Як повернути Схід
Російська окупація Криму, сепаратистські бунти у східних регіонах, москвич, що підіймає триколор над харківською облдержадміністрацією… Здається, цього року вирішили збутися усі нічні жахи свідомого українця. Те, що вчора ми вважали параноїдальною маячнею націоналістів, сьогодні відбувається у нас на очах. Однак у тому, що відбувається на Сході України, є і наша провина.
Так, ми знаємо, що проросійські бунти в Луганську, Донецьку, Харкові відбуваються за підтримки «туристів» з Росії. І зрозуміло, що джина проросійського екстремізму витрусили з пляшки місцеві еліти, намагаючись використати його для боротьби проти Майдану. Все це цілком очевидні речі. Однак неможливо заперечити і той факт, що соціальна база у східного сепаратизму таки є. Не варто займатися самогіпнозом, запевняючи себе, що там бунтують проплачені «тітушки», ростовські гастролери і пара десятків місцевих люмпенів. Відповідно до лютневих даних КМІС, прибічників приєднання до Росії на Сході 26%, на Півдні – 19%. І хоч у жодній з областей вони не становлять більшості, їх не можна вважати маргіналами. Так, у Луганській та Донецькій областях об’єднатися з Росією бажає майже 30% населення, у Харківській – близько 14% і т. д. І це лише найбільш радикальна публіка.
На такі ганебні цифри українці реагують по-різному, але здебільшого неадекватно. Мовляв, східняки – генетичні вороги, яничари, яким не місце в Україні. Мало того, що голосували за Януковича і не підтримували Майдан, то ще й до Росії приєднатися хочуть! Інший варіант: східняків «зомбують» російські телеканали, і вони просто не знають правди про події в Україні. Їм просто треба показати кілька роздруківок з «Української правди», і вони полюблять майданівців, бандерівців і, може, навіть Яроша. Попри відмінну тональність, обидва підходи зводяться до того, що на Сході нічого робити не треба. У першому випадку – бо східняки не варті, аби з ними носитися як дурень із писаною торбою. У другому – бо можна зробити кілька мовних флешмобів, написати пару просвітницьких статусів у Фейсбуці і на тому заспокоїтись.
Наслідки такого безвідповідального ставлення до Сходу ми вже місяць спостерігаємо у Донецьку, Луганську, Харкові та інших містах. Коли над країною зависла загроза окупації і розчленування, Київ не може повною мірою розраховувати на лояльність прикордонного населення. Коли російські танки будуть стяти під Києвом, сумнівно, що в тилу ворога, десь на Донеччині, буятиме партизанщина. І відповідальність за це лежить передусім на українській політичній еліті. Не секрет, що з десяток років тому вона обрала модель управління суспільством через розколи і завдяки цим розколам множила свої політичні капітали. Це ж очевидно: у певний момент всі партії раптом стали ходити на вибори під слоганами захисту – чи то українців, чи то російськомовних, чи то росіян і т.д. І це при тому, що, за абсолютно всіма соціологічними дослідженнями, реальної дискримінації у нас ніхто не зазнавав. І до певного моменту харків’янам було плювати, чиїми іменами називають вулиці у Львові, а львів’яни навряд чи переймалися тим, якою мовою виписують довідки у луганських лікарнях.
Але наша еліта доклала чималих зусиль, аби скандалізувати, загострити й політизувати міжрегіональні відмінності, вдаючись навіть до відвертих провокацій. Бійка у Львові 9 травня 2011-го, філологічна інспекція однієї пані до дитсадка у 2010-му, антигалицькі випади міністра Табачника, перевдягання нардепа Колєснічєнка у форму НКВСника… Список провокацій можна продовжувати безкінечно. Але всі вони (свідомо чи несвідомо) були спрямовані на формування у тієї чи іншої частини суспільства відчуття загрози і ворожої присутності. Врешті мільйони громадян стали почуватися в Україні упослідженими, дискримінованими. Про «успіхи» нашої еліти в царині економіки та «соціалки» годі й казати. В історичній перспективі така лінія поведінки вітчизняного політикуму виявилася або злочинною, або кретинською. Провокувати відцентрові тенденції, знаходячись між двома (як мінімум) надпотужними центрами геополітичного тяжіння – це державницьке самогубство. Фактично, розколи українського суспільства, які зараз активно використовує Кремль (та й не лише він), українська еліта підготувала власноруч.
Українська держава – це автівка без гальм, в кабіні постійно билися за кермо прямо на ходу. Тож не дивно, що нас занесло і закрутило. Якщо ми з Божою поміччю таки виживемо у цій геополітичній, військовій, правовій та соціально-економічній ДТП, то доведеться провести серйозну роботу над помилками. Деякі напрями цієї роботи очевидні вже зараз. По-перше, якщо Схід таки залишиться у складі України, то новій владі доведеться докорінно переглянути свою внутрішню політику і піти на безпрецедентні кроки. Наприклад, зберегти за російською мовою статус регіональної, а може і зробити її другою державною. Очевидно, що політика адміністративно-примусової українізації виявилася недієвою і стала одним із чинників, які поставили під питання саме існування нашої держави.
Далі, якщо вже в країні перемогла революція, то їй потрібно поквапитися і, за відомим правилом, з’їсти деяких своїх дітей. Принаймні цих дітей слід вгамувати і не дати їм стати чинником суспільного життя. 500 років тому про Сашу Білого (Олександра Музичка) складали б саги, але сьогодні він мобілізує проросійську громадськість набагато більше, ніж надихає проукраїнську. Якщо власну фракцію у Верховній Раді отримає і «Правий сектор», то стільки ж мандатів гарантовано отримають проросійські радикали на зразок Павла Губарєва. А там і до формування проросійської альтернативи «Правому сектору» недалеко. Якщо у когось трапилося запаморочення від успіхів і виникла ілюзія, що зі Сходом тепер можна не рахуватися, це велика помилка. А в нинішніх умовах – помилка злочинна. Навіть якщо наш дім залишиться соборним, він не перестане бути скляним. І жбурляти каміння в ньому вкрай небезпечно.
Окрім поступок у гуманітарній та політичній сфері, треба буде піти і на поступки у сфері адміністративно-економічній. Можливо, це буде розширення повноважень місцевих громад і органів влади, а можливо – і перехід до федеративного устрою держави. Зрозуміло, що для багатьох це звучить провокативно, як заклик до сепаратизму. Але нині Україна перебуває у ситуації, коли примусовий централізм може розколоти країну на шматки певніше, ніж федералізація. Напруга в суспільстві надто висока, просто таки критична. І знизити її набагато важливіше, ніж дотримуватися тих чи інших ідеологем.
Коротше кажучи, в країні потрібно навести лад. І лад цей має бути таким, аби Схід не почувався заручником «бандерівського» Києва. Не варто сподіватися, що і на цей раз компроміси можна буде підмінити демагогією, а ефективну роботу – симуляцією під об’єктивами телекамер. Інакше нова влада ризикує піти шляхом своїх безславних попередників. Віктор Янукович і його партія також думали, що всіх можна залякати, скрутити у баранячий ріг і примусити робити те, що накажуть із Києва. І всі ми знаємо, чим це скінчилося. Але тепер ситуація ще серйозніша, бо з’явився чинник зовнішньої військової загрози. Тому нова влада ризикує вже не просто своїми посадами і «межигір’ями». Якщо вона не зробить ніяких висновків, то російсько-український кордон може пролягти десь під Полтавою.