«Західники» і «слов’янофіли» та уряд Дениса Шмигаля
IQ

«Західники» і «слов’янофіли» та уряд Дениса Шмигаля

Українці надалі перебувають в полоні антизахідних кліше та упереджень

Василь Расевич, 4 березня 3859 8

Здавалося б, до чого тут російська дискусія середини ХІХ століття і теперішня зміна уряду в Україні? Як не дивно, елементи російсько-радянського світогляду та політичної культури, яких так вперто хоче позбутися Україна, досить впевнено нуртують в українському суспільстві. Особливо помітними вони стають, якщо мова заходить про відносини України із західним світом. Але спочатку кілька слів про гучну дискусію, яка вибухнула в середині ХІХ століття в Російській імперії, до якої належала більшість українських земель.

Отож, у Російській імперії в середині ХІХ століття чітко окреслилися два табори, які мали майже діаметральний погляд на майбутнє Росії: так звані «західники» і «слов’янофіли». Для обох угруповань було очевидним, що стагнація зі збереженням кріпацтва веде до поступового виключення Росії з когорти модерних держав. Тому й виникли два інтелектуальні середовища, що пропонували кардинально різні варіанти розвитку Росії.

«Західники» вважали, що не варто ще раз винаходити колесо, а потрібно тільки скопіювати більш ефективну західну модель і застосувати її до Росії. Вони виступали за революційний розвиток, радикальні реформи згори, заміну самодержавства конституційною монархією, ліквідацію кріпацтва і збільшення ролі найманої праці, щоб сприяти росту промисловості. А також за зменшення ролі традиційної общини та кількості загального спільного землеволодіння, обстоюючи право приватної власності на землю. Вони сподівалися, що вплив церкви на державу вдасться послабити. Виступали за розвиток просвіти, науки, техніки та за формування правової свідомості у громадян. Зрозуміло, що їхнім справжнім гуру був цар та імператор Петро І.

«Слов’янофіли» – це люди, для яких самобутність Росії, слов’янська православна ідея, самодержавство та православна цивілізаційна місія були на першому плані, вище від людини і громадянина. Такий собі антизахідний ізоляціонізм з елементами місії врятувати християнський світ. Коріння таких думок сягає ще 1453 року, коли турки заволоділи Константинополем і статус православного патріарха почав занепадати. Тоді поволі стало формуватися в Москві переконання, що треба позбутися впливу Константинополя і не допустити «гнилих» європейських впливів на Московське царство. «Гнилою» вважали Європу тодішні росіяни через панування Католицької церкви. А їхнє гасло відгородитися від «суєти мірской» означало не пускати до себе науки й освіти. Таке собі вегетативне щастя для темних і забитих людей.

Отже, «слов’янофіли» виступали проти реформ, за збереження патріархальної общини, за необмежене самодержавство, за православну віру, як «наріжний камінь» в будові російського суспільства. Для них найважливішими були православні релігійні цінності та ідея Москви як третього Риму. Такий собі третій шлях у третій світ неосвіченості, обскурантизму та мракобісся. Їхня діяльність зводилася не тільки до пошуків свого окремого шляху, але й протидії західним цивілізаційним впливам.

З падінням Російської імперії й утворенням СРСР православний «антураж» російської цивілізації зник, а натомість з’явилося непримиренне агресивне ставлення до Заходу. Більшовики вважали свій устрій найбільш прогресивним і мріяли насадити його всьому світові. Перед тим, зрозуміло, зруйнувавши весь капіталістичний світ. В результаті СРСР розвалився, а антизахідну естафету підняла Росія Путіна.

Спостерігаючи за російською політикою останніх десятиліть, у голову не вкладалося, як у наш час можна зберігати таке реліктове мислення. З православним обскурантизмом, скрєпами, з «побєдобєсієм» і з переконанням: ми перетерпимо, бо звикли, але й західним буржуїнам не дамо насолодитися ситим життям. Будемо фінансувати євроскептиків, щоб розвалити Євросоюз. Нашлемо мільйони біженців, щоб ви не видихали їх, щоб відмовилися від своїх ліберальних цінностей. Організуємо кібератаки, щоб знищити вашу осоружну демократію.

Але найгірше довелося тим, кого Росія вважає своїми васалами. А особливо Україні, без якої Росії вже ніколи не бути «великою». Фактично 2014 року Росії увірвався терпець і вона перейшла до активних дій з ліквідації української державності. Причому складається враження, що якби зачекали, то корумпована до краю Україна, як перестиглий плід, звалилася б у російський город.

П’ять років після Революції гідності настільки перенаситили українське суспільство пустопорожніми ритуальними танцями навколо національних «скрєп», православ’я, «славного минулого», свого особливого шляху розвитку і взагалі нудотною історико-патріотичною риторикою, без натяку на реформи, що це допровадило до так званої електоральної революції і поразки «скрєпоносців». «Армія – мова – віра» – це не те, що хотіли почути люди, позбавлені найменшої надії на майбутнє. Може, навіть десь підсвідомо вони зрозуміли, що треба голосувати проти старих. Байдуже проти кого, патріотів, націоналістів, проросійських, регіоналів. Це була колективна заявка на необхідність змін.

Заявка на зміну влади, що прийшла на гребні революційної хвилі, з пролитою кров’ю, смертями та каліцтвами. Влади, яка ще на попелищі Майдану заходилася відбудовувати стару корупційну систему. Саме тотальна корупція охолодила інтерес західного світу до України. Згадаймо, про яку фінансову допомогу та позики йшлося на початках? А коли кошти почали зникати, як вода у сухий пісок, а виведені з України в офшори фінанси перевалили мільярдні суми, то й Захід від України нібито відвернувся. Принаймні так це українцям пробували представити люди з влади.

Так, українцям добре відомі відмовки на зразок глибокої «стурбованості» Заходу. Факти вчасного надання належної збройної та фінансової допомоги. Але чому наша злість знову торкається ефемерного Заходу й обходить боком Порошенка, Яценюка, Кононенка, Гонтарєву, Ахметова, Коломойського та багатьох інших фігурантів справи? Хіба не вони боролися за контроль над державними фінансовими потоками з подальшим виведенням капіталів у офшори? Хіба не вони створювали колосальні корупційні схеми? Хіба не вони противилися намаганням західних партнерів зупинити корупцію? Як вони викручувалися перед загрозою позбавлення України фінансової допомоги, якщо не буде прийнятий закон про антикорупційний суд?

Хіба не парламентська більшість Порошенка-Яценюка провалювала і саботувала майже все антикорупційне законодавство? Водночас наспівуючи «посполитим» через своїх трубадурів, що Захід хоче взяти Україну під зовнішнє управління. Що Україна виступає проти ультиматумів з боку Заходу, тому що має свою гордість. Справа в тому, що ці ультиматуми стосувалися рідних українських корупціонерів, але аж ніяк не України. Проте антизахідна самогубна для держави риторика продовжувала литися ледве не з кожного владного джерела.

Українці ще раніше достатньо наслухалися «скрєпних» дурниць про те, що Україна може й сама захистити свою незалежність і навіть вистояти проти грізного ворога. При цьому вже в самому зародку тут містилася маніпуляція. Мовляв, нам не варто очікувати на західну допомогу, нам треба розбудовувати власні збройні сили. Нам не потрібна допомога при неможливості її вкрасти. Небезпека такої маніпуляції полягала в тому, що без підтримки Заходу про розбудову ЗСУ треба було б взагалі забути, як з часом і про державну незалежність. Тобто гасло мало бути таким: і допомога Заходу, і розбудова ЗСУ.

Новий уряд президента Володимира Зеленського формувався за абсолютно несприятливих обставин. Коли проти нього діяли більшість олігархів та їхні медіа, національно-патріотичні сили, публічні інтелектуали та моральні авторитети, ображені поразкою їхнього гуру на виборах. А коли вдалося сформувати уряд, то стало зрозумілим, що без патронату досвідчених олігархів та їх медійного захисту – це хлопчики та дівчатка для биття. Багато хто з них, не маючи ні досвіду, а деколи й відповідних кваліфікацій, враз опинився під збільшувальним склом олігархічних засобів масової інформації. Багато покусувань минали безслідно, аж поки на сцену не вийшла земля.

Виявилося, що на цьому полі наші «західники» починають ледве не в суху програвати «слов’янофілам». До умовних «скрєпоносних слов’янофілів» долучилися всі: націоналісти з їхньою самобутністю української нації та священністю землі, прагнучі реваншу порошенківці, охочі увірвати від владного пирога тимошенківці. Люди Коломойського, щоб покарати неслухняного «ставленика». ОПЗЖ Медведчука, щоб не допустити реформ і тим самим пришвидшити сповзання України в Росію.

І де ж вони намацали «Ахіллесову п’яту»? Правильно, в уявній загрозі Заходу і його впливі на уряд. А точніше в залякуванні Соросом та продажністю «соросят». Ефективне використання антизахідної риторики ще раз показало, що українці й надалі перебувають в полоні антизахідних кліше та упереджень.

Прикро, що вже колишній прем’єр-міністр не зміг проявити своїх прозахідних інтенцій інакше, як покататися на самокаті. Шкода, що попередній Кабмін не став запорукою бездоганної роботи і справжньою підтримкою курсу президента. Не став, а тому мусив піти у відставку.

Складається враження, що президент, аби захиститися від тиску одних олігархів, не маючи медійної підтримки і розуміння в національно-патріотичних еліт, змушений був заручитися нею в іншого впливового олігарха. Певно, на цих просторах ще довго не вдасться ходити прямими шляхами. Дороги в обхід – це наше все. Тут не може бути чистої перемоги прихильників західної моделі. Залишається сподіватися на те, що «скрєпоносці» хоч трохи вгамуються, а Денис Шмигаль максимально віддалиться від Ріната Ахметова.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук