Зрада інтелектуалів

Ми мусимо чітко розуміти: існування незалежних інтелектуальних центрів та університетів є таким самим елементом громадянського суспільства, як і кооперативи, об'єднання споживачів, недержавних профспілок, страйкових комітетів чи товариств взаємодопомоги. Побудова таких центрів є завданням самого суспільства. Інакше воно не буде громадянським.

Сталося: проект, про який довго говорили,  подав перші ознаки життя. Ганна Герман обіцяла показати українське обличчя Віктора Януковича – й позавчора зібрала за його участі Гуманітарну раду, що має при новому українському президентові займатися розвитком української культури.

У раду ввійшло кілька достойників української нації. Вчора з’явилися інтерв’ю двох із них: Івана Драча та Дмитра Стуса. Обоє розповідають про свої враження від зустрічі з Януковичем, і хоч стримано, однак все-таки хвалять його: той, на відміну від Ющенка, і з кримськими татарами стрічається, й обіцяє  зробити з Канева взірцеве місто і т.п. і т.д. А ще більше хвалять Ганну Герман. У ній вони бачать противагу до «українофоба» та «антисеміта» (sic!) Дмитра Табачника.

І саме інтерв’ю, і додані до нього фотографії виразно виказують прагнення обох будь-якою ціною зберегти своє добре  лице. Особливо потішив мене аргумент Дмитра Стуса про те, що вони далекі від політики, а займаються тільки культурою – так ніби культура у такій державі як Україна  може бути неполітичною!

Зрадники, скажете Ви. І матимете рацію. Утім, за моїм розумінням, «зрада інтелектуалів» стосується  не лише тих, хто пішов  на колаборацію з Януковичем. Кожен інтелектуал, який іде на пряму співпрацю з політичними силами – дарма, справа чи зліва, з Януковичем чи Тимошенком, у Гуманітарній раді при президентові чи Комітеті порятунку України, за гроші чи за покликом совісті – зраджує своєму прямому покликанню: критично думати та пропонувати своєму суспільству інтелектуальні розв'язки.

За  кількома винятками, наші ж українські інтелектуали  уникають як вогню одного й другого. У цій ситуації єдиним вартим обговорення  питанням є: не можуть чи не хочуть?

Припускаю і дуже надіюся, що відповіддю є все-таки друге, а не перше. Бо  добре думається тоді, коли  почуваєшся вільним. А бути незалежним та ще й при  тому видавати «на гора» якісний інтелектуальний продукт» за умов, коли твоя зарплата становить дві тисячі гривень (як на це натякає Дмитро Стус)  тяжко, майже неможливо.

Справа не в одних грошах.  Справа у політичній системі, за якої майже кожен чи кожна, хто живе з праці своєї голови – професор, вчитель, літературознавець, лікар і т.д. – формально є державним або партійним чиновником й дістає зарплату з державної чи партійної каси.  Тому служіння політичним інтересам у нього чи неї є майже у генах і крові.

Ми  мусимо чітко розуміти: існування  незалежних інтелектуальних центрів  та університетів є таким самим  елементом громадянського суспільства, як і кооперативи, об'єднання споживачів, недержавних профспілок, страйкових комітетів чи товариств взаємодопомоги. Побудова таких центрів  є завданням  самого суспільства.  Інакше воно не буде громадянським.

Поки  ж таких центрів незалежної думки  не буде або буде до смішного мало, інтелектуали будуть зраджувати наліво і направо, а суспільство навпомацки шукатиме (і, правдоподібно, не знаходитиме) власного порятунку.