Як Україна (не) збиралася до НАТО

30 вересня 2022 року Україна подала заявку на вступ до організації Північноатлантичного договору (НАТО) у пришвидшеному порядку. Ця подія стала логічним завершенням цілої епохи. Епохи, яка запізнилася щонайменше на 12 років.

У квітні 2008 року традиційний щорічний саміт НАТО відбувався в Бухаресті. На тому саміті Україна і Грузія мали отримати План щодо членства в Альянсі. Тодішні керівники держави – президент Віктор Ющенко, голова ВР Арсеній Яценюк, прем’єр-міністерка Юлія Тимошенко – підписали відповідний офіційний лист-подання.

Але ПДЧ Україна не отримала. Не отримала, з одного боку, через позицію тодішньої канцлерки Німеччини Анґели Меркель. На яку, своєю чергою, тиснув російський президент Володимир Путін, який за рік до того у своїй Мюнхенській промові фактично оголосив про план відновлення Радянського Союзу 2.0 і його повоєнної сфери впливу. Але це був лише один фактор.

Інший стосувався самої України. Вітчизняне суспільство у своїй більшості виступало відверто проти вступу до Альянсу. Звісна річ, це відбувалося не просто так, а за активної пропагандистської участі російських і місцевих проросійських сил. На Півдні і Сході політики (які дуже часто були заодно і власниками великих підприємств) залякували електорат (який працював на цих підприємствах) тим, що приєднання до Північноатлантичного альянсу обернеться, по-перше, участю українців у війнах, які ведуть країни НАТО, – натякалося, зокрема, на операції США в Іраку й Афганістані. А по-друге, людей лякали тим, що в Україну прийде американський бізнес і знищить усі підприємства, залишивши їхніх працівників без роботи.

Як ми знаємо тепер (а частина українців розуміла це й тоді), усе вийшло з точністю до навпаки – підприємства знищували якраз росіяни. Причому не тільки зараз, під час війни, а й у цілком мирний час, як це було в Запоріжжі, де вони викупили і просто закрили, перетворивши на порожнє місце, один із ключових українських заводів, Запорізький алюмінієвий комбінат. І тепер навіть у тому ж Запоріжжі більшість населення не проти вступу до НАТО.

А тоді, в середині нульових років, українці виступали проти євроатлантичної інтеграції своєї країни. Так, 2006-го проти вступу до НАТО було аж 64,5% українців. Навіть на традиційно проєвропейському Заході рахунок був 38:32 на користь тих, хто не підтримував приєднання до Альянсу. Що говорити, коли навіть серед прихильників двох головних політичних сил Помаранчевої революції – «Нашої України» та Блоку Юлії Тимошенко – 40% були проти НАТО.

2006 рік став найгіршим з погляду підтримки євроатлантичної інтеграції – лише 15,5% українців підтримували таку ідею. Тож Анґела Меркель могла з чистою совістю звернути причину свого лобіювання путінської позиції на відсутність народної підтримки в Україні.

2008-го, після нападу Росії на Грузію, коли росіян не визнали агресором навіть у БЮТ (тодішній партії влади), ситуація в принципі не змінилася. Хоч кількість НАТО-опонентів у суспільстві зменшилася до 53% – та прихильників вступу виявилося лише 20%. А після чотирьох років правління Віктора Януковича, наприкінці 2013 року, результати знову були катастрофічними – 18% за, 67% (майже рекорд) проти.

Звісно, російська анексія Криму і війна на Донбасі ситуацію змінили. У березні 2014-го показники ще були проти НАТО – 43:34, у квітні вони майже зрівнялися – 40:38, а уже в листопаді, після вторгнення росіян на Донбас регулярними військами та Іловайського котла, вступ до НАТО підтримували 51% українців. Уперше більшість населення нашої країни захотіла побачити над собою «ядерну парасольку» США, Великої Британії і Франції.

Відтоді навіть за найгірших розкладів (масштабна медіаагітація проти чинного тоді президента Порошенка, який підтримував євроатлантичну інтеграцію; перемога Володимира Зеленського, з яким до влади прийшли і НАТО-скептики також) відсоток тих, хто був проти вступу України до Альянсу, уже ніколи не перевищував 40%.

У середині лютого 2022 року 62% громадян України висловилися під час соцопитувань за вступ до НАТО, лише 30% – проти. А уже в липні того ж року результат був більш ніж вражаючим – 85:8. Причиною, звісно ж, стало повномасштабне вторгнення і його перші наслідки. Хоча ще в березні був помітний невеликий відкат – пов’язаний радше з процесом переговорів між Україною і Росією, під час яких спікери Банкової говорили про те, що Україні потрібне не членство в НАТО, а якісь міфічні гарантії безпеки від окремих країн.

Втім, переговори, як ми знаємо, завершилися безрезультатно – тож рівень підтримки євроатлантичного курсу України знову зріс. Ба більше, українці нарешті заговорили про те, що первинним має бути приєднання саме до військового Північноатлантичного альянсу, а не до політичного Європейського Союзу.

Як бачимо, через півтора десятиліття Україна і українці прозріли – заплативши страшну ціну за це прозріння. Але не варто забувати, що якби Ющенко 2008 року мав у своїх руках такий козир, як умовні 70-75% підтримки ідеї вступу до НАТО, саміт Альянсу в Бухаресті міг би завершитися й інакшим для нашої країни результатом.

Ця історія, історія навернення українців до думки про необхідність членства у НАТО, має стати добрячим уроком на майбутнє. Уроком, який говорить нам, що ми все одно прийдемо до правильного і логічного висновку – але, на жаль, двома шляхами. Або коротким і ефективним (як країни Балтії, які вже 2004 року приєдналися до Альянсу), або довгим і важким. Втративши десятиліття й десятки тисяч життів.

До речі, так уже склалося, що саме на Сході і Півдні, який найбільше постраждав від російської агресії і 2014-го, і 2022-го, відсоток противників вступу України до НАТО завжди був найвищий. І, відповідно, серед загиблих у Маріуполі й Ізюмі, на Херсонщині і Запоріжжі цей відсоток теж був достатньо високий. Тож люди заплатили за своє небажання думати, за свою готовність вірити проросійським маніпуляторам – власними життями. Оце ми не повинні забувати ніколи. Що кожен наш крок, кожне наше рішення, кожна наша позиція рано чи пізно обернеться проблемами для нас самих.