«Жінки часто мають алергію на фемінізм»
Суспільство

«Жінки часто мають алергію на фемінізм»

Розмова з дослідницею-феміністкою Оксаною Кісь

Софія Лазуркевич, 29 жовтня 2015 3677 2
фото Софії Лазуркевич
Оксана Кісь

Про виникнення фемінізму в Україні, панівні гендерні стереотипи, «FEMEN» як явище та про те чи потрібен українським жінкам фемінізм ZAXID.NET поговорив з Оксаною Кісь, істориком, президентом Української асоціації дослідників жіночої історії.

Як ви стали феміністкою?

Я завжди нею була. Не можу сказати, що у якийсь конкретний момент вирішила стати феміністкою, я відкрила для себе фемінізм, як певну життєву філософію, як спосіб життя. Це та система цінностей, з якою я можу себе ототожнювати.

Раніше, як більшість українських жінок, я не думала про фемінізм як про щось доречне в Україні. Фемінізм видавався чимось чужинським та непотрібним. Насправді, я мало про це знала. Згодом, коли я почала досліджувати жіночу історію, то почала більше цікавитись цією темою. Читала праці з феміністської антропології, відвідувала різні семінари та літні школи з гендерних студій і довідалась, що фемінізм зовсім не такий, яким я його уявляла раніше.

Понад 20 років ви досліджуєте питання гендерної нерівності. Як зароджувався фемінізм в Україні?

В Україні, як і у всьому світі, фемінізм виник у другій половині XIX ст. Жінки з вищих суспільних верств почали заявляти про несправедливість, яка існувала в тогочасному суспільстві. Першими проблемами, на які вказували феміністки, були нерівність майнових та сімейних прав, недоступність фахової освіти, неможливість професійної самореалізації та відсутність політичних прав.

Жінки почали гуртуватись, писати і говорити про ці проблеми. Це був абсолютно нормальний процес – подібне діялось і в Європі, і в Північній Америці. Тому тут не можна говорити, що фемінізм в Україну був імпортований – він мав тут власне коріння, своїх матерів-засновниць. Імена тогочасних українських феміністок у всіх на слуху – Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Дарія Старосольська…

У міжвоєнний період активно діяв «Союз українок», який налічував тисячі осередків по містах і селах Галичини. Ця організація займалась не стільки питаннями емансипації жінок, скільки піднесенням національної свідомості. Вони вважали, що через освіту жінок українська нація може зробити якийсь поступ. Таким чином, жінки підвищували свій освітній професійний рівень, долучалися до громадської і політичної активності.

Якими були права та можливості жінок в тогочасному суспільстві?

Століття тому левова частка українців була селянами. Традиційне селянське суспільство дуже консервативне у тому, що стосується гендерних відносин. Тому чоловіки та жінки мали дуже розмежовані обов’язки, права та можливості, але це були взаємодоповнювальні речі. Жінки займались приготуванням їжі, пошиттям одягу, птахівництвом, городництвом, інша частина господарства була в компетенції чоловіка, а це, як правило, рільництво і тваринництво.

«За часи радянської влади поняття фемінізм перетворилось на лайливе слово»

Однак вважалось, що чоловічий внесок в господарство є більшим, тому його голос є вирішальним. Жінці відводилась другорядна, підлегла роль. Про це можна говорити і в контексті подвійних поведінкових форм: чоловіки мали право «виховувати» своїх жінок, але не навпаки. До моральності жінок вимоги були значно суворіші, ніж до чоловіків.  

Під час індустріалізації, яка також зачепила українських селян, загострилась тема гендерної нерівності. У робітничих родинах чоловіки працювали на виробництві та приносити зароблені гроші в сім’ю, а жінки залишались  вдома, де виконували обслуговуючу роботу, яку ніхто не оплачував. Їхня праця вдома була знецінена. Поширеною була думка, що жінка перебувала на утриманні чоловіка, оскільки вона не заробляла грошей своєю працею.

Ця ситуація почала змінюватись під час Першої світової війни, коли жінок почали залучати до промислового виробництва. Через те, що чоловіки були на фронті, з’явилось багато вільних робочих місць. Коли жінки спробували свої сили у різних професіях і усвідомили, що вони можуть працювати на рівні з чоловіками, їхні амбіції почали зростати. Вони вже не хотіли бути лише домогосподарками. Те, що у більшості європейських країн жінки отримали виборчі права саме після Першої світової війни, значною мірою зумовлене внеском жінок у військову промисловість.

У своїх виступах ви говорите про певні стереотипи. Жінка, як берегиня, і жінка, як «барбі». На вашу думку, як варто боротись з цими стереотипами?

Хорошим способом боротьби з такими стереотипами є розширення спектру прийнятних для жінок соціальних ролей, тобто різних моделей жіночності, які суспільство сприймає як прийнятні і бажані для жінки. Важливо, щоб різні вектори розвитку і самореалізації були доступні дитині змалку. Окрім того, як бавитись барбі та пупсами, дівчинка має обирати й з-поміж інших іграшок, ігор та розваг, що дозволяють розкрити її здібності, таланти з тим, щоб вона могла реалізувати себе й у інших сферах: мистецтві, науці, політиці, спорті чи інших напрямках.

Зараз поступово відновлюється баланс гендерної рівності. На вашу думку, у яких сферах життя ми маємо найбільші проблеми з встановленням такої рівності?

До таких сфер традиційно належали силові структури – військо, правоохоронні органи, які завжди вважались суто чоловічими професіями і жінкам було дуже важко зробити там кар’єру. Але війна в Україні змінює цю ситуацію. Війна, окрім того, що є для жінок періодом втрат, страждань та руйнації, є також часом, коли розривається щільна соціальна тканина, яка не допускала жінок у певні царини, тобто певною мірою розмиваються гендерні бар’єри.

І результат ми можемо побачити вже зараз. До прикладу, у новій поліції з’являється до 30% жінок, на фронті жінки є не лише волонтерами чи медиками, а й вояками. Хорошим прикладом жінки-воїна може слугувати Надія Савченко. Вона руйнує стереотип «слабкої і прекрасної» половини людства, натомість демонструє виняткову силу духу і цим викликає захоплення.

У 2012 році соціологи провели дослідження, згідно з результатами якого лише 9% жінок в Україні вважають себе феміністками. Як ви думаєте, з чим це пов’язано?

Це не лише 9%, а аж 9%! Упередження до фемінізму, яке існувало на початку незалежності України, було таким, що жінки взагалі не готові були визнати себе феміністками, навіть ті, які були активними членками жіночих організацій.

За часи радянської влади поняття фемінізм перетворилось на лайливе слово. Тоді начебто існувала модель вільної і повноправної радянської жінки, яка на практиці була загнаною конякою. Вона повинна була працювати повний робочий день, дбати про дім і дітей, та ще й бути активісткою, тобто активною членкою комуністичної партії чи комсомолу.

Дослідниці, які вивчали пострадянський простір, вважають, що ставлення до фемінізму було схоже на алергію – алергію на фемінізм. Хибно вважалося, що феміністки ненавидять чоловіків, що серед них лише сексуально невдоволені самотні жінки, які прагнуть підпорядкувати чоловіків. Власне через таке викривлене уявлення про фемінізм, жінки намагались його уникати.

Зміни у ставленні до фемінізму були дуже повільними і поступовими, а переломними стали 2008 – 2009 роки, коли в результаті майже двох десятиліть просвітницької діяльності жіночих організацій суспільство стало краще розуміти ідеї і цілі феміністичного руху. Це дозволило ширшому загалові сприймати фемінізм позитивно, а активісткам жіночого руху відкрито називати себе феміністками.

Зараз чимало людей усвідомлює, що підставова ідея фемінізму – це рівність прав і можливостей усіх людей, незалежно від статі, це свобода вибору власного життєвого шляху. Власне, ці ідеї – рівності, свободи, гідності особи – є ключовими принципами сучасної демократії.

На вашу думку, чи потрібен сучасним жінкам фемінізм?

Безперечно. В Україні він особливо потрібен. Насамперед, це потрібно для того, щоб жінки могли навчитися поважати і цінувати себе як особистість, прислухатись до власних потреб, думати про свої інтереси у сенсі такого здорового егоїзму.

Наших жінок змалку вчать жертовності, як головної жіночої чесноти. Жінка має жити для інших, дбати про інших, пристосовуватись до потреб інших людей. На практиці це виглядає так, що жінки в сім’ях дбають про всіх, окрім себе самих, нехтують своїми кар’єрами, вільним часом, особистісним розвитком. У результаті жінка, як автономний суб’єкт, як особистість, просто зникає, вона перетворюється на психотерапевта, товаришку, сексуальний об’єкт, матір…

Чим ми можемо завдячувати феміністкам? Чому фемінізм важливий для нашого суспільства?

Кілька років тому феміністки з різних міст України під час акції 8 березня роздавали листівки «Подякуй феміністкам». Йшлось про те, що сучасні жінки сприймають свої теперішні права та можливості, як щось самоочевидне. Насправді ж це є результатом тривалих протестів та зусиль з боку феміністок.

«У XIX ст. точились серйозні дискусії про шкоду освіти для жіночої психіки і організму»

Однією з таких заслуг фемінізму є те, що зараз жінки можуть самостійно мандрувати. Століттями жінки не мали права не те, що самостійно подорожувати світом, а наодинці, без чоловічого супроводу, йти містом. Це вважалось ганебно та неправильно.

Завдяки зусиллям феміністок жінки здобули право на вищу освіту. Раніше до університетів не приймали жінок. Вірите чи ні, у XIX ст. точились серйозні дискусії про шкоду освіти для жіночої психіки і організму. Вчені цілком серйозно говорили, що жіночий мозок всихається та руйнується під впливом наукових знань, а також деформуються жіночі статеві органи, настає безпліддя і жінка стає мужеподібною. Зараз це звучить абсурдно, але тоді це було аргументом проти доступу жінок до освіти і науки. Тож першим жінкам-науковцям доводилося руйнувати ці столітні упередження та доводити інтелектуальну спроможність жінок.

Для багатьох людей фемінізм часто асоціюється з акціями протесту «FEMEN». Оголені жінки, які відстоюють свої права. Що ви про це думаєте?

Це неправильно. «FEMEN» не має нічого спільного з фемінізмом. Думаю, після того, як австралійська журналістка Кітті Грін опублікувала свій документальний фільм «Україна – не бордель», стало очевидно, що «FEMEN» - це замовний проект, який ініціював чоловік з власними амбіціями та планами. Дотепер не відомо, які саме цілі він переслідував, але зрозуміло одне: «FEMEN» використали феміністичні гасла та практики вуличних протестів, але зовсім не в інтересах жінок.

На початку виникнення цього проекту ще можна було простежити певний зв'язок між формою протесту та тематикою акцій. Первісно учасниці «FEMEN» виступали проти проституції, секс-туризму та сексуальної експлуатації жінок, використовуючи свої оголені тіла як інструмент такого протесту. Це шокувало громадськість і змушувало задумуватися над проблемою. Однак, коли оголені жіночі груди використовувались в акціях пов’язаних з свинячим грипом чи поразкою української збірної на олімпійських іграх, якось виправдати таке неможливо.

Жіноче тіло не може бути єдиним інструментом протесту, епатаж не може бути єдиним способом боротьби. На акціях «FEMEN» годі було почути гасла, які б привернули увагу до проблем, на яких зосереджений фемінізм. У пам’яті свідків залишається лише образ голої жінки у віночку, яка символізує не жіночу незалежність, а доступність жіночого тіла. «FEMEN» ніколи не був частиною українського жіночого руху, а їхні акції, завдяки медійному розголосу, стали на жаль твердо асоціюватися з фемінізмом, хоча й не мали з ним нічого спільного.

Можемо говорити, що про проблеми гендерної нерівності та фемінізм зокрема, у нас згадують переважно 8 березня. А чи є якісь ініціативи, які піднімають цю проблему не лише в святкові дні?

Таких ініціатив в Україні насправді є багато. Деякі з них – щорічні та регулярні, приурочені до певних дат. Так, вже понад 10 років по всій Україні жіночі організації проводять різноманітні заходи в межах міжнародної правозахисної акції «16 днів проти насилля»: з 25 листопада до 10 грудня.

У Києві діє Інформаційно-консультативний жіночий центр, який двічі на рік – в дні весняного і осіннього рівнодення - нагороджує відзнакою ґендерної рівноваги ті інституції чи установи, які демонструють зусилля задля забезпечення гендерної рівності.

Інша їхня анти-відзнака під назвою «Отрута сезону» присуджується двічі на рік – в дні весняного і осіннього сонцестояння - тим, хто продовжує поширювати ґендерні стереотипи та сексистські погляди. Сумнівну першість тут веде реклама, яка часто зловживає зображеннями, що принижують гідність жінок. Це дає привід порушити питання про приховану гендерну дискримінацію в рекламі.

У Львові останнім часом про себе голосно заявила інша ініціатива -  «Феміністична майстерня», яку започаткували молоді жінки та дівчата, які в доволі оригінальний спосіб привертають увагу до проблем гендерної нерівності. Мені подобається те, що вони не діють шаблонно. Вони залучають до діалогу різні покоління жінок і намагаються знайти баланс між радикальними та традиційними поглядами на жіночність.

Їхні заходи та акції охоплюють широкий спектр форм (від вуличних протестів та лекцій – до майстер-класів та виставок) та приваблюють людей різного віку, статі, соціального походження. Така відкритість не лише створює простір для порозуміння між прихильниками різних поглядів на гендерні відносини, але й дозволяє  наблизити ідеї та практики фемінізму до звичайних жінок і чоловіків, зробити його зрозумілішим і тому – ближчим.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук