Зелені сни Касандри

У світі немає нічого важливішого, ніж збереження і захист довкілля, однак саме його без найменших докорів сумління приносять у жертву політиці та економіці – щодня і щогодини.

Наскільки людство не готове до природних катаклізмів – показав нещодавно «кінець світу». На ньому нагріли руки всілякі шахраї, продаючи місця у бункерах, а наївні земляни раптом втратили рештки здорового глузду, збираючись перебути Апокаліпсис  із кількома банками «бичків у томаті» й пакетиками Мівіни. Захисників довкілля  у нас вважають у кращому разі за блаженних, а в гіршому – їх закопують у болото чи заливають бетоном ті, з ким вони воюють. Це тому, що суспільство неготове діяти рішуче і злагоджено.

В Україні взагалі звикли сприймати правозахисників і «зелених» як щось вкрай далеке від справжніх проблем сьогодення. Так, тануть льодовики, так, будують хімічні заводи у рекреаційній зоні, так, у Карпатах масово вирубують ліси – від наслідків цього всього можна сховатись … під стіл. Та й  сучасна культура – усього лишень  поверхневий шар, який покриває варварське ставлення до культурного спадку і цілковиту нездатність та небажання  творити на цій основі щось вартісне та оригінальне. А без певного рівня культури й освіченості  права людини і  потреба захисту довкілля  будуть лише позолотою на свинячій шкірі, яку легко стерти, коли йдеться про страх чи власну вигоду.

Екологічно несвідомі

Екологічна свідомість українського громадянина не підлягає змінам упродовж багатьох десятиріч, і образно її можна описати так: зрубати дерево під балконом, не запитуючи дозволу в сусідів, бо воно заважає милуватися виглядом кіоску з пивом. Чисте довкілля для багатьох обмежується територією власної квартири, все інше – подвір’я, ліс, ріка, вулиця  - смітник. Навіть ті, хто так не вважає, поступово зневірюються і чекають кінця світу чи  якогось deus ex machine, або просто втікають у країни, де розвинуте все, навіть екологічна свідомість. Втім, чи не є ми самі смітником для тих розвинутих країн, якщо вони переносять до нас екологічно шкідливі виробництва, даючи натомість робочі місця і букет професійних хвороб нащадкам цих працевлаштованих щасливців? Якщо це так, то і їхня екологічна свідомість обмежується власною країною, а не охоплює  Всесвіт. Але і наша, і їхня свідомість приведуть до самознищення людства, якщо екологічна безпека не стане пріоритетом. Про духовне злиття з Універсумом йдеться у всіх великих релігіях, які також сприймають загалом поверхово. Усе це означає лише одне:  незрілість, інфантильність і є найбільшою духовною проблемою людства. Усі інші проблеми – соціальні, економічні, політичні, культурні – є наслідком цієї великої проблеми стосунків людини зі Всесвітом. На початок 21 ст. ці проблеми виглядають так: прив’язаність світової економіки до енергетичних ресурсів ( нафта, вугілля, уран), нагромадження відходів, нестача продуктів харчування та їхня деградація, культ споживання і марнотратства.

   

Про  низький рівень екологічної свідомості свідчить також  те, що зелені партії не потрапляють до парламенту, їхня турбота про довкілля не цікавить виборців, громадські екологічні організації не мають впливу на суспільство, засоби масової  інформації  не приділяють майже уваги матеріалам на екологічну тему або висвітлюють її надто поверхнево. Але екологічна свідомість все одно присутня, хоча далеко не у глобальних масштабах.

Межі людської присутності

Видатний український мислитель Володимир Вернадський, автор учення про ноосферу, у 1920 році писав, що «свідомість не є ні матерією, ні енергією, а регулятором енергії». І що те суспільство, в якому більш розвинута свідомість, сильніше. Людство стає геологічною силою, видозмінюючи територію свого проживання, і наслідки його дій безпосередньо пов’язані з якістю свідомості. І ліберальна, і демократична, навіть націоналістична свідомість мають опиратися на гуманізм. Без цього вони легко скочуються у прірву  тоталітаризму.

Перегукуються з ідеями Вернадського ідеї членів Римського клубу, які в 1970-х роках спробували окреслити майбутній шлях людства у формі рекомендацій певним науковим структурам, кожна з яких працюватиме над конкретними питаннями, що стосуються виживання людства. В автобіографічній книзі «Людські якості» італійський мислитель Ауреліо Печчеї вважає першими кроками на цьому  шляху окреслення зовнішніх та внутрішніх меж людської присутності. Зовнішні межі – це та грань, яку не можна переступати в освоєнні природного середовища, бо відновити його потім буде неможливо. Внутрішні межі  мають психофізичний характер й не повинні порушувати рівновагу між  прогресом і культурою людини. Як бачимо, основою екології є етика. Через кілька десятиліть можна сказати, що ідеї Вернадського і Римського клубу все ще не реалізовані і, попри критичний стан довкілля у планетарному масштабі, людство вступило в еру аморального фундаменталізму.

Нова раса мутантів

Світоглядні позиції пересічного громадянина, який живе сьогоднішнім днем, втратив почуття єдності поколінь і мріє жити у такому собі створеному рекламою консумованому штучному середовищі, потребують радикальних змін, бо це дорога, яка нікуди не веде. Будь-яка свідомість складається зі сприйняття, розуміння, дії. Коли йдеться про екологічне сприйняття і розуміння, то їх варто виховувати. Що ж, у школах і вишах викладають зараз БЖД – безпеку життєдіяльності, як викладали колись  цивільну оборону, але ніхто не сприймає її всерйоз, як не сприймали протигазів та описів радіаційного зараження до того, як вдарив Чорнобиль. Ця дисципліна – лише мізерний сегмент навчального процесу, який так і не став виховним. Старше покоління, яке звикло до того, що природу можна безкарно ґвалтувати, і вважає такі стосунки цілком нормальними, не може нічому навчити і не має права когось виховувати. Молодше покоління надто пасивне і безправне. Замість здорової громадянської активності воно обирає агресію, спрямовану на біологічне виживання у людській популяції. За таких обставин  не з’явиться нова раса, яку давно вже обіцяють нам езотерики з Гімалаїв і не тільки, а лише мутанти. Правда, ніщо не заважатиме їм називати себе новою расою, якщо вони цього захочуть. Чи «золотим мільярдом».

Хоча людство і стало геологічною силою, однак ця сила повинна бути контрольована і керована. Усвідомлення небезпек та їхніх наслідків – це другий етап формування екологічної свідомості. А звідти визнання того, що екологічна безпека має пріоритет у будь-яких економічних, політичних та соціальних діях. Прикладом відсутності  екологічного пріоритету  є будівництво метро у проблемних зонах чи вирубування лісу в зеленій зоні задля побудови житлових кварталів. Чи дозвіл уряду однієї країни на створення у себе могильника високотоксичних відходів. Економічна доцільність, турбота про житло, створення робочих місць – це лише евфемізми злочинів проти довкілля. Насправді так представники багатьох урядів лобіюють інтереси великих корпорацій. Це вже не обивательська короткозорість, над якою можна вдосталь посміятись, а відсутність екологічного мислення на державному і транснаціональному рівні. Звідти й міфи про світову змову масонів і десяток людей, які керують світом. Вони розтануть як туман, коли людство об’єднається  задля порятунку Землі, а отже, для власного спасіння. Це – дуже велика праця, але її можна здійснити.

Усвідомлена геологічна сила

Із екологічним законодавством  склалася дивна ситуація. Це я помітила ще кілька років тому, коли писала рецензію на підручник  «Право екологічної безпеки». Автор його наполягав на створенні Екологічного кодексу, який би зібрав докупи всі закони, що захищають довкілля і права людини на безпечне середовище, оскільки їхня розрізненість призводить до суперечностей одних законів з іншими. Власне через це працюють і перешкоджають виконанню тих чи інших рішень. Правозахисники не можуть домогтися справедливості, якщо рішення розпливчасті чи необов’язкові. Рекомендаційне законодавство – це взагалі абсурд. Саме тоді я й дізналася, що ця ідея, тільки в глобальному масштабі, давно витає у повітрі.

У квітні 1992 року на міжнародній конференції в Університеті Гофстра (Нью-Йорк) українська делегація, у складі якої були львівський вчений Ю.Туниця, а також Ю.Шемшученко, М. Костицький, С. Кравченко, Ф. Бурчак, поставила питання про необхідність прийняти Екологічну Конституцію Землі (Світової Екологічної Конституції) - основного правового документа, що визначатиме обов'язкові норми поведінки у стосунках між суспільством і природою для всіх без винятку країн світу. Від того часу це питання то виринає, то зникає, так і не пройшовши широкого громадського обговорення. В основу майбутньої Екологічної Конституції Землі  українські автори проекту хотіли покласти вже чинні документи: Всесвітню стратегію охорони природи (1980, 1991),  Всесвітню хартію охорони природи (1982), Регіональну стратегію охорони навколишнього середовища країн-членів Європейської екологічної комісії (1988). У резолюції конференції йшлося  про створення  у майбутньому Ради Екологічної Безпеки і Сталого Розвитку, Міжнародної Екологічної Поліції, Міжнародного Екологічного Суду, Міжнародного Екологічного Банку. Резолюцію передали в ООН.

У травні 2002 року у Львові проведено міжнародну науково-методичну конференцію "Концепція екологічної Конституції Землі – основа правової стратегії сталого розвитку", у роботі якої взяли участь представники Бельгії, Італії, США, Німеччини та України. Визнано, що метою Екоконституції є «створення основного правового закону екологічної безпеки, сталого розвитку і виживання цивілізації в Єдиній Екосистемі Землі, включаючи навколоземний космічний простір до висоти орбіт польотів штучних супутників Землі». Документ має визначити допустимі норми економічної діяльності держав стосовно Єдиної Екосистеми планети з метою її раціонального використання в інтересах нинішнього покоління і збереження для майбутніх поколінь, тобто ті самі зовнішні межі, про які свого часу писав Ауреліо Печчеї.

Чи варто говорити, що через пасивність суспільства, рекомендативність міжнародного законодавства не тільки не прийнято такий надзвичайно важливий документ, а й значно погіршилася  екологічна ситуація на планеті, зокрема нас очікують продовольча криза і брак питної води. Устами мас-медіа суспільство лякають метеоритами, пророцтвами майя, вірусами з космосу, тобто чинниками, які не пов’язані з діяльністю людини, хоча геологічна сила під назвою «людство» –  єдина причина всіх екологічних негараздів. Транснаціональні корпорації – це закриті структури, які не підкоряються урядам країн, але могли б під тиском громадськості, озброєної Екологічною Конституцією Землі, вгамувати свої апетити й перестати годувати чиновників, які дбають про їхні інтереси, а не про інтереси людства.

А 5 жовтня 2010 р. представники «зелених» партій України, Росії, Білорусії і Казахстану створили  також Євразійське об’єднання зелених партій (ЄОЗП), метою якого задекларовано зокрема ось що:

1.Створення неурядової системи збору, аналізу та поширення інформації про стан навколишнього природного середовища і здоров'я населення, попередження екологічно небезпечних наслідків.
2. Створення неурядової системи контролю за дотриманням законодавства в галузі охорони навколишнього середовища.
3. Реалізація можливості особистої участі у розробці «зеленого» законодавства.

Як бачимо, йдеться знову ж таки про формування екологічної свідомості.
Наш сучасний спосіб мислення відразу передбачає два питання до авторів цього проекту: чи не стане ця структура номінальною. І друге – за чиї гроші це робиться. Від недавнього часу ми переконані, що за всім стоїть хтось, кому це вигідно, але не вигідно нам. Очевидно, скептицизм і цинізм – це теж породження маніпулятивних технологій, які здатні загнати в кут будь-який голос розуму.

А тому очевидно, що спершу потрібно  бодай повірити, що на світі є хтось, хто думає не лише про власну кишеню і шкуру, а потім  підтримати і приєднатись до нього, щоб стати нарешті усвідомленою геологічною силою.