За що ми голосуємо?

Парламентські вибори стануть черговим викликом політичній культурі українців. Що виявиться важливішим: лідери чи програми? Якщо лідери, то які: «харизматичні служителі» чи «раціональні виконавці»? Якщо ж програми, то що вони мають відображати: глобальні обіцянки чи конкретні пропозиції?

До слова, нещодавно вождь українських комуністів Петро Симоненко у Херсонській області досить раціонально пояснив, що проект бюджету на 2013 рік – це проект національного дефолту і популістичних цифр. Найцікавіше, що тактика «ми у владі, але критикуємо регіоналів перед виборами» все ж таки дає Компартії електоральні плоди. (Але чи буде толк з них, якщо Ганна Герман своїм першим законопроектом у новому парламенті намагатиметься заборонити комуністичну ідеологію?..).

Загалом у КПУ власний і неповторний підхід до справи, а як іншим партіям провести в Раду якомога більше своїх представників – це питання, що потребує детальнішого розгляду.

Згідно з останніми даними фонду «Демократичні ініціативи», більшість населення країни вважає, що для перемоги на виборах треба, перш за все, мати кваліфіковану команду (36%). Другим вагомим чинником, на думку респондентів, є хороша виборча програма (30%). Показово, що застосування брудних методів відносно суперників громадяни взагалі не вважали раніше і не вважають зараз ефективною технологією (1,2% 2007 року і 1,3% 2012-го).

«Кваліфіковані команди» у симулятивній практиці української політики формуються, як правило, лідерами двох типів: «харизматичними служителями» та «раціональними виконавцями». Охарактеризуймо ці моделі політичного лідерства, щоб ліпше розпізнавати, ким себе люблять виставляти наші «слуги народу».

«Харизматичний служитель». Він емоційний, переконливий, уміє впливати на натовп і заручатися відданістю людей. Любить здаватися героєм і зразковим прикладом. Прагне, щоб народ вважав його моральним авторитетом, котрий знає, як навести лад у державі. Головне, щоб електорат повірив, що у цього політика є харизма. Навіть якщо немає харизми від природи, її можна сконструювати штучно через засоби масової комунікації. Неважливо, яка суть механізмів, за допомогою яких цей лідер збирається змінювати життя країни на ліпше. Потрібно просто довіритися йому, його неабияким політичним характеристикам, чарівності, таланту. Політичний харизмат завжди намагається бути символічним і знаковим. Але деколи він розчиняється у символах і знаках влади настільки, що втрачає зв'язок з реальністю, поступово позбавляється підтримки суспільства. У такому випадку йому властиво шукати новий образ себе, але не завжди це виходить.

«Раціональний виконавець». Для нього понад усе – показова прихильність демократичним нормам, закону, Конституції. При цьому він начебто відмінно розуміється в економіці, у тому, що потрібно зробити для виходу з кризи. Якщо лідерів класифікувати за принципом «сила-право-мораль», то йому відповідатиме модель «правова мораль». Він не емоційний, але переконливий. Саркастично ставиться до «харизматичних служителів», оскільки його імідж будується на таких дієсловах, як «аналізувати», «реформувати», «будувати», «зміцнювати». А не на таких, як «надихати», «причарувати» і «символізувати». Втім, вся його раціональна старанність може бути спрямована суто на приватне і корпоративне благо.

Про «харизматичних служителів» і «раціональних виконавців» можна розповідати ще багато, але суть у тому, що в Україні перші часто переходять моральні межі та просто отримують кайф від маніпулювання натовпом, а другим часом бракує совісті, яка замінюється економічним цинізмом.

Звідки ж тоді візьмуться нормальні політичні програми? Адже справа навіть не в тому, скільки у них глобальних обіцянок і конкретних пропозицій, а в тому, як вони пишуться. З реальною аналітикою і чітким наміром щось втілити у життя, або «на коліні», щоб була якась брошурка для підтримки іміджу політичного лідера чи партії... Хоча тут потрібно відзначити деяку особливість українських передвиборчих кампаній. Так, глобальні обіцянки – це здебільшого чистої води демагогія, але що більше політсила хоче збрехати виборцям про свої заслуги, то більше цифр і точних даних буде у її програмі. Все це виникає з такого поняття, як політичний міф.

Політичний міф – це така форма пояснення соціально-політичної дійсності (окремих процесів і подій), в якій реальне поєднується з вигаданим. Будь-який політичний міф має творця та цільову функцію. У людей є потреба в розумінні політичного життя, але не кожен володіє відповідним досвідом і знаннями. Та й часу може просто не вистачати на розбір новин та аналіз. Багато політсил цим користуються і підсовують громадянам готові моделі пояснення, що таке «добре» і що таке «погано» у поточній політичні ситуації. Тут знову-таки провідну роль відіграють засоби масової комунікації. Специфічною ознакою політичного міфу є не типова спроба проілюструвати одну правду на тлі інших, а прямо або побічно вселити реципієнтам, що саме ця правда істинна, а всі інші – помилкові. Часто кандидати чи партії будують свою боротьбу з опонентами суто на міфологічних конструктах. Наприклад, стратегія Партії регіонів та її передвиборча програма, яка містить купу сумнівної статистики.

А за кого ж тоді голосувати, якщо всі лідери штучні, а програми міфічні? Проти всіх – не йти на вибори чи зіпсувати свій бюлетень? Але тут не все так просто. Право на політичний вибір – це не тільки голос за конкретного кандидата чи партію, а ще й прояв певного рівня політкультури.

Наприклад, екс-голова УГКЦ Любомир Гузар вважає, що позиція «проти всіх» - не демократична:

Такий підхід мені не подобається, оскільки ми вже є справжньою демократичною державою, не просто красивими словами чи прикрасою, а дійсно демократією, де народ є носієм влади, відповідальності та свідомої дії ... Якщо «проти всіх», тоді виникає питання, що ми робимо, якщо ми проти всіх? Чи є це справжнє громадянське суспільство?

Ключова соціально-політична проблема України бачиться саме у слабкому розвитку громадянського суспільства. Коли воно розвинене у державі на гідному рівні, політичні сили автоматично потрапляють в умови, коли у них немає можливості займатися штучним лідерством, маніпулювати народом, писати передвиборчі програми «на коліні» й особливо не напружуватися над виконанням власних обіцянок.

Українцям треба усвідомлювати, що вони – це «вершник», який вибирає для себе гідну адміністративного-політичного «коня», годує його та навантажує важкою державною роботою, головна мета якої полягає у тому, щоб привести свого господаря до загального благоденства. Якщо «кінь» починає гальмувати, «вершник» підганяє його соціально-протестним батогом. Якщо «кінь» звертає зі шляху – його негайно міняють на іншого. Якщо «кінь» починає вважати себе «вершником», його назавжди або дуже надовго відправляють у тюремну стайню. Саме до такої моделі соціально-політичного устрою прагне весь цивілізований світ.

А куди прагнемо ми, не виявляючи активної громадянської позиції і сподіваючись, що ми чомусь заслужили на доброго лідера з хорошою програмою?..