За останні вихідні у двох авторитетних американських виданнях з’явилися статті, які, м’яко кажучи, навряд чи можуть додати оптимізму українцям у їхній боротьбі з російською навалою. 5 листопада газета The Washington Post опублікувала текст під назвою «США в приватному порядку просять Україну продемонструвати свою готовність до перемовин з Росією». Автори статті з покликом на свої джерела в Білому домі розповідають, що адміністрація американського президента Джо Байдена схиляє керівництво України дати сигнал про свою відкритість до контактів із Росією та відмовитися від публічного відкидання участі в мирних перемовинах, допоки Владімір Путін залишається в Кремлі.
6 листопада в газеті The Wall Street Journal з’явилася стаття під назвою «Високопоставлений чиновник Білого дому брав участь у таємних перемовинах з головними помічниками Путіна». У ній розповідається про те, що радник президента Сполучених Штатів з національної безпеки Джейк Салліван проводив минулими місяцями конфіденційні перемовини з помічником російського президента зі зовнішньої політики Юрієм Ушаковим та секретарем Ради безпеки Росії Ніколаєм Патрушевим. А за Салліваном уже давно закріпилася слава головного ентузіаста збереження зв’язку з Росією в адміністрації президента США.
Попри те, що Білий дім поки що не підтвердив (хоча й не спростував) інформації, викладеної що в першій, що в другій статті, правдивість повідомлень практично не викликає сумнівів. Не дивно, що ці публікації вже встигли наробити переполоху в українському політикумі та й загалом у суспільстві. «Зрада! Нас кинули!» – очікувано залунало з урапартіотичного середовища. «Ось вона, починається, ця клята втома від України», – нарікало поміркованіше середовище.
Меседжі дійсно не надто для нас приємні. Але, поміркуймо, чи дійсно тут можна говорити про зраду, про якесь відчутне погіршення позицій України на міжнародній арені чи, не дай Боже, натяк на зменшення військової допомоги ЗСУ?
Отож щодо схиляння до перемовин. Нагадаємо, що 30 вересня, щойно Путін урочисто оголосив про анексію чотирьох українських областей, Володимир Зеленський заявив дослівно таке: «Україна була і залишається лідером із переговорних зусиль. Саме наша держава завжди пропонувала Росії домовитися про співіснування на рівних, чесних, гідних та справедливих умовах. Очевидно, що з цим російським президентом це неможливо. Він не знає, що таке гідність та чесність. Тому ми готові до діалогу з Росією, але вже з іншим президентом Росії».
Жорстко? Так. Справедливо? Безумовно. Своїми діями Путін не залишив Зеленському іншого вибору. До речі, тоді західні партнери визнали справедливість слів українського президента. Всі заявили, що підтримуватимуть Україну стільки, скільки це буде потрібно для нашої перемоги.
Але є гасла, доброчесність, політика моралі, а є Realpolitik, яка раніше чи пізніше заявляє свої права на пріоритетність. В одній з попередніх статей наше видання описало, наприклад, актуальну соціологічну ситуацію в Німеччині. Суспільні тренди виявилися не надто втішними для України. Підтримка й довіра ще нібито і є, але падають поволі, проте впевнено. Можна тисячі разів заявити, що жодної втоми від України немає, але це ніяк не змінить факту її наявності. Інфляція, зростання цін на товари першої необхідності, стрімке подорожчання опалення, бензину, електроенергії, іпотеки раніше чи пізніше мали вдарити по стійкості німців боротися до переможного кінця за ідеали свободи й демократії, проти агресивних диктаторських режимів.
І коли лідер країни, яка воює, але й водночас майже цілковито залежить від західної допомоги (військової і фінансової) заявляє, що на жодні перемовини не піде, то це не надто імпонує західному обивателю. «То ти хочеш воювати нашим коштом, коштом нашого тепла в домівках, нашого електропостачання, нашого продуктового кошика, наших відпусток?» – обурюються вони. Ще поки що не так прямо, але чимраз відвертіше.
«Втома від України – це реальна річ для деяких наших партнерів. Заяви Києва про відмову від перемовин викликали стурбованість у деяких частинах Європи, Африки та Латинської Америки, де вплив конфлікту на ціни на продовольство та паливо відчувається найбільш гостро», – цитує The Washington Post слова неназваного американського чиновника. Але він же й уточнює, що йдеться зовсім не про те, щоб всадовити Зеленського за переговорний стіл з Путіним. А лише про те, щоб український президент заявив, що він до перемовин готовий. За яких обставин, з якими передумовами – це вже справа третя. Головне – заспокоїти партнерів, що Україна не відкидає варіанта діалогу, щоб покласти край війні.
Тепер щодо Джейка Саллівана та його розмов з Ушаковим і Патрушевим, про що пише The Wall Street Journal. За словами співрозмовників газети, метою цих контактів було не вплинути на Україну, не залишити її за бортом перемовин, а зменшити ризик розширення конфлікту. Це – перше. Друге: Салліван застерігав Кремль від самої ідеї використання ядерної чи іншої зброї масового знищення. Причому не лише використання, а й погрози використання. Чи можна цим йому дорікати? Аж ніяк. Окрім того, Білий дім у такий спосіб намагався тримати канали комунікації з Кремлем відкритими.
У будь-якому разі обидві статті слугують певною засторогою українському керівництву: бути дуже обережними зі своїми заявами. Дуже часто бажання показати себе крутим, безкомпромісним, яке призначене для внутрішнього вжитку, вилізаючи назовні, перетворюється на шкідливу провокацію, ставить твоїх союзників у безглузде становище. А їхня допомога, повторюся, нам екзистенційно необхідна. А українському суспільству треба зрозуміти, яких неймовірних зусиль коштує західним лідерам підтримка України, запровадження санкцій проти Росії. Інколи їм доводиться балансувати на межі політичних життя і смерті. Пам’ятати, що Росія напала на нас, а не на Німеччину і США. А їхня допомога, їхня підтримка є шляхетною, але добровільною й необов’язковою для них справою. Поки що ця підтримка збігається з їхніми геополітичними інтересами. Не варто чинити нічого такого, що змінило б ці інтереси.
Ми використовуємо