«Військове порно» російської пропаганди

Через пів року після вторгнення в Україну декларована підтримка Росією агресії все ще сягає 70–75%, у дослідженнях і державних, і незалежних соціологічних центрів. Відсоток респондентів, які висловлюють «явну» підтримку, іноді сягає половини респондентів. Залишається відкритим питання, скільки з них свідомо підтримують політику Кремля, знаючи, що в Україні йде звичайна війна, а не «спецоперація». У березні деякі соціологи, зокрема Григорій Юдін і дослідники з незалежного проєкту «Афіна», підрахували, що ця група становить 20-25%. На підставі наявних даних важко сказати, чи змінився цей відсоток, якщо порівняти з першими місяцями війни. Відповідь на це запитання допоможе оцінити майбутню реакцію Росії на можливі зміни військової стратегії Кремля.

Як сталося, що мільйони дозволили перетворити себе на зомбі не витонченої ідеології (яку Росії не вдалося створити після розпаду СРСР), а примітивної мови ворожнечі, що наповнює часто кострубатий наратив? У висвітленні державних ЗМІ, підтримуваних щедро оплачуваними інтернет-тролями, нехтуються не тільки причинно-наслідкові зв’язки та основи логіки, але навіть час і простір мають свої власні правила, викривляючись неможливими траєкторіями. Як сталося, що в Росії XXI століття відроджуються найгірші традиції тоталітарної пропаганди?

Індоктринація як запорука «стабільності»

Примітивізація підконтрольної державі інформаційної сфери є лише одним із проявів примітивізації державного управління. Це своєю чергою є результатом поступового усунення плюралізму з усіх сфер суспільного життя впродовж останнього десятиліття. У цей період Росія еволюціонувала від м’якого авторитаризму, що симулює політичну конкуренцію, свободу слова та відкритість для світу, до військової диктатури. Незалежні медіа, які роками боролися за виживання, врешті були знищені або випхані в політичну еміграцію в березні 2022 року через запровадження воєнної цензури. Наразі поширення інформації, не узгодженої з офіційними повідомленнями Міноборони про ситуацію на фронті, загрожує багаторічним позбавленням волі. Так звана парламентська опозиція, яка раніше іноді симулювала часткову незалежність від Кремля, тепер перевершує саму себе, показово демонструючи лояльність і безумовну підтримку війни. Університети позбуваються «неправомислячих» науковців, школи зазнають прогресуючої ідеологізації в рамках т. зв. патріотичного виховання.

Економічна модель також поступово стане примітивною: уже дають про себе знати наслідки санкцій Заходу та виведення з Росії іноземних компаній – постачальників сучасних технологій та інноваційних ноу-хау. В основному це стосується найбільш розвинених галузей економіки. Попит на кваліфікованих спеціалістів падає. Скорочується споживання товарів і послуг, які не вважаються першочерговими.

Компанії автомобільної промисловості змушені відправляти співробітників в обов'язкові неоплачувані відпустки, а автомобілі, вироблені в Росії, будуть позбавлені низки основних засобів безпеки (зокрема подушок безпеки). Імпортозаміщення неможливе без... попереднього імпорту високотехнологічних комплектуючих зі Заходу.

Перед війною здавалося, що зі старінням лідера та окостенінням системи зростав ризик поступового відвернення суспільства від влади: симптоми погіршення настроїв проявилися, зокрема, в опитуваннях незалежного Левада-Центру восени 2021 року. Серед різних мотивацій, які могли спричинитися до ухвалення рішення про вторгнення в Україну, важливу роль відводимо намаганню зберегти політичний статус-кво. Ідея полягала не лише в тому, щоб покарати Україну за її демократичні та прозахідні прагнення, а й узяти під повний контроль російське суспільство в умовах військової мобілізації. Міжнародна ізоляція, ймовірно, була визнана в Кремлі чинником, який сприяє тривалості перебування політичного керівництва при владі, а в майбутньому – передачі привласненої держави наступному поколінню еліти.

Цей проєкт міг би бути успішним лише за умови безпрецедентної інтенсифікації трьох видів діяльності. По-перше, війну потрібно було «запакувати» у відповідний пропагандистський меседж. Він апелює до глибоко вкорінених страхів росіян, образи, відчуття величі, незаслуженої кривди та спрямований на те, щоб викликати сильні негативні емоції. По-друге, потрібно було відрізати реципієнтам легкий доступ до альтернативної інформації – тим паче, що, як показали опитування 2021 року, більшість росіян не хотіли війни і боялися її. По-третє, до тих, хто все-таки дістався цієї інформації та наважився протестувати проти вторгнення, належало вжити досить суворі репресивні заходи, щоб не тільки закрити їм рота, але й відбити охоту інших йти їхнім шляхом.

Інформаційне Wunderwaffe

Воєнно-пропагандистський меседж зосереджувався на трьох найважливіших наративних лініях, зміст і тональність яких пристосовані до поточних політичних потреб Кремля (звідси інструкції для ЗМІ).

Кінцева мета пропаганди – не стільки створити послідовну брехню, скільки заразити переконанням, що пізнати правду неможливо, оскільки всі брешуть. Це призводить до хибної симетрії й відомого тепер твердження: «ніщо не є абсолютно однозначним». Відбувається зомбування: позбавлення волі до опору і здатності критично мислити.

Перша наративна лінія для виправдання війни полягала в тому, що Росія офіційно не веде її проти України, а лише «спеціальну військову операцію» зі звільнення країни від «нацистського» режиму, який обманом захопив владу. Цей режим, сліпо підтримуваний Заходом, уже вісім років «геноцидує» російськомовне населення Донбасу. Звісно, реальними даними ніхто не заморочується. За 2021 рік (восьмий рік війни на Донбасі) внаслідок обмежених бойових зіткнень між українською армією та підконтрольними Москві силами по обидва боки фронту загинули загалом 25 мирних жителів, ще 85 осіб отримали поранення. Це на понад чверть менше, ніж у 2020 році, і найменше з початку конфлікту у 2014-му (дані офісу Верховного комісара ООН з прав людини). Уникання слова «війна» мало створити враження від самого початку, що військові операції обмежені територією, цілі скеровані прецизійно, мирне населення не постраждає, а перемога буде швидкою. Одне слово, усе в білих рукавичках. Продовження «спецоперації» місяцями пояснювали тим, що Росія мала зіткнутися з Україною, а наразилася на всю потугу НАТО, яке підтримує «українських нацистів». Щоб не хвилювати громадян, дані про кількість постраждалих з російської сторони не публікуються з березня.

Рішення про вторгнення мало виглядати як єдино можливе. «Росія не мала вибору», була спровокована розширенням НАТО на схід (на жаль, цю брехню часто тиражують усілякі симетристи та корисні ідіоти на Заході). Цей наратив збагачується легендою про те, що колись Альянс дав урочисту обіцянку Москві не приймати нових членів з колишнього радянського блоку. Ба більше, якби Путін не прийняв рішення про наступ, вороги (Україна, НАТО) напали б на Росію – вони нібито давно прагнуть знищити російську державу і народ. Тож напад подається як форма самозахисту. Це не новинка російської пропаганди. Досить згадати офіційний наратив Пакту Молотова-Ріббентропа, який протягом майже двох останніх десятиліть відбілює цю агресивну угоду як вимушений крок і демонструє мудрість радянської дипломатії щодо усунення від СРСР екзистенційної загрози.

Крім того, цей наратив ґрунтується на посиланнях на ключовий національний міф: Велику Вітчизняну війну та перемогу над нацизмом у 1945 році, що є квінтесенцією російського месіанства та травми, пов’язаної з величезними втратами населення (за оцінками, до 27 млн жертв у вимірі всього СРСР).

Було вміло активізовано мисленеві моделі й асоціативні рефлекси, глибоко вкорінені в колективній ментальності. Машина часу перенесла Росію в 1940-ві роки: вторгнення в Україну було продовженням оборонної війни, справедливої і священної війни проти абсолютного зла. Із 2014 року з нагоди святкування Дня Перемоги 9 травня Росія заявляє світові: «Можемо повторити». «Сьогодні ми вбиваємо ворога, якого не добили тоді, у 1945 році», – такі заяви можна почути з телевізійних передач як з вуст представників влади, так і пропагандистів, зокрема в популярному ток-шоу Володимира Соловйова. Сьогодні «нацистами» є всі, хто відмовляє Росії в праві посягати на суверенітет інших держав. Зрештою, війна представлена як гуманітарний акт найвищого ступеня, повторення великого героїзму Червоної армії, яка визволила Європу від «коричневої чуми». Цього разу «звільнено» населення сходу та півдня України. Замість тіл убитих дітей, зґвалтованих жінок і зв'язаних закатованих чоловіків, громадяни Російської Федерації бачать по телевізору радісні натовпи, які дякують матінці-Росії за шанс на нормальне, щасливе життя. Усе, що суперечить цій картині, називається українською (або за бажанням: західною, натовською, американською) провокацією. Орди пропагандистів пнуться зі шкіри, щоб у такий спосіб представити масові вбивства в Бучі, Ірпені та інших українських містах. Можливий шкідливий вплив реальної інформації, яка може проникнути у громадську думку, нейтралізується своєрідною інверсією: пропаганда звинувачує українців у всьому тому, що, згідно з фактами, закидають російській стороні.

Навіщо владі в Києві вбивати власних громадян і чому росіяни в це вірять? По-перше, тому що вони живуть у системі, яка згори донизу просякнута культурою насильства. Насильство в Росії є не тільки основним регулятором відносин влади і громадянина, але й інструментом формування взаємин у суспільстві. Найбільше чутно про поширене домашнє насильство (у 2018-му внаслідок нього загинуло щонайменше 5 тисяч жінок), але воно також дуже часто заторкує пацієнтів у лікарнях (особливо психіатричних і пологових) та учнів у школах (у цьому випадку це переважно психологічне насильство з метою примусу до покори). Окремою проблемою є системні тортури у в'язницях та фізичне і психологічне насильство як основний інструмент муштрування в армії.

По-друге, брехня часто супроводжується сфабрикованими доказами. Як пояснює незалежний портал «Важные истории», кремлівська пропаганда часто маніпульовано використовує фото- та відеозаписи, щоб, наприклад, довести, що українські діти поклоняються Гітлеру або що Володимир Зеленський є наркоманом. Нав’язливо повторювана теза про те, що проти Росії ведеться інформаційна війна, має на меті імунізувати проти альтернативних наративів, які підривають послання Кремля. Вірити їм – означає зрадити батьківщину.

Друга наративна лінія – це лякання Заходом. Якщо хтось і веде справжню війну, то це НАТО проти Росії – і вже не перше десятиліття. Росія нібито була оточена НАТО, незважаючи на те, що з понад 20 тис. км сухопутних кордонів Федерації протяжність кордонів з членами Альянсу до вторгнення становила трохи більше 1200 км (і буде подвоєна лише після вступу Фінляндії до НАТО – у результаті рішення, продиктованого винятково війною в Україні).

У пропагандистській подачі ворожі плани Заходу надзвичайно масштабні: від збройної агресії до розколу держави внаслідок розпалювання сепаратизму, інформаційної війни зі застосуванням «п’ятої колони» та «зрадників народу» (звичайно, ідеться про демократичну опозицію, активістів, правозахисників, незалежних журналістів) аж до знищення національної ідентичності, російської культури та «справжніх цінностей» (за допомогою «гендерної ідеології», «ідеології childfree», прав ЛГБТ+). Мета цього наративу – створити в аудиторії відчуття фізичної загрози та загрози ідентичності. Поширюється антизахідний міф: Захід гірший за Схід, бо східний деспотизм панує над тілом, а західний лібералізм розбещує душу.

Найефектнішою вигадкою кремлівської пропаганди є легенда про американські лабораторії в Україні, де нібито розробляли біологічну зброю, яка може вражати обрані етнічні групи (мішенню був, звісно, російський етнос). Нібито над мешканцями Донбасу проводили експерименти. Навіть була створена спеціальна парламентська слідча комісія для збору доказів із цього приводу.

Третя наративна лінія – це дегуманізація опонента. Це, мабуть, найбільш шокуюче обличчя телевізійної пропаганди. Навесні 2022 року з неї вилилися агресія і ненависть, множилася садистська риторика, постулати про винищення чи перевиховання мільйонів українців, названих «звірами», «нелюдами», «скаженими тваринами» (епітети стосувалися насамперед тих, хто активно боровся проти загарбників). Вона виконувала превентивну функцію, мала нейтралізувати сприйнятливість росіян до реальної інформації про російські військові злочини. Адже злочин можна вчинити лише проти людей.

Отже, від самого початку наратив був побудований відповідно до логіки племінного мислення, чорно-білого та бінарного: «добре» – це те, що роблять і думають мої люди; «погано» – те, що думають інші. Тож моральне право випливає зі самого факту належності до «своїх».

Агітаційна акробатика

Пропагандисти не є особливо прив’язаними до ідеї конструювання цілісного послання, до того ж реальність неодноразово коригувала їхні тези. Після того, як не вдалося приховувати провалу планів підкорення всієї України, ура-оптимістичні обіцянки про швидке захоплення Києва та ліквідацію «нацистського керівництва» були остаточно змінені тезою міністра оборони Сєргєя Шойгу про те, що «спецоперація» затяглася, бо Росія «хоче уникнути жертв серед мирного населення». Деякі теми (як можна здогадатися) не потрапили на благодатний ґрунт серед адресатів, а то й занепокоїли їх. Імовірно, так сталося з істеричним залякуванням ядерною війною: ще в травні один з головних російських пропагандистів Дмітрій Дмітрій Кісєльов показував у своїй програмі симуляції затоплення Британських островів ракетами «Сармат», але пізніше такі повідомлення стали рідкістю, а в серпні увагу було сконцентровано на ядерній загрозі, пов’язаній з бойовими діями біля зайнятої окупаційними військами Запорізької АЕС.

Підтримку росіянами «спецоперації» підсилюють і супутні теми, які мають створити ілюзорне відчуття нормальності. Серед них, зокрема, намагання влади зберегти економічну стабільність в умовах війни зі Заходом і санкційного наступу. Окрім того, реципієнти пропаганди переконані, що ізольована Заходом Росія має необмежені можливості співпраці з глобальним незаходом (переважно країнами Азії та Африки). Багато мовиться про соціальні трансфери для населення, запобігання безробіттю, плани інноваційного розвитку, заміну економічної співпраці зі Заходом на співпрацю з рештою світу, зрештою, «технологічний суверенітет». Останній термін означає заміну високотехнологічних товарів і комплектуючих зі Заходу вітчизняною продукцією. Насправді це зазвичай зводиться або до нелегального імпорту західної продукції, або до пошуку замінників з Азії.

Примітивно – і все ж працює

Основне завдання пропаганди – викликати агресію в глядача, а потім перескерувати її на визначені об’єкти. За елементарними правилами, вона апелює не до розуму, а до сильних емоцій і стереотипів. Шанс на ефективність повідомлення – це послідовне вбивання в голови конкретного контенту. Вони не мають бути послідовними, але вони повинні бути приголомшливими, переповнювальними; ентузіазм має притупити волю і здатність сприймати будь-яке інше повідомлення, зокрема й факти.

Відбувається досить тонка гра з пізнавальними можливостями реципієнтів. Вони, як правило, здатні зверифікувати телевізійну передачу з фактами повсякденного життя, але не щодо міжнародної політики. З одного боку, вони епатовані неперевіреною брехнею про інші країни, а з іншого – їм подають величезність зла, яке загрожує Росії, і страх перед загрозою має послабити їхню опозицію до погіршення умов життя. Охоплені страхом за власну безпеку, вони мають слухняно зібратися під прапори влади, бо тільки вона може їх захистити. Влада задля власної безкарності дбає про те, щоб суспільство погодилося бути мовчазним співучасником військових злочинів. Це робиться шляхом навіювання переконання, що більшість з ентузіазмом підтримує владу; опоненти фактично шантажуються перспективою бути виключеними зі спільноти.

Посилення пропаганди набуло навіть сюрреалістичних форм. Ознакою належності до патріотичної спільноти, що відокремлювала «плем'я» від «нелюдей», була літера Z, яка походить з латинської абетки і не пов'язана з російськими культурними кодами. Це символізує великий експеримент масового промивання мізків, ніби влада досліджує межі, до яких вона може дійти. Це ще один прояв зневаги Кремля до населення, яке розглядається як пасивна біомаса, що сприйме та перетравить будь-яку нісенітницю.

Дійсно, бажання критично мислити (і так слабке в суспільстві, у якому влада століттями витравлювала мрії про розширення прав індивідів) поступається місцем потребі в сильній державі, бо тільки вона стоїть між громадянином і темними, руйнівними силами. У такій ситуації природним інстинктом є спроба зберегти наявні орієнтири, задані телебаченням, а не шукати альтернативних джерел інформації. Останнє лише порушило б цю крихку рівновагу, не пропонуючи натомість жодних засобів захисту.

Здається, єдиним способом розірвати пропагандистську бульбашку, в якій росіяни зуміли досить комфортно влаштуватися за пів року війни, була б вражаюча військова поразка в Україні такого масштабу, який навіть телебачення не змогло б приховати, і раптовий економічний колапс, на пом'якшення якого владі не вистачало б бюджетних ресурсів. Усі інструменти для підриву режиму Путіна є в руках Заходу.

У цьому контексті симптоматичним є занепокоєння провідних російських пропагандистів після успішного українського контрнаступу на Харківщині у вересні. Складається враження, що немає послідовної комунікаційної інструкції. Спроби заспокоїти настрої (нічого поганого не сталося, все йде за планом) супроводжуються, з одного боку, тривогою, а з іншого – дедалі гучнішою критикою нинішнього способу проведення «спецоперації» та закликами до ескалації військових дій. Якщо Міністерство оборони РФ евфемістично назвало харківський відступ «організованим перекиданням військ», то в соцмережах Кремль дедалі частіше стикається з активними «ультрапатріотами» на чолі з Ігорем Стрєлковим-Гіркіним: вони часто дуже різкими словами критикують неефективність військового і політичного керівництва.

Чимраз частіше лунає теза про те, що Росія веде оборонну війну проти всієї потуги НАТО, тож необхідна значно більша соціальна мобілізація, що можна прочитати як спробу підготувати суспільство до вкрай непопулярної загальної військової мобілізації (уряд оголосив т. зв. «часткову мобілізацію», що вже викликало протести в багатьох містах Росії). Подальші поразки російської армії можуть не тільки підірвати підтримку влади, але й послабити лояльність пропагандистів і представників бюрократичної еліти: чи справді варто жертвувати всім і продаватись Кремлю?

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: „Wojenne porno” rosyjskiej propagandy