили, або такі українці.
Не виключено, що в багатьох українців їхня українська ідентичність спокійно собі поєднується з російською, є її органічною частиною (спасибі УПЦ Московського патріархату, Олександру Невському і царю Ніколаю Кровавому окреме дякую за небесне заступництво). Тому й Київ мав би, на їхню думку, взяти і припинити АТО. А дехто поєднує в собі ностальгійний совок та українські пенсійні реалії. Чи навіть поміщає в черепній коробці «Святу Русь», «великий и могучий СССР» та любов до рідної української пісні під вареники. Ясно ж як білий день, що в такій каші виникає лише одна думка – нас посварили політики.
Дуже зручно в цій ситуації сплутати тепле з м’яким, у даному випадку – ідентичність із раціональним вибором. Інтерес жителя Сходу України (зокрема його окупованої частини) полягає в наявності українського паспорта, соціальних виплат та пенсії. І тут він українець. А з біометричним закордонним паспортом для такого громадянина взагалі відкриті європейські кордони. Це як «карта поляка» чи румунський/угорський паспорт на Заході – вигідно. Але ж не перестають люди бути українцями, отримавши ці корисні документи! Так само й ті, хто вибрав український біометричний паспорт, не перестають автоматично симпатизувати «ідеям Новоросії», не стають вони українцями. Те, що вони обрали визнаний у світі документ і гроші замість «фантика» з написом «паспорт ДНР», свідчить лише про те, що вони не клінічні ідіоти. Але це не означає, що вони не симпатизують російським сепаратистам.
Проблема не в тому, що люди завжди обирали й обирають вигоду. А в тому, що українське суспільство пробує торгуватися там, де є суперечка за цінності. Малороси не стануть українцями, якщо їм заплатити. Мешканці Кенігсберга-Калінінграда не приєдналися до Німеччини через високий рівень життя і можливість подорожувати світом. Ні, вони перетворили будинок Канта на вбиральню і продовжують грозити «загниваючому Заходу».
Інша популярна теза – люди помилялися, люди відчули на собі принади «русского мира» і мали б отямитися. Не нагадує російське «доскакались на Майдане»?
Тут ще варто згадати «старі-добрі» казочки про те, що зі Сходом треба по-особливому. Їм потрібно працювати, завантажити виробництво, дати роботу (ніби в інших регіонах не потрібно їсти). Навіть якщо так, навіщо знову робити ставку на тих, хто продасть? Якщо вони такі патерналісти, то, може, їм просто запропонувати нових «патерів», орієнтованих на Україну?
Зрештою, можна звинувачувати відповідальних за інформаційну політику держави. Їх є за що критикувати, але за те, що протягом трьох років не спромоглися перетворити росіян на українців – це вже занадто. Хоча, якщо спочатку по телевізору подивитися про доблесних радянських ментів, потім про гламурних московських львіц, потім серіал про любов у Саратові – тоді вже ніякі новини ситуацію не виправлять. Після такого навіть «з діда-прадіда козак» задумається, де ж тут «наші».
І прапор Богдана Хмельницького для черговонедопроголошеної Малоросії – це насправді не так тупо, як здається (особливо у виконанні Захарченка). Зрозуміло, що після штурму Лондона і бабки з концтабору в Рейк’явіку можна все, але ж він не сам придумав той «конституційний акт». У нас із ОРДЛО тепер, до речі, спільна історія та спільні герої. Наприклад, Богдан Хмельницький. Якого дуже шанують уніати на Заході. На черзі – гайдамаки.
І тут бажано було б з’ясувати, як так сталося, що в українців із «малоросами» спільні герої. В Російській імперії була дозволена популярна «історична» література, але не вся, а лише про козаків (наприклад, про Тараса Бульбу) та про гайдамаків. Російської імперії немає, лишилася альтернатива – той-таки Тарас Бульба з гайдамаками. Наші! А міщан, князів, шляхти, уніатів та проклятих інородців нема. Нема нічого, що пов’язане з європейським вибором. Це і є Малоросія. Для якої українці, між іншим, – класичні сепаратисти, що вирішили від’єднатися від «спільного слов’янсько-православного кореня».
Ми й надалі живемо міфом про те, що «приспаний народ – козацькі онуки» от-от прокинуться. А воно не працює. Бо козацькі онуки переселені на Кубань, виморені Голодом. У кращому разі живуть собі там, звідки й прийшли козаки в степ – у центральній, західній і північній Україні. Більшість населення Сходу та Півдня має до козаків таке саме відношення, як турки до руїн грецьких полісів, куди возять туристів. І було б дивно, якби турки раптом відчули себе нащадками царя Леоніда та його трьохсот спартанців.
Для росіян «козацьке малоросійське минуле» є таким самим інструментом інтеграції українців у свій культурний простір, як московське православ’я, медіа, книжки чи газ. А для українців це повільне самогубство.
У нас навіть неоязичники мають спільний з росіянами пантеон. Перун він і в Воронежі Перун.
Тому пора вже відділити овець від козлів, а українців – від адептів «русского мира» у всіх його потворних виявах: московського православ’я, радянської ностальгії, слов’янського братства, худобної інфантильності тих, кого «посварили політики». Якщо від них і надалі відкуповуватися «покращенням», ніяких траншів МВФ не вистачить. Не вдасться об’єднати Україну і Малоросію. Вони несумісні.
Ми використовуємо