Як переробити сповідальниці на офіси

IQТеодор Спітюк, 9 липня 20133571187
Як переробити сповідальниці на офіси

Останнім часом інформаційний простір буквально переповнений закликами до взаємного прощення, порозуміння, християнської любові та інших речей, далеких нашому народові. Адже всім давно відомо, що дуже мало розумних слів перетворюються в добрі справи. А коли ці справи ще й неприбуткові, то шанси на їх втілення стрімко наближаються до нуля.

Історія із вшануванням жертв волинської трагедії  стала ще одним цьому підтвердженням. Справедливості заради варто зазначити, що далеко не всі «експерти» порадували світ оригінальним баченням проблеми чи свіжим варіантом виходу зі складної ситуації. Натомість самовіддано і жертовно захищали свою правду. Дехто, як римо-католицький єпископат в Україні, зумів вчасно зупинитися. Припинив  визначати «пропорційність» жертв із польського і українського боку на Волині та ступінь «варварства» під час обопільних етнічних чисток, а згодом долучився до спільної заяви ієрархів, закликавши до взаємного прощення і примирення. Інші, натомість, продовжують «воювати», ніби справді вірять, що в цій сутичці над померлими взагалі можливо «перемогти».

Попри те, що у Варшаві владика Святослав (Шевчук) спільно з главою римо-католицького єпископату Польщі Юзефом (Міхаліком) засудили крайній націоналізм як причину трагедії на Волині, у Львові до цього якщо й дослухалися, то доволі специфічно. Взаємне прощення і тотальне порозуміння відбулося, але не між поляками і українцями і не в питанні Волині. Порозуміння відбулося між самими українцями, які представляють УГКЦ (яка нещодавно вкотре офіційно засудила крайній націоналізм) і ВО «Свобода» (яка цей націоналізм, власне кажучи, і несе в маси). Так би мовити, взяли до уваги і «имели ввиду». Не так давно депутати Львівської міської ради (40 «свободівців», 4 депутати від «України Соборної», двоє від НРУ та по одному від «Фронту змін» і «За Україну»), як справжні виразники волі громади, висловили своє ставлення до забудови на вулиці Озаркевича. Трохи раніше своє ставлення до цього питання висловила і курія Львівської архієпархії. Варто нагадати читачам, що ситуація тут проста як двері. З одного боку, маємо зону ЮНЕСКО, інтереси мешканців мікрорайону та історичну спадщину митрополита Андрея Шептицького. З іншого – фінансове зацікавлення забудовника (злі язики стверджують, що за ним стоїть колишній тимошенківець, а нині регіонал, «первотушка» Зубик, але ж це лише припущення).

Що ж тут думати? – Запитає рядовий виборець. І депутати вкотре не розчарували. Перемогла дружба великого капіталу та місцевого самоврядування, підкріплена листом архієпископа і митрополита львівського Ігоря (Возьняка) «з молитвою та Архиєрейським благословенням». Цим листом спадкоємець Андрея Шептицького на митрополичому престолі фактично дав добро на знищення спадщини свого великого попередника в обмін на «частину офісних приміщень». Про зону ЮНЕСКО, інтереси пацієнтів шпиталю чи мешканців сусіднього будинку можна вже й не згадувати.

В минулому залишився конфлікт щодо землі для Українського католицького університету. Протистояння «свободівців» із «ліберастами» переросло локальний рівень і досягнуло всеукраїнського масштабу. Натомість у Львові все відбулося тихо і навіть якось полюбовно. Адже владика Ігор - не «лібераст», а зовсім навпаки. І Українська греко-католицька церква у Львові - перш за все українська, спершу греко-, а вже потім католицька. І якщо дії депутатів-патріотів вже навіть не сильно обурюють (бо якось звиклося), то поведінка архієпископа, м’яко кажучи, здивувала. Ну що таке «частина офісних приміщень» для такої фінансово успішної структури як Церква, щоб за них ризикувати втратою репутації? Може, ці офіси переробити на сповідальниці? Невже пам’ять про великого митрополита Андрея стала байдужою не лише сучасним політикам, але навіть актуальному митрополитові? Дивує також і легкість, можна сказати невимушеність, з якою святоюрські отці-інвестори коментують руйнування пам’ятки, пов’язаної із митрополитом Андреєм Шептицьким. Цю невимушеність можна порівняти хіба що з простотою, з якою знищуються старі церкви десь на периферії, щоб збудувати «нові і красиві», а головне – ємнісніші.

Поки слова владики Святослава про прощення і якісь далекі та незрозумілі християнські цінності відбиваються від голів львівських політиків і душпастирів як горох від офісного євроремонту, інша ідея засіла там глибоко і надовго. Вона свята і справедлива – манія «об’єднання» і «виховання молодого покоління». Цей відгомін радянської доби, коли всі мали бути одинакові не лише візуально, але й ідеологічно, закономірно породив рішення Львівської обласної ради «Про вшанування героїчного чину Мирослава Січинського».

Те, що заклик до «чину» здійснили професійні патріоти-теоретики, – не дивина. Як і те, що відбувається це на тлі чергового загострення українсько-польських відносин. Подібні парадокси з розряду «бджоли проти меду» вже стали традицією в українських реаліях, як наказ чинного президента «викорінювати корупцію гартованим залізом». Просто владоможці реально оцінюють інтелектуальний рівень свого виборця і діють за принципом «свисни, Іване, бо ти дурніший». Але ж може так статися, що молоде покоління відгукнеться на цей заклик і таки здійснить якийсь героїчний вчинок, наприклад, «стратить» за заочним вироком «ворога українського народу», або «зрадника українського народу», чи, в крайньому разі, «хруня українського народу». І не виключено, що в категорію «хрунів» потраплять в майбутньому ті, хто голосував за нещодавнє рішення.

Зрозуміло, що якогось притомного коментаря львівської курії щодо запланованих для дітей вечорів пам’яті М. Січинського у школах Львівщини годі й чекати. Не на часі, коли «ліберасти» так і пруть із Заходу на нашу неньку-Україну. Тож варто вкотре звернутися до історичної спадщини, яка доступна широкому загалу і, на щастя, просто не може бути видурена взамін на якісь приміщення чи, не приведи Боже, транспортні засоби. Ще сто років тому греко-католицькі ієрархи (в яких тоді не було конфлікту інтересів із націоналістами щодо земельних питань в міськраді) у спільному посланні заявили, що політика повинна ґрунтуватися на християнських засадах. Якщо вона не ґрунтується на принципах християнства, то є шкідливою, хоч і може принести «тимчасову користь». Коротко і ясно. Але незручно і наразі не актуально.

А поки ВО «Свобода» готується в Луцьку налякати транспарантами польського президента і в черговий раз довести свою політичну зрілість та державницьку позицію, можемо лише порадіти, що жодна з обласних рад Західної України ще не оголосила війну Польщі. Хоча час ще ніби є.

Найрозумнішим у цій ситуації виглядає наш незрівнянний президент В.Ф. Янукович. В той час, коли різного роду політичні пігмеї переймалися стосунками з поляками, досвідчений політичний важковаговик і стратег-міжнародник здійснив воістину інтерконтинентальний прорив. Незважаючи на непохитні православні переконання, наступивши на горло власній пісні, він мужньо провів зустріч із північноамериканськими язичниками. Ось де справжнє християнське смирення в ім’я миру та стабільності. Вчіться, націоналісти.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук