Язя Legen(d)s: з палеонтології галицької душі

Майже гуцульська притча на уродини

Милі браття і сестри! Цього разу п. редактор не злапав мене на площі Митній, а просто подзвонив на мобільний. «Дай, – каже, – та й дай якусь статтю, бо світ мені без неї немилий». І став солодко-пресолодко примовляти, майже як той кіт з народної казки, що під звуки бандури виманював лисиччиних синів і доньок з хатки, а пізніше бив молотком по чолі й запихав їх у мішок чи писану торбу. Щоправда, пан редактор не мав ані бандури, ані молотка, ані писаної торби. А може, й мав, але був досить далеко від моєї квартири. Тому я почувався у відносній безпеці. «Коли ж не можу… – відказав йому в фольклорному стилі, – Не дам, кажу, Тобі статті, бо не маю готової. Можу хіба притчу яку або казку» «А, нє- нє! – відповів хитрий пан, – такого формату у нас на Захід-неті ще нема. То треба подивитися, подумати… Давай серйозну статтю – дуже тя прошу; вважай, що то подарунок на мої уродини!». Я щось там обтічно пообіцяв, а пізніше сів і задумався. Статтю писати чи скорочувати, виправляти – то ж облом! А пізніше її ще й читатимуть та коментуватимуть – взагалі жах! Ну і пощо людям на уродини «научний труд», га? Людині на празник тра' щось світлого, легкого, а не якісь важкі матерії, хіба нє? – роздумував я. І тут погляд упав на старий пожовклий,  дуже великий і дрібно списаний аркуш паперу, ще, мабуть, з середини минулого століття. Очевидно, то був  запис фольклорної легенди, зроблений десь далеко на Гуцульщині ще за радянської влади. Проте наверх старого тексту чиясь постмодерна рука густо нанесла власні поправки та додатки.  Видко, первісно тут був народний переказ про Язю, відомий усім, хто колись гортав збірники Володимира Гнатюка або етнолігвістичний словник Наталі Хобзей про гуцульську міфологію. Але новий текст, написаний зверху на старому, перетворив цю розповідь у дивовижну мішанину: фантасмагорія ставала реальністю, історія – міфом, а міф – історією майже так само, як на картинах Костирка, котрі традиційно дарують на день народження усім видатним галичанам і навіть волинянам. Зрештою, судіть самі. 

Одного разу в Карпатах – дес у Дземброни, в Жєб'ю, в Криворівни, в Косов'ї чи Коломиї, а мо', туткай во, недалеко, на Попі Івані, чи навіть на Говерлі – жила собі Язя. Як она віглєдала? О, коби я знав! Сего, ніхто, відай, теперка не знає, навіть дуже старі люди! Тота Язя жила під сьвітом і то з первовіку, відколи утворилиси планети, галактики, зорі й метеорити. Гасилиси сонця і місяці, води поглинали землю і спливали назад в океани, минали одні покоління і приходили інші, – а невидима для людей Язя лежала і дивиласи вгору, на землю, що належала цісареви Австрії, Угорщини, Галичини і Волині.  Язя дуже любила дзядзя Франца Йосифа І, і його імпозантний портрет  висів у неї на почесному місци, але жила вона у своєму Підземеллі, де безгучно проростали трави, німо кам’яніли обвуглені динозаври та виблискували холодні сталактити й сталагміти.  Час від часу вона гортала зошит із пожовклими переписами, які дістала від прабабці, і вдихала невидимий запах юрашків/медівників, пішінґерів, рурочок, струдлів, прецлів та інших забутих і незабутих смаколиків, від яких перехоплювало подих…

Перед сном Язя перечитувала старі, покриті пилом, газети і легкі кримінали, котрі приваблювали її змучений часом та простором розум. Взагалі Язя любила читати, особливо Андруховича, Антонича, Іздрика, Дереша, Прохаська, Біндера, Снайдера і Грицака, та ще Пагутяк (бо там писало про таких, як вона), і ніяк не могла дочекатися Расевичевої монографії з ілюстраціями Коха, хоч після усього того читання чулася трохи дезорієнтованою на місцевості й не зовсім певною своєї ідентичности. Тоді вона згадувала зелену молодість, часи своїх інтелектуальних пошуків та внутрішньої боротьби. Гай-гай, як то було по-різному! І не дивно, бо Язя мала не одну, а три голови, котрі дивилися в різний бік і мали різну, як кажут нинї, ментальність. Одна з Язиних голів (справа чи зліва – нині уже невідомо) довгий час була переконана, що її рідна мова – польська, і що насправді вона – не Язя, а Ядзя, Ядвіга, та відчувала глибокий духовний зв’язок зі своєю славною середньовічною патронкою. Ця голова читала тільки «Słowo Polskie», «Gazetę Lwowską» і романи Сенкевича,  приходила на збори Towarzystwa Szkoly Ludowej, захоплено аплодувала, коли легіони Пілсудського марширували вулицями Львова, співчувала “орлятам” та потай мріяла, що її також колись нагородять орденом Virtuti Militari за оборону східних кресів Речі Посполитої. Однак не судилося: Річ Посполита опинилася в Євросоюзі, Язя залишилася тут, в Галичині, а біло-червоний Lwów,  де вона чулася так комфортно, розтанув, як камфора, в глибинах історичної пам’яті. Тож решта Язиних голів втішалися зі своєї нефортунної подруги, періодично називаючи її полькою і навіть  (вражою)  ляшкою. «Ale to przecięż bujda, gadanie galicyjckie ! W istoćie to jestem szczęsliwą» – потішала тоді себе  полонофільська голова Язі.

Друга голова, навпаки, уже з середини ХІХ століття ховала під подушкою листи з Росії. Їй писала нібито якась дуже далека кревна й переконувала, що вона, Язя, – насправді карпато-русская (обов’язково з двома «с»!) Баба Яга, Костяная Нога, яка живе в Избушке на Курьих Ножках на самому краю Лукоморья. Отож, ця голова линула думками до Общества Русских Дам або до читальні імені Качковського, де насолоджувалася Пушкіним, Лермонтовим, Толстим, твердою «Наукою»  Наумовича, «Временником Ставропигийского института» чи звичайним жіночим “Очагомъ”. Вона радісно вітала  російські війська на львівських вулицях 1914 р. та вірила, що сам Государь Императоръ або, принаймні, Великий Князь обов’язково присвоїть їй якийсь орден. Але російські війська пішли, а ордену Язя так і не дістала. Тоді вона – хоч і менше, – раділа, коли 1939-го, а потім 1944-го прийшли радянські війська, пов’язала собі на шию червону кокарду і чекала, що їй присвоять звання Героя Радянською Союзу як підпільниці з Народної Гвардії ім. І. Франка. Але СРСР розпався, а Язя дістала тільки медаль “Ветеран праці”. Їй залишилося вірити в те, що сонце завжди приходить зі Сходу, і одного разу рідний серцю трикольор радісно затріпотить над ратушами галицьких міст… А тим часом решту дві голови  ущипливо називали свою сестрицю  кацапкою, москалькою або совєткою. “Ерунда это все! Чепуха! И вообще, дорогие, погодите,– еще, как грят, не вечер! Еще увидим, чья, так сказать, возьмет!» –  гордо відповідала москвофільська голова.

Третій – середульшій – Язиній голові було не дуже солодко. Вона була щирою українкою – членкинею «Просвіти» ще відтоді, коли її писали через «ять», і за часів своєї юності читала тільки «Діло», Шевченка і Франка та ще потім «Нову хату», а тепер, на старість, вагалася між «Літературною Україною» та «Критикою». Сльози радості текли з її очей, коли вона бачила, як по Львову йшли УСС-и, як 1918 року підняли синьо-жовтий стяг над магістратом, а 1991-го він з’явився там знову; зимою 2004 ця голова демонстративно надягнула помаранчевий шалик та дні й ночі чекала вісток з Майдану … Але ж інші дві голови були постійно поруч з нею, як одне тіло – і Язина голова завжди вагалася.  Одна сестра здавна називала  її хлопкою (“ale z ciebie zacięta rusinka!” – з притиском додавала вона), друга – ураїноманкою, мазепинкою і бандеровкою. «Усе то – стереотипи, кліше, шаблони, трафарети!» – думала українська голова, але на душі їй було досить гірко. Щоправда, останніми часами вона навіть симпатизувала тій посестрі, яка вважала себе Ядзею, і вже не вела з нею страшних суперечок про пацифікацію 1930-х та волинські жахи 1943 р. Натомість тепер обидві з острахом поглядали на трету голову, яка хитро усміхалася, ніжно називала себе Бабушкой Ежкой та не без підстав сподівалася, що скоро стане героїнею більшості українських шкільних підручників. Що ж, човен хитався, і зараз перевага була за нею. Двом сестрам залишалося лише сподіватися, що маятник Фуко  рухається постійно і в різні боки….

Отак, змучена пошуками власного «Я» та іншими страстями за націоналізмом, Львовом і Бандерою, Язя потиху засинала, і їй снився новий день… Вона була загалом добра, хоч трохи зла, особливо коли старі гуцули, бойки та лемки виходили на спацер і розповідали перестрашеним онукам різні казки про неї. Сідав, наприклад, якийсь Дідо-Всевідо на ковбицю і казав такому Івасикові-Телесикові: “Слухай, дитино, уважно, як то є на світі, бо так було і буде все, і нема на то ради. Як горобець не допильнує хробака і го не з’їст, то за 7 літ в того вилізе друга голова – і стане з него маленька язє, і піде стинати. Як не пильнувати пса 8 літ і тримати на колючому ланці, і бити буком 12 раз на годину, і відганяти від миски, і зав’язувати йому очі, вуха, лапи і ніс, то зірвеся з сего ланца, сказиться, втікне на полонину або в ліс і дістане 3 голови, і стане з него більша язє, і піде стинати. Як не пильнувати кота 9 літ, і тягати за хвіст, і гладити проти шерсті, і не давати молока, а тілько “Кітекат” і “Віскас”, то здичіє, піде в гори і дістане 4 голови, і стане з него ще більша язє, і піде стинати. Як не пильнувати дїтину 12 літ, причепити до колиски і годувати тілько чіпсами з паприкою, чїсником і гірчицею, то одного дня звурдиться і копне двері ногою, і відкриє браму, і піде у світ за очі, і дістане 5 голів, і стане з неї дуже велика язє, і піде стинати. А як ти, синцю, не будеш слухати тата, маму, бабцю і діда, стрийка Юрка і вуйка Ромка, тету Марійку, учительку в школі, викладачку в універі, не ляжеш спати відразу після діточої програми, не будеш їсти кашу з риб’ячим жиром, то усі ті язі – хробачачі, песі, коточі і людскі – будуть ся тебі снити, і страшити, і лякати, аж доки не станеш чемним” …

Язя слухала то усе і втрачала настрій, бо була співчутливою і любила дітей. У такі хвилини вона закривала очі й подумки, до одержимості вперто, повторювала табличку множення. Хотіла забути усе, що накипіло на душі, щоб пізніше спокійно заснути. Перед тим, під настрій, включала «Рамштайн» або трохи  видозмінену пісню «Jazja in red» у виконанні Кріса де Бурга. Вона сумно дивилися за горизонт, спостерігаючи захід сонця в Урожі, Нагуєвичах і Городищі, Глинянах, Залужанах, Розгадові та решті сіл улюбленої Галичини… Потім наставав ранок, і Язя будилася. Далеко в піднебессі Ілия бив блискавицею паскудного Ґарґона, Алей Божий викидав з раю Триюду-Арідника, ангели гасили звїзди, на землі прокидалися мавки, ворожили баїльники, завивали вовкуни, смакували чиюсь крівцю опирі (маскуючи її під гранатовий сік), тут і там скакали різні призвірки, у підземних глибинах нарід акурат рихтувався розширяти чи звужувати пекло, а Язя замріяно лежала під Світовим Деревом на березі Останнього Моря, за яким жили тільки песиголовці і мамуни. Вона була сумна і самотня, пила каву зі сметанкою і зажурено замітала хвостом зів’яле листя, що ліниво шелестіло під ногами ще з Франкових часів.

Язя не була навіть птеродактилем або археоптериксом, тому не викликала наукового інтересу. Вона була надто потворною, її світ — занадто вузьким, незручним, вогким і темним, у ньому народжувалися землетруси і вулкани, тому туди ніколи не приходили ні гості, ні листи. Вона навіть навчилася пекти чеколядові торти і риж з яблуками, готувати ярчанку і помідорову зупу, робити ґоґоль-моґоль, сницлі і пляцки з тертої бульби, але не було кому того їсти. Язя хотіла бути Прометеєм, але ніхто не потребував її вогню. Хотіла бути Гераклом, але усі боялися її сили. Хотіла бути Хеопсом, але ніхто не будував їй піраміди. Прагнула стати Геродотом, але не вміла писати історії. Бажала бути Сімоною де Бовуар, але не мала свого Сартра. Воліла бути Лєніним, Сталіним, Мао Цзедуном, але не знала, як змінити світ.

Розчарована життям, Язя важко зітхнула, склала крила, занурилася у земну безодню і лежить там донині. Люди споконвіку боялися Язі. Суть полягає в тому, щоб її полюбити. Так, принаймні, заповідав Маркс. Або Жорж Перек. Або Лев Давидович. Або Че Гевара. Адже, допоки в сонній Язиній душі бореться добро зі злом, ідентичність з ідентичністю, це означає, що (р)еволюція продовжується, а життя триває…» Далі текст уривався, а на його звороті виднівся ще якийсь наклеєний аркуш. Що там було:  оригінал Галицько-Волинського літопису з точною датою заснування Львова й автографами його фундаторів, уривок ілюстрованої  повісті про Трускавець зі зниклого депозитарію Бруно Шульца, чи секретний протокол таємної  зустрічі Гітлера зі Сталіним у підльвівських Винниках  вересні 1939 року з власноручними підписами обох диктаторів? На жаль, закони жанру – безжальні: тільки я спробував перевернути аркуш, як він розсипався на молекули, молекули – на атоми, а ті – на міріади субатомних частинок, які стали зірковим пилом, а його всмоктала найближча «чорна дірка», перетворивши на антиматерію. Так закінчилася історія з Язею. Хоч, може, то не була історія, або, може, тої історії ніколи  й не було… 

P. S. Сподіваюся, цей уривок хоч трохи потішить вас – усіх, хто святкує, святкував, або буде святкувати (уродини, іменини, хрестини чи інші урочисті події). Усіх, кому зараз весело, і тих, кому, навпаки, сумно. Здоров’я Вам, щастя і доброго торта за старими галицькими рецептами! Смачного – у читанні та житті! Многих і благих лїт!

Щиро Ваш, вуйко Ромко