«Волинь» і український алярмізм

Ще до прем’єри стрічка «Волинь» сколихнула у нас чергову хвилю алярмізму. Якщо вірити деяким нашим коментаторам, Смажовський вгатив останній цвях у труну українсько-польської дружби. Діалог зірвано, антиукраїнські стереотипи закам’яніли, а польські праві популісти отримали цілу колоду козирних карт. Здається, українській дипломатії не залишається нічого, окрім загорнутись у простирадло і повзти на кладовище. Мимоволі починаєш поважати Смажовського – маючи сміховинний бюджет, він зчинив коперніканський поворот польської геополітики. Однак реальних підстав для алярмізму немає. Хоч би що назнімав Смажовський, реальна геополітика твориться зовсім не на знімальних майданчиках, а народи досягають примирення і після більшої крові.

Як показав Смажовський події на Волині, докладно описує польський політолог Адам Бальцер. Як уже встигли пожартувати в соцмережах, у російський прокат стрічку можна випускати під назвою «Волинська різня бензопилою». Жартувати на таку тему грішно, але ще більш шкідливо – розводити алярм. Стрічку Смажовського годі виправдовувати – подача теми є справді місцями тенденційною і підводить глядача до стереотипу, що українці – то виключно різуни і гайдамаки. А тепер уявімо, що страшний сон українських алармістів збувся: під враженням від стрічки Смажовського поляки всі як один стануть вважати події на Волині геноцидом, що його вчинили українці. Що буде далі з українсько-польськими стосунками? А нічого.

Зрозуміло, що в такому випадку «волинське питання» зависне ще на кілька(десят) років. Можливо, публічну полеміку з цього приводу доведеться згорнути, допоки українська сторона не опанує емоції. Однак наївно вважати, що питання Волині-1943 є наріжним у польсько-українських стосунках. Вся історія Європи – це історія взаємних образ і нищення, включно з двома світовими війнами. Європейські нації завзято катрупили одна одну ще задовго до того, як стали націями, не кажучи про геополітичну цілість Європи. Але це жодним чином не завадило виникненню ЄС. Дивлячись на стосунки Меркель та Олланда, не віриться, скільки крові пролилося між Німеччиною та Францією. Хто у 1939-му міг уявити, що польські та німецькі солдати будуть проводити спільні навчання?

Якщо після Голокосту між Німеччиною та Ізраїлем справді йшов (і досі йде) важкий процес замирення, то з рештою народів німці замирилися напрочуд швидко. Німеччина нормалізувала стосунки навіть з Росією, яка з часів Брєжнєва жила Культом Перемоги і старанно пережовувала звірства «німецько-фашистських загарбників». Між тим, у 2011-му лише 8% росіян ставились до німців негативно, натомість позитивно – 55%, а 37% – нейтрально. Тільки зараз, коли Росія взяла курс на міжнародну ізоляцію, росіяни раптом почали згадувати історичні образи і роз’ятрювати старі травми. Польща довгий час була (і є зараз) «адвокатом України у Європі», хоча історія нашої ворожнечі налічує стільки епізодів, що і десять Смажовських не впораються відзняти.

Неприємно, коли наших дідів звинувачують у геноциді – особливо, коли ми звикли вважати жертвами їх самих. Однак перебільшувати значення минулих подій не варто. Всупереч популярному забобону, стосунки між країнами визначають сучасні обставини і майбутні вигоди, а не минулі непорозуміння. Японія стала вірним союзником США зовсім не тому, що забула про Хіросіму і Нагасакі, а тому, що лише така дружба давала їй найкращі перспективи для розвитку. Так само і польсько-українські стосунки визначаються геополітичною ситуацією в регіоні, а не висновками польських істориків чи «креативами» польських кіношників.

Чи означає все це, що історія та її оцінки не мають жодного значення? Ні. Стрічку «Волинь» та її публічний ефект можуть справді використати проти України. Але у світі реальної політики історія використовується для легітимізації певних рішень, а зовсім не навпаки. Коли офіційна Варшава схоче переконати поляків, що час повертатися до України філейною частиною, нам згадають і Волинь, і Львів, і тисячі інших кривд, включно з вигаданими. Так само Кремль після анексії Криму хутенько згадав про «сакральну колиску православ’я», хоча доти за тією «колискою» ніхто в Росії особливо не тужив. Тут можна згадати і «утиски російськомовних співвітчизників», про які Росія згадує лише тоді, коли цього потребує московська дипломатія.

Найгірший для України варіант – коли у Варшаві запанують навіжені популісти, які керуватимуться фантомними болями, а не реальними політичними розрахунками. Але тоді засудження українців за геноцид буде найменшою проблемою і України, і самої Польщі. Та й у цьому випадку стрічка Смажовського – не причина, а симптом певних внутрішніх польських проблем.

Зрештою, навіть у крайньому разі, коли Україна та Польща обміняються взаємними звинуваченнями у геноциді, шанс на нормальне співжиття аж ніяк не буде втрачений. Історія знає чимало прикладів, коли народи переступали і через більшу кров. Хто сьогодні пам’ятає про події Першої світової війни? Кого цікавлять каральні експедиції київських князів проти підкорених племен? Цинічно, але факт: у народів дуже коротка пам’ять, якщо не збурювати її інтенсивною пропагандою. Про те, що ми не можемо обговорювати без сліз на очах, наші правнуки складатимуть анекдоти, якщо цьому не перешкоджатимуть спеціально навчені люди.

Українсько-польський діалог щодо Волині-1943 справді може зайти у глухий кут. Проте це зовсім не значить, що це вплине на економічне, політичне чи військове партнерство Варшави та Києва. І тим більше це не значить, що через кілька десятиліть проблема виглядатиме такою ж гострою, як сьогодні. Тому дихаймо глибше – нервові клітини не відновлюються.