«Я – їхні руки, а вони – мої очі»

Львів’янин Роман Коритко волонтерує у Навчально-реабілітаційному центрі «Джерело» уже рік. Знайомі часто цікавляться, для чого він безкоштовно працює. Проте волонтер переконаний, що краще бути корисним, ніж сидіти дома без діла. Нині Роман допомагає людям із церебральним паралічем не лише пересуватися на візках, а й всіляко підтримує їх.

Я навчився себе не жаліти

Проблеми зі здоров’ям почалися у дуже ранньому віці. Мені було тоді 2 чи 3 роки.  Щось дрібненьке потрапило мені в очі і я почав лізти туди руками. Мама це одразу помітила, і повезла мене у лікарню. Лікарі мені не допомогли, тому добре бачити я так і не зміг. У 9 класі пішов на операцію, і зробив собі ще гірше. На ліве око взагалі не бачу, на праве навіть читати не можу. В один час у мене була сильна депресія, я усвідомлював, що зовсім недавно я ще міг читати і писати, але в один прекрасний день я все це втратив. Було моральне падіння, але я вчився жити з тим, що маю.

З самого дитинства я ніколи не сидів вдома. Як і всі здорові хлопчаки, грав у футбол, їздив на велосипеді та ходив у тренажерний зал. Ми любили лазити на дерева, зривали з них груші, а потім хутко тікали. Я нічим не був гіршим за своїх товаришів і займався всім тим, чим займаються здорові люди. Друзі сприймали мене за здорового та активного хлопця, дехто навіть і не помічав, що я погано бачу.

«Колегам по роботі ще досі говорю: ніколи себе не жалійте, та не жалійтеся іншим»

Я ніколи не хотів, щоб мене жаліли, і сам себе не жалію. Для мене важливо завжди рухатися вперед. Я допомагав на будові, пробував себе у всьому, де тільки міг. І колегам по роботі ще досі говорю ніколи себе не жалійте, та не жалійтеся іншим. Адже від цього стане ще набагато гірше. Тоді людина стане лінивою і звикне до того, щоб її тільки жаліли.

Мені часто кажуть брати із собою тростину, проте я адаптувався жити без неї. Хоча спочатку було дуже страшно, але я себе змусив. Одного разу, водій маршрутки, який добре запам’ятав мене, вже навіть і не вимагав показувати йому посвідчення, як доказ того, що я незрячий, натомість попросив пояснити, як мені самому вдається пересуватися.

Після школи я вступив в університет імені Івана Франка на історичний факультет. Одногрупники не вірили, що я людина із вадами зору. Я добре орієнтувався по Львову, бігав разом з усіма. Відрізнявся лише тим, що усно здавав предмети. У 2012 році я важив 120 кілограм, і у мене появилася ціль – схуднути. Кожного ранку я бігав, після цього йшов роздавати листівки, потім у тренажерний зал, і коли приходив додому, то навіть не хотів їсти. Це було надзвичайно важко, проте за півроку я схуд до 80 кілограм.

Важливо бути корисним для інших

Незважаючи на свій зір, я завжди міг за себе постояти, і постояти за слабших. Окрім того, що я волонтер, я вже 7 років займаюся громадськими роботами. Мені хочеться,  щоб у нашому місті був порядок. Я обрізаю старі дерева, роблю ремонт у під’їздах, відновлюю пішохідні переходи. Дехто розуміє мене, а дехто каже, що я за це беру гроші. В душі я радію від того, що можу бути корисним. Люди не знають, хто це зробив, але вони це цінують. Не знаю, на скільки мене ще вистачить, але хочу довести справу до кінця.

«Мені хочеться,  щоб у нашому місті був порядок. Я обрізаю старі дерева, роблю ремонт у під’їздах, відновлюю пішохідні переходи»

Зараз я перебуваю у львівській організації для незрячих «УТОС». Влітку мені запропонували стати учасником тридцятиденного всеукраїнського благодійного велопробігу «Бачу! Можу! Допоможу!», в якому були задіяні зрячі та незрячі велосипедисти на велосипедах-тандемах. Ми мали проїхати дві тисячі кілометрів, а проїхали дві з половиною. Цей велопробіг охопив десятки населених пунктів Західної та центральної України, серед яких не лише великі міста – Київ, Івано-Франківськ, Чернівці, а й малі містечка і села. Мені дуже сподобалося, хоча було екстремально. 

Є люди, яким набагато важче, ніж нам

Я знайшов себе у волонтерстві в реабілітаційному центрі «Джерело». Спершу, з людьми, які мають проблеми рухового апарату, я зустрівся у Львівському центрі соціально-трудової, професійної та медичної реабілітації інвалідів. Там я закінчував курси організатора туризму та оператора комп’ютерного набору. Я вчився, як правильно поводитися з хворими, як утримувати їх баланс, вчив їх сходити з бордюра на бордюр. Я був тоді старостою, коли привезли важкохворих людей, які пересувалися на візку. Однією з них була Лариса з Полтави, яка мене надихнула. Я не раз думав, що нам важко, ми не бачимо добре, дехто не бачить взагалі. Але коли я побачив Ларису, я зрозумів, що їй набагато важче, ніж мені. Вона мені показала, як, незважаючи на свої вади, вона сама вчиться самостійно пересуватися. Вона мені дивувалася, що я погано бачу і взявся бути старостою, а я дивувався їй. Були й там хлопці, які важили 100 кілограмів, і ніхто не хотів їм допомагати. Але мені це вдалося. Саме тоді я зрозумів, що можу і хочу допомагати людям, і вирішив спробувати себе у «Джерелі».

Коли я вперше туди прийшов, то дуже хвилювався, як вони мене незрячого сприймуть. Але мене сприйняли в тисячу разів краще, ніж я міг собі подумати. За два тижні я адаптувався і почав їм допомагати. У реабілітаційному центрі для кожного хворого створюються певні групи та програми відповідно до рівня їхніх можливостей. Тому хворі ніколи не сидять без діла, завжди чимось займаються. Працюють у майстерні, малюють картини, вчаться грати на інструментах, займаються кулінарією. 

Ці люди живуть таким життям, яке вони мають. І дякують Богу за те, що у них є. З ними потрібно просто відкрити серце і душу. Якщо бути з ними щирими, то вони завжди відповідають взаємністю. Хоча в них різні характери, але жодних конфліктів у нас не виникало. Вони слухаються мене, а я їх. В центрі я вивчив усі куточки, і тепер вожу важкохворих всюди, куди потрібно. Колись разом із вихованцями «Джерела» я займався у театральних гуртах, зараз не вистачає часу, тому у гуртки я їх тільки відвожу.

Хоча зараз дуже багато людей думають про те, як заробити гроші, я на добровільних засадах допомагаю людям, і це мій найбільший заробіток.

Наталія Сіреджук, керівник відділу зовнішніх зв’язків «Джерела» розповідає, що  відносини волонтера і вихованців реабілітаційного центру будуються на синергії, вони неначе підсилюють одне одного. І він, і молодь «Джерела» мають певні особливості, але вони допомагають одне одному боротися з ними. Кожен пристосовується до життя і радіє новому дню. Керівник каже, що їхня взаємодопомога – дуже хороший приклад щирих стосунків.