Вижити по-новому
IQ

Вижити по-новому

Але чи встрявали б ми, українці, на місці європейців у відносно далекий конфлікт?

Назар Кісь, 30 вересня 2014 795 2

Як гласить народна мудрість, на Меркель надійся, а сам розум май. Повільно, але неухильно більшість українців дозріває до розуміння того, що навіть підписавши угоду про асоціацію з ЄС, перетворитися на сторонніх глядачів кування свого щастя не вдасться. Тим часом Захід не критикує хіба що лінивий і міністр Клімкін. З нашого боку все ніби логічно: ви нас підтримували до війни з Росією, адекватно підтримайте і зараз.

Але чи встрявали б ми, українці, на місці європейців у відносно далекий конфлікт? Відповідь очевидна – ні. Ми не підтримали ані військом, ані технікою Грузію 2008 року, Україна навіть не перекрила кордон із Придністров’ям, тим самим зробивши можливим саме його існування. Зараз, звісно, можна було б говорити принаймні про солідну кількість добровольців, які могли б допомогти дружнім країнам воювати з російськими васалами, але це тепер, коли  ми відчули на собі російські обійми. Європейці ж наразі не відчули.

Тим більше, що для нас кінцевою метою війни залишається максимум відновлення ситуації до анексії Криму. У Брюсселі і Вашингтоні, підозрюю, переймаються, зокрема, питанням «що далі?». А далі, до речі, сумно. Бо не видно на горизонті людей, які могли б перетворити Росію принаймні на неагресивну державу, не говорячи вже про якісь демократичні чи економічні реформи. Хіба що всерйоз сприйняти заяви Ходорковського про його президентство…

Невже справді в Росії нема людей, здатних змінити теперішню бюрократично-феодальну систему? Цього ми не знаємо, і не можемо знати. У це давно не вірять громадяни РФ, а віднедавна – решта світу. Недарма ж останніми роками внутрішню російську медійну стратегію почали використовувати назовні. До того в морі крові і хаосу на теренах федерації був лише один острівець стабільності і сякої-такої царської «справедливості» – добрий президент-прем’єр-президент ВВП. Він, якщо вірити російському телебаченню, єдиний розумний серед недолугих чиновників, аскет, зразковий батько, спортсмен, пілот, аквалангіст, фахівець у машинобудуванні й сільському господарстві і т.д. і т.п. Завжди найкращий та найрозумніший, а завдяки вдалому підбору дублера (Дмитра Медведєва) – ще й найвищий. Альтернативи, як то кажуть, нема. Тим більше, що вся політика в Росії давно перетворилася на профанацію, а «цар» поблажливо всміхається, перебуваючи «над процесом»  (що, до речі, регулярно намагаються реалізувати і в Україні).

Після розв’язання війни на Донбасі той самий незамінний Путін, як завжди оточивши себе юродивими, кретинами і клоунами, пропонує себе в ролі миротворця, традиційно дистанціюючись від проблеми. Справді, ситуація в Криму з гуманітарної точки зору краща, ніж в Луганську. Тут з Путіним не посперечаєшся: для людини, яка ховається в підвалі від мінометного вогню і мародерів, навіть прихід «ввічливих» зелених чоловічків здасться спасінням. Перехід українських військових через кордон, аби не потрапити в полон до колег Царьова, – з цієї ж опери. А те, що в цьому випадку люди обирають між поганим Путіним і ще гіршим Путіним – питання другорядне. Всі і так це розуміють, для російських пропагандистів важливо утвердити у світі думку, що з убивцями (сепаратистами і російськими «добровольцями)» може дати раду лише Путін. В іншому разі доведеться мати справу із юродивими, кретинами та клоунами, інших бо нема.

Таким чином, постійно пропонуючи альтернативу між поганим і ще гіршим, Путін цілеспрямовано посуває «вікно можливостей» в бік відновлення імперії. І світ стоїть перед вибором, перед яким кілька років тому постало російське суспільство: або респектабельний кривавий цар в костюмі з краваткою, або кривавий дикун Кадиров в костюмі спортивному. Росіяни обрали «государственность». Дарма, що ця державність не має нічого спільного навіть із слов’янськими вічевими традиціями. Можна ж, як показує практика, будувати «слов’янську» державу, опираючись на традиції давнього Єгипту (з підданими як державною власністю), Месопотамії (союз жерців і воєначальників), Критської цивілізації (де цар зберігав весь врожай в своєму лабіринті, а потім «годував» народ). Невідомо, як далеко сягають російські «корені», можливо, ми станемо свідками і ритуальних жертвоприношень в ацтекському стилі (принаймні «ополченці» на Донбасі до цього вже готові).

Дуже вчасно для Путіна настала річниця початку Першої світової війни. І світ почув, що до того, як Росію «втягнули» в цю війну, імперія Романових була просто «цукерочкою». Навіть програвши перед тим війну Японії і розплодивши тисячі чорносотенців. Порівняно з СРСР, звісно. Ось і тепер Путін ніби пропонує західним лідерам вибір: змиритися з існуванням такої специфічної «цукерки» як РФ, або готуватися до ймовірної появи монстра, перед яким покійний Союз здасться миролюбним олімпійським ведмедиком 1980 року.

Такий стан речей – коли немає альтернативи, тож непотрібно робити вибір – психологічно комфортний не лише для Путіна, але і для його підданих. Тим більше – враховуючи те, що російське суспільство приступило до побудови комунізму сто років тому відразу із Середньовіччя, не забиваючи собі голову такими дурницями, як ідеї Відродження, Просвітництва та іншим гуманістичним непотребом. Ну що може зробити простий росіянин? Нічого. А значить і вини його нема. Просто і зручно.

Путін вдало використовує настрої більшості своїх співгромадян. Як заявив російський актор Чадов, проблема Росії в тому, що Україна її зрадила. Коні, як то кажуть, знову не винні. Ополченці вбивають і грабують, бо Київ їх не почув, Крим окупували, бо НАТО хотіло там ставити свої ракети, Митний союз створили, бо ЄС хотів захопити ринки. Оборона по всіх фронтах. При чому оборона без змін і проти змін, які означають не просто заміну політичної верхівки чи навіть режиму, а проти змін взагалі. Оскільки, як відомо кожному свідомому «ватнику», реформи – це поступки ворожому Заходу.

Донедавна Захід, зокрема США, робили вигляд, що всерйоз сприймають пісеньку Наталії Могилевської «Полюби меня такой, какая я есть» у виконанні Путіна. Жерар Депардьє навіть спробував таки полюбити на місці. Але із втратою російським фюрером решток здорового глузду ситуація докорінно змінилася. «Русский мир» меншає територіально і демографічно вже не одне десятиліття поспіль, з початком російсько-української війни цей процес лише прискорився попри тимчасові територіальні «здобутки» Кремля. Від того, щоб поділити Росію на зручні частини для цивілізованої експлуатації природних ресурсів, Захід відділяють три перешкоди: ядерна зброя, Китай і відсутність адекватної заміни наявному режимові під час перехідного періоду. Саме тому санкції вводять так, як вводять. Бо при неконтрольованому падінні сусіднього колоса на глиняних ногах Україну можуть не врятувати ані зона вільної торгівлі, ані сучасне озброєння, ані стіна вздовж усього кордону.

У довгостроковій перспективі прогнози для українського суспільства, звісно, оптимістичні. Ми, на відміну від представників «ватного мира», готові змінюватися, а отже – пристосуватися до нових реалій. Але до того часу потрібно дожити. А наше виживання як суспільства напряму залежить не так від допомоги Заходу (яка надається з огляду на інтереси самого Заходу), як від того, чи залишиться гасло «Жити по-новому» лише вдалим маркетинговим ходом, чи стане частиною системної державної політики. В іншому разі нас теж незабаром поділять на зручні територіальні одиниці для цивілізованої експлуатації природних ресурсів. Життя жорстоке.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук