Звільнитися від історії

З перших днів незалежності в авангарді українського державотворення йдуть історики. Саме вони переконали українців у їхньому праві на окремішне державне існування, а тепер доводять, що нинішні перетворення відповідають прагненням «славних прадідів великих». Євроінтеграція – не гріх, бо Україна – частина європейської цивілізації. Декомунізація – не гріх, бо СРСР був тоталітарним та антигуманним. Воювати з москалями – не гріх, бо москалі нам ніякі не брати і завжди нас гнобили.

За це істориків іноді звинувачують у тому, що вони підтасовують історію на догоду поточній ідеології. Звісно, деякі персонажі саме цим і займаються. Однак будь-яка версія минулого – це завжди одна з версій. Тим більше, коли йдеться про справи сивої давнини. Навіть в історії Євромайдану повно лакун і туманних моментів, хоча відтоді не минуло і трьох років. Ну а дати собі раду у походеньках українських гетьманів – це все одно, що складати пазл без зображення-орієнтира. Та ще й коли більшість елементів загубили, а деякі – ще й поцупили.

Тож закидати історикам неоднозначність їхніх теорій не зовсім справедливо. Тим більше, що саме суспільство має дуже різні погляди на власне минуле. Політичні діячі не раз намагалися вгамувати суперечки, пропонуючи мораторій на порушення «історичних питань». Зрозуміло, що з цього нічого не вийшло і вийти не могло. Кажуть, що історики ідуть вперед, обернувши голову назад. Так само і політично активна частина нашого суспільства постійно шукає собі історичної опори. Тому бувальщина у нас ніколи не припадає пилом, а деякі історичні постаті впливають на життя країни сильніше, ніж більшість живих політиків.

Далеко не кожен український історик є патріотом, але кожен український патріот є хоча б трохи істориком. Патріот може бути абсолютно байдужим до майбутнього України, зате дуже переймається її минулим. Ще недавно найбільші націоналістичні організації країни планували будувати державу за завітами 80-річної давнини. Після Євромайдану тенденція трохи змінилася, але тіні минулого і досі сидять у парламенті, в студіях політичних ток-шоу, в редакціях багатосторінкових видань та інших місцях, де кується суспільна думка. Тому декомунізацію у нас обговорювали набагато більше, ніж реформу освіти або введення «ProZorro».

Чому все так – зрозуміти неважко. Провини істориків тут нема ніякої – навіть за великого бажання вони не змогли б запалити суспільство своєю пристрастю до минулого. Від цього нас надійно оберігає зруйнована система шкільної освіти, після якої маленьким українцям ще довго не хочеться брати до рук книги. Надмірний інтерес до історії – результат збентеженої ідентичності. Один англійський історик назвав українців несподіваною нацією і був абсолютно правий. Передусім ми несподівані самі для себе, а тому намагаємось переконати у своїй реальності та суб’єктності і себе, й оточуючих.

Звідси – патріотичний фетиш прадавності, коли українську історію розтягують аж до Трипільської цивілізації, а краще – до імперії міфічних укрів. Жага до укладання списків героїв та перемог також продиктована прихованою невпевненістю у надійності підстав для нашого існування. Українці – нація-підліток, який пишається тим, що «вже дорослий», але ретельно колекціонує реальні та уявні атрибути дорослості, аби хтось ненароком не прийняв його за дитину.

Крім того, історія – це форма колективних спогадів, а саме пам’ять лежить в основі нашої ідентичності. Втрата пам’яті призводить до розладу особистості, бо без спогадів відповідь на питання «Хто ти?» стає майже беззмістовною. Однак пам’ять – це ще не все. Особистість, хоча і основана на минулому, розвивається лише в дії, а дія завжди розгортається у теперішньому часі з прицілом на час прийдешній. Саме тому люди, які живуть своїм минулим, викликають настільки гнітюче враження. Занурені у спогади, вони раз-по-раз проживають одні й ті ж події і дедалі більше дезорієнтуються в сучасності.

Нерідко можна почути, що народ, котрий не знає історії, приречений повторювати старі помилки. Кому саме належить цей афоризм – достеменно не відомо. Але відомо, що історія не ходить по колу і кожен історичний момент є унікальним. Тому в історії не можна знайти рецептів розв’язання сьогоднішніх проблем, а тим більше – проблем дня прийдешнього. Намагаючись робити далекосяжні висновки з минулого, ми несвідомо підтасовуємо ще й власне майбутнє. Тим більше, що ці висновки зазвичай базуються на притягнутих за вуха аналогіях.

Втім, невстановлений автор справді мав рацію щодо повторення помилок. Фетишизація минулого підштовхує продовжувати справу звитяжних пращурів, якою б марно, безглуздою чи навіть злочинною вона не була. Наприклад, довойовувати війни, розв’язані дідами-прадідами, навіть якщо причини конфліктів давно вичерпані, а обставини кардинально змінились. Тому надто захоплені історією народи нерідко потрапляють у ситуацію, коли мертві хапають за ноги живих.

У патріотичних колах це називається сакральною єдністю «мертвих, живих і ненароджених». Причому головують у цій тріаді завжди мертві, які накладають на прийдешні покоління певні обов’язки і задають їм певний вектор руху. Іронія в тому, що насправді мертві ні в чому не винні – суспільство само вигадує собі обов’язки перед звитяжними предками. Тому вивільнитись з-під контролю історії можливо – достатньо перенести фокус уваги на майбутнє.

Схоже, саме зараз починається звільнення суспільної свідомості від зацикленості на минулому – масштаб сучасних проблем набагато перевищив усе, чим любителі історії переймалися останні 25 років. З порядку денного поступово зникає навіть декомунізація. Тому є шанс, що в озорому майбутньому історією стануть займатися переважно історики, а мертвих нарешті залишать мертвим.