Як би нині звучала українська мова, не спотворена впливами російської часів СРСР

Після фізичної розправи з українськими мовознавцями 1933 року термінологічна справа в Україні зазнала чергового удару: було створено спеціальні бригади, які переглядали словники й вилучали «націоналістичні» слова і терміни; насильницькими методами усю технічну та наукову термінологію привели в повну відповідність до російської. Навіть у мовознавстві впроваджено російську граматичну термінологію, відкидаючи весь здобуток українських науковців. Правописна «постишевська» реформа перетворилася на боротьбу зі самобутніми й оригінальними рисами української мови. Українську лексику поставили в залежність від російської, йшлося про планомірне усунення питомої української лексики і заміну її російською.

Наприклад: гуртовий став оптовий, дбайливий став бережливий, зазіхання перетворилося на посягання, досить на достатньо, обставати за (обстоювати) що на ратувати за що. Питома українська форма сузір’я Великий Віз стала Великою Ведмедицею, бо в російській мові Большая Медведица, городина стала овочами, бо російською це овощи, садовина стала фруктами, бо російською фрукты, родзинки стали ізюмом, бо російською изюм, дієйменник став інфінітивом, бо російською инфинитив, живе срібло стало ртуттю, бо російською ртуть, риска стала тире, бо російською тире і т. п.

Було скасовано вживання знахідного відмінка у формах: бачу молодиці, веду хлопці, дивлюся на дівчата.

З паралельних варіантів іменників зі суфіксами –сько і –ище залишили тільки останню форму: становисько — становище, огнисько — огнище, гноїсько — гноїще.

Паралельні форми давального й місцевого відмінків однини іменників другої відміни: святові — святу, серцеві — серцю, сонцеві — сонцю, у русі — у рухові обмежено формами -у(ю), спільними з російськими. Власне оці –ові(-еві,-єві) є одним зі значущих маркерів української мови, на відміну від звичних, близьких до російської мови -у(ю). Існує думка, що ці дві форми треба вживати почергово, наприклад: Тарасу Шевченкові або Тарасові Шевченку, Івану Франкові або Іванові Франку.

Утім дуже добре пам’ятаю, що Ірина Фаріон радила вживати власне форму –ові-(-еві,-єві) без обмежень, наводячи як приклад один із вітальних адресів Франкові з нагоди 25-ліття його творчості. На жаль, не знайшов оригінального тексту (не допоміг навіть друг GPT чат), однак наводжу майже дослівно те, що запам’яталося: «Великому українському поетові, письменникові, науковцеві, мислителеві, громадському діячеві… і т. д. Іванові Франкові». Тобто в будь-якому разі надаєму повну перевагу формі –ові (-еві, -єві).

Чергування префіксів (прийменників) з с- перед глухими приголосними к, п, т, х було поширено на ф: якщо у правописі 1928 року було зфалшувати і зфотографувати, то у правописі 1933 року – сфальшувати і сфотографувати. Це чи не єдина зміна, з якою можна погодитися, бо більш природно й легко вимовляється сф, аніж зф. До речі, важка і легка вимова сполучень приголосних з голосними в українській мові – надзвичайно цікава і широка тема, тому ми її докладніше торкнемося іншим разом.

Напис іншомовних слів бакханка, барбаризм за латинським зразком повернуто до східноукраїнських варіантів, вироблених під впливом церковнослов'янської та російської мови: вакханка, варваризм, також слова: претенсія, іхтіосавр, бронтосавр замінили на претензія, іхтіозавр, бронтозавр, а радіюс, консиліюм, медіюм замінили на радіус, консиліум, медіум. До речі, коли Папа Бенедикт XVI 2005 року очолив Найсвятіший Престол, виникла дискусія щодо правильного українського написання його імені. У церковнослов’янському варіанті це ім’я звучить як Венедикт, і що найцікавіше, власне цей варіант, як не дивно, відстоювала Греко-Католицька Церква. Загалом для офіційного вживання і в інфрмаційному полі переміг латинський варіант Бенедикт, утім і досі на сайті УГКЦ читаємо Венедикт.

Правопис 1933 усталив тверде написання деяких прикметників: замість західній стали вживати західний, замість східній – східний, замість трикутній – трикутний. В оригінальних документах УНР і ЗУНР читаємо про народню, а не народну республіку, а з «постишевським» правописом це змінилося. До речі, залишки харківського правопису маємо й нині: пишемо й говоримо - дорожній, а не дорожний рух, кругосвітня, а не кругосвітна подорож, погодніх, а не погодних умов.

Згідно з правописом 1933 року закінчення -и в родовому відмінкові однини для іменників жіночого роду з двома приголосними на кінці основи було замінено на –і. Замість до смерти, стало до смерті, замість без совісти, стало без совісті, замість без чести, стало без честі. Тобто з українізованого варіанту зробили росіяніфікований.

Найновіший український правопис і тут вже вкотре вирішив «примирити» правописи 1928 і 1933 років, на кшталт «хлопці, давайте жити дружно»: «У родовому відмінку іменників третьої відміни можемо писати закінчення -и та -і: кро‌ви й крові, любо‌ви й любові, о‌сени й осені, соли й солі, Ру‌си‌ й Русі, Білору‌си й Білорусі; гі‌дности й гідності, незале‌жности й незалежності, ра‌дости й радості, сме‌рти й смерті, че‌сти й честі». Ми вже не раз наголошували, що така двоїстість тут зовсім недоречна. Звісно, що між українським і російським варіантами більшість вибере звичний, усталений і більш зручний російський варіант, а ті, хто обстоюватиме варіант незалежностИ, совістИ і честИ, виглядатимуть білими воронами.

Правопис 1933 року, начебто узгоджуючи з етимологією написання голосних, що чергуються, замінив випроваджати на випроводжати, голодівку на голодовку, манастир на монастир, мариво на марево, салітру на селітру, соняшний на сонячний, шаравари на шаровари.

Надано перевагу прийменникові у (в), який вживаний у російській мові, перед прийменником до: замість до школи, до установи, до університету, до Києва, до Харкова, рекомендовано вживати: у школу, в установу, в університет, у Київ, у Харків.

Зникли з ужитку в УРСР конструкції з неособовими дієприкметниками: випуск машин припинено, злочинця затримано; натомість запроваджено: випуск машин припинений, злочинець затриманий. Вже пізніше усталили правило, що коли немає суб’єкта дії, то вживаємо безособову форму, а коли є, то особову: випуск машин припинено, але випуск машин припинений міністерством; злочинця затримано, але злочинець затриманий органами правопорядку. З останнім правилом важко не погодитися, а противникам уживання безособової форми варто нагадати, що вона існує в усіх загальнопоширених світових мовах.

Штучно розділено прикметник дружній на два прикметники: дружний та дружній, різницю між ними можна виявити, лише зіставивши їх з російськими відповідниками дружный і дружественный. Ту ж операцію пророблено й зі словом багатир. З одного слова штучно зроблено два: багатир (багатий) та богатир (витязь, лицар, герой).

Також викинули питомі українські слова: багацько, безмаль, білявка, всенький, второпати, гайнути, добродій, достеменно, залюблений, заповзятися, здужати, зеленина, причандалля, цебро, часопис.

Правопис 1933 року упорядкував написання іншомовних слів у бік їхнього зросійщення: замість генеза – генезис, криза – кризис, теза – тезис, гієроґліф – ієрогліф, гістерія – істерія, амнестія – амністія, хемія – хімія, метода – метод, роля – роль, спіраля – спіраль, міністер – міністр, циліндер – циліндр, евнух – євнух, епархія – єпархія, ґолф – гольф, мусулманин – мусульманин, носталгія – ностальгія, шелф – шельф, авдиторія – аудиторія, авдієнція – аудієнція, лавреат – лауреат, клявза – кляуза, евфорія – ейфорія, маштаб – масштаб, данець, данський – датчанин, датський та ряд інших слів.

Тут найновіший український правопис уже вкотре пропонує «примирення» між правописами 1928 і 1933 років: «У словах, що походять із давньогрецької й латинської мов,
буквосполучення au можна передавати як ав і ау: авдиторія і аудиторія, фавна і фауна, павза і пауза, лавреат і лауреат». Тут теж вкотре варто зазначити - навіщо форма, тотожна з російською, коли є українська?

Те ж саме і з наступною ситуацією у найновішому правописі: «У назвах церковних звань, титулів та чинів уживаємо префікси архи- та архі-: архимандрит і архімандрит, архиєрей і архієрей, архистратиг і архістратиг та ін.».

Підсумовуючи оцінку харківського чи «скрипниківського» правопису, який ми розглядали в цьому і трьох попередніх текстах, варто відзначити, що якщо деякі слова цього правопису і здаються нам нині чудернацькими, то це лише тому, що вони не закріпилися у вжитку, а завдяки політиці деукраїнізації, закріпилися інші, ближчі до російської мови. Якщо б не було «постишевської» реформи 1933 року, то сьогодні чудернацькими здавалися б нам слова, до яких ми звикли, і які вважаємо нормальними та зручними. А загалом мова дуже динамічна категорія, і в далекій перспективі відкрита для будь-яких реформ, про які ми нині навіть і не здогадуємось.