Рита Кіндлерова: у нас є антинагорода за найгірший переклад

ZAXID.NET продовжує серію інтерв’ю з людьми, які безпосередньо пов’язані зі справою популяризації української літератури у світі, тобто з перекладачами. Раніше було опубліковано розмову  з  Єлєною Марінічевою. Тепер пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з перекладачкою на чеську Ритою Кіндлеровою.

- Що для вас переклад: мистецтво чи ремесло?

- І те, і те, але більше вважаю мистецтвом, бо переклад мусить бути текстом, який читається, не має бути відчуття, що це хтось перекладав. І не кожен перекладач має мистецький хист. Думаю, що мене Бог дуже обдарував і було б нахабством не використати свої таланти. Але описати це не вмію. Парадоксально, слова творять переклад, але описати цей процес я не відважуюсь. Для мене це якась магія.

- Чи маєте якихось перекладачів, які вам симпатизують і на котрих ви, можливо, рівняєтеся?

- Обов’язково! Маю взірці – перекладачів, яких не тільки я вважаю геніальними перекладачами. Звісно, всі вони чехи, і я перед ними вклоняюсь, бо це ще дуже скромні та сумирні люди. Наприклад, перекладач з англійської Антонін Пржідал, який конгеніально переклав «Гаймана Каплана» Лео Ростена - книжку, яку можу читати постійно і завжди захоплюватися новими речами, бути в захваті від винахідливості перекладача, його знання чеської, гри з мовою... Або Ярка Врбова, яка перекладає з норвезької та шведської мов дитячі книжки так, що в пам’яті залишаються цілі розділи, і вони формують мислення цілих поколінь читачів.

- Який із Ваших перекладів найважливіший для Вас?

- Думаю, що це був мій перший надрукований переклад – «Польові дослідження» Оксани Забужко. Я ще була молодою і дуже переживала. Мої друзі мусили мене тримати “на землі”, щоб я не здуріла, почуваючись як головна героїня.

Але якщо брати важливість для Чехії – це буде антологія сучасного українського оповідання, яку я “виробляла” два з половиною роки: писала передмову, бібліографію, редагувала тексти і саме перекладала... Хто ніколи не був укладачем подібної збірки, не може собі навіть уявити цю роботу. Тут хочеться сказати «робота» в чеському значенні, бо «robota» чеською означає «панщина», сьогодні це синонім до каторги.

- Розкажіть, будь ласка, про Ваш особистий підхід до перекладу.  Як виглядає Ваш процес перекладу?

- Спершу я читаю, читаю і знову читаю. Бо є різниця між моїм процесом перекладання і працею перекладачів з так званих світових мов. Як єдина перекладачка з української в Чехії, яка постійно перекладає і друкується, мушу ще й обирати тексти. Якщо ви відомий перекладач, приміром, з англійської, то працюєте на замовлення видавців. Але ніхто в Чехії про українську літературу нічого не знає. Тому доводиться багато читати. Вже під час читання якось підсвідомо замислююся над тим, чи ця конкретна книжка вартувала б моїх зусиль: умовляння видавців, намагання сконтактуватися з автором. Спершу читаю твір як читачка (не люблю чоловічих форм, якщо можна без проблем вживати жіночі), а не як перекладачка. Якщо розумію, що варто пройти через згадані тортури, то потім знову читаю текст, але вже як перекладачка. Зазвичай роблю собі ксерокопію книги, бо не хочу писати в ній – батьки колись навчили, що кожна книжка - це майже свята річ і я з цим нічого не вдію, хоча в мене є по кілька примірників книг. Потім перекладаю, вечорами і на вихідних. Коли книжка перекладена, треба її відставити на «витримку». Два-три тижні, впродовж яких про неї зовсім не думаю, до перекладу не повертаюся. Коли нарешті повернусь, знову читаю і пробую себе уявити звичайним читачем. Виправляю і здаю редакторці. Редакторка у мене – супер, україністка-богемістка, яка мені нічого не пробачить, трапляється, що ми довго і вперто сперечаємось. Бажаю кожному таку самотерапію, особливо багатьом українським авторам, які думають, що кожне їхнє слово майже Слово Боже! Потім над текстом працює ще й коректор.

- Ви консультуєтеся з авторами, яких перекладаєте?

- Якщо з ними можна зв’язатися – так. Коли я працювала над антологією оповідання, більшість авторів годі було знайти. Навіть – уявіть собі! – один письменник написав мені, коли я попросила надіслати і-майли його колег, що цього не зробить, бо письменники не хочуть, щоб розповсюджувались їхні координати. Цікавий підхід. Як каже моя сусідка, вони думають, що “їм сонце з дупи сяє”... Мені завжди допомагає Оксана Забужко із текстами багатьох своїх колег, які потім навіть дивуються: «Забужко справді рекомендувала мої тексти?”. Між іншим, багато авторів мають комплекси щодо особи Забужко. Треба вам замислитися, що вона означає і означатиме для української культури!

- Чи цікавляться українські автори перекладами, зробленими Вами – прочитують, авторизують тощо?

- Авторизацією перекладу займається, по-моєму, тільки Кундера... Це залежить. Мене вже дві авторки вилаяли за те, які оповідання я вибрала для антології, оскільки в них «є набагато кращі». Дякую за приємність, але коли я пробувала з ними зв’язатись - нічого не вийшло, хоча мої мейли вони отримали. Але таке буває. Інші ж із цікавістю прочитали переклади, хоча чеською не володіють. У мене близькі стосунки із Оксаною Забужко і це виводить на зовсім інший рівень співпраці. Тоді із перекладеним текстом інакше працюється, можна пояснювати нюанси чеської мови, разом із нею шукати найкращі варіанти.

- Чи отримують українські перекладні книжки належне висвітлення в чеських ЗМІ?

- Залежно від ЗМІ і від пори, коли вийдуть переклади. У Чехії друкується найбільше книг на одну особу в усьому ЄС. Тож за кожне слово чи рядок, за книгу видавці б’ються. Я б хотіла більше рецензій, але то таке, бо в мене завжди цікавляться, яку наступну книгу перекладаю і чи вона буде такою ж кльовою як і попередня.

- Який середній наклад українських книжок, виданих у Чехії?

- У цілому не можна сказати. Візьміть до уваги, що щороку виходить максимум одна-дві книги! Звичайний наклад уперше друкованого автора починається, не зважаючи на мову оригіналу, від 500 примірників. Якщо не помиляюся, антологія «Експрес Україна» мала наклад 1000 примірників і за півроку розпродалася. 

- Чи отримала якась українська книжка широкий резонанс у чеському суспільстві?

- Найбільший відгук мали «Польові дослідження» 2001 року. Частково тому, що це був перший переклад із української за останні дванадцять років, а також завдяки тематиці й тому факту, що авторка приїхала на книжковий ярмарок.

- Скільки перекладачів узяло участь у роботі над антологією «Експрес Україна»? Як їх обирали? І яке враження вони залишили?

- Врешті-решт я обрала двадцять перекладачів. Я вибирала за хистом і здібностями. Були такі, з якими я вже 2006 року працювала над книгою українських казок. Декотрі могли б самі узятися за самостійний переклад, але це передбачає пошук видавця, оплата ніяка й страшенно багато роботи, яку майже ніхто не оцінить... Літературний переклад – це чернецька “робота”, без якої я жити не можу, це для мене як наркотики. Поки що ніхто цим, як я, не займається.

До речі, коли я видала казки з десятьма перекладачами, кілька старших україністів мені сказали, що я ідіотка, бо “виховую” собі конкуренцію. І, здається, я здуріла зовсім, коли для іншої антології взяла аж двадцять...

- Який статус перекладач української літератури займає в ієрархії чеського перекладу?

- Перекладач не здобуває місця завдяки мові, з якої перекладає, а завдяки своїй роботі, або результатам своєї роботи. Чехи вміють оцінити хороший переклад. Між іншим, у нас є антинагорода за найгірший переклад – у категоріях «белетристика» і «non-fiction». Вона оголошується на Празькому книжковому ярмарку. Ця подія одна з найбільш відвідуваних на ярмаркові.

Минулого року мене номінували на державну перекладацьку премію. Я опинилась у списку десяти людей, між якими, приміром, був найкращий чеський перекладач Шекспіра. Коли я це бачила, то повірити не могла, бо це люди, які ціле своє життя присвятили перекладу й уже отримали нагороди за переклад у країнах, чию літературу перекладають. Це була велика честь для мене.

- В Україні часто акцентують увагу на тому, що неможливо жити за перекладацькі гонорари. Відтак доводиться працювати деінде - тому й виходять погані переклади. А як виглядає ситуація з перекладами в Чехії? На перекладацькі гонорари можна жити?

- З перекладацьких гонорарів можуть жити лише кілька перекладачів. Усі інші або викладають у вишах або приватно, працюють в Академії Наук, але не тільки. Також перекладають для різних комерційних часописів, агентств, адже комерційний переклад високо оцінюється. Я колись також усно перекладала, але це було для мене дуже депресивно:  тюрми, суди, поліція... Заробляю іншою роботою і переклад для мене як хобі. Не скаржусь. Моя робота залишає мені достатньо сил та енергії для перекладання вечорами й на вихідних.

 Погані переклади друкують не тому, що перекладачам мало платять, а тому, що бракує хороших редакторів та видавців. Треба, щоб з’явилася конкуренцію між перекладачами - тоді видавці знатимуть, хто хороший, а хто – ні. У Чехії також був період у 90-х, коли видавцями ставали цілковиті ідіоти, які не розумілися на справі, для них перекладали дівчата, які вивчали мову в Англії протягом двох місяців, перебуваючи за програмою au-pair. Тоді чеська спілка перекладачів заснувала оту антинагороду, про яку я казала вище. Її отримують не перекладачі, а видавці - мати ознаку дурня, який друкує неграмотні тексти, не надто добре для бізнесу, хороші перекладачі відмовляються працювати для такого дурня, про якого пишуть з великим задоволенням в усіх газетах... Рекомендую заснувати таку антинагороду, з часом (не зразу!) ринок перекладачів і видавництв прочиститься.

- Ви працюєте редактором в економічному виданні. А перекладаєте у вільний від роботи час. Ви б хотіли повністю присвятити себе перекладові?

- Треба виходити з того, що можливо. Я опікуюсь вуличними котами, співаю в хорі, охоче подорожую, тож маю багато витрат, які я б собі не могла дозволити, якщо б тільки перекладала і, як я висловлювалася вище, думаю, що так навіть краще, оскільки я не залежна від термінів чи комерційного перекладу, який мені дуже псував настрій. І вибираю собі. Та бути перекладачем з української це не те, що перекладати зі “світових мов”. Думаю, що подібне відчувають перекладачі з литовської, новогрецької чи фінської мов. Усе має свої позитиви й негативи.

- Чого Вам як перекладачеві бракує з українського боку: фінансової підтримки видань у Чехії, можливо, якихось стипендійних програм для перекладачів, конгресів перекладачів української літератури?

- Найбільше - фінансової підтримки, хоча це проблема видавців. Я відмовляюсь займатись ще й пошуком коштів на видання. На щастя, більшість видавців це вже зрозуміла. Якщо хочуть мати якісний переклад, то хай собі перекладач робить свою справу, а видавець шукає гроші й займається усім іншим. Зараз співпрацюю з прекрасним видавництвом «Kniha Zlin» із міста Злін, яке погодилось видавати мої переклади без сторонньої фінансової підтримки. Антологію «Експрес Україна» підтримав фонд Open Ukraine, і на цьому, здається, їхнє зацікавлення перекладами закінчилось.

Коли з’явилася ця фундація, я була великим скептиком стосовно неї. Виявилось, що знову був грандіозний початок, але все швиденько згасло. Підтримка перекладів власної літератури на інші мови має йти (у цивілізованих державах так і є) на державному рівні, на рівні Міністерства культури, культурних центрів при посольствах незалежно на політичній ситуації. Уявити собі якусь стипендійну програму? Вибачте, але як і де? В українських гуртожитках? У Львові без води? В суржикомовному Донецьку? Вибачте, але навіть Чехія такого не робить, хоча інфраструктура і все інше є. Це коштує шалені гроші і думаю, що перекладачі з української в усьому світі заробляють на життя чимось іншим, а по-друге, як втекти з роботи на таку стипендію? Ні, хай держава фінансово підтримує видання перекладів на інші мови, цього поки що буде досить. Хоча я дуже боюсь, що особисто до цього не доживу (а мені тільки тридцять п’ять!). Знову ж таки – не треба хотіти все відразу, треба сфокусуватись на чомусь одному. Боюсь, що українці не дуже терплячі і якщо не бачать результату відразу, то в справу «запхають вила», як у нас кажуть.

Україна мусить зрозуміти, що в Чехії живе багато українців, тут їхні діти ходять до чеських шкіл, і якщо вже не зважати на чехів, то принаймні своїх громадян має підтримувати. І якщо їхні діти вже не говорять українською, то як вони можуть вважати себе українцями, якщо українська держава їм у цьому ніяк не допомагає. Це знає кожен студент соціології, що в громадян однієї країни, які живуть чи працюють в іншій, зростає відчуття патріотизму й вони себе набагато більше відчуваються українцями, скажімо, в Чехії ніж удома, наприклад, у Луганську. Мої українські друзі купують мої переклади для своїх чеських колег, щоб їм показати, мовляв це українська культура, держава, історія, показати, що українці - не тільки заробітчани.

Вашим політикам треба зрозуміти, що книги (і культура взагалі) – це мости, які зближують народи, дають можливість зрозуміти один одного, залагоджують неприємні непорозуміння, бо в кожній культурі є щось універсальне для всіх людей на світі.

Візьмемо, скажімо, гумор - дуже сильну чеську рису. Хто прочитав Винничукову книгу «Ги-ги-и» - казав, що не думав, що українці можуть так мислити. Завдяки цій книжці чехи почали більше поважати українців, бо “у них може бути дуже подібне до нашого почуття гумору, а це - кайф!”. Не патетика, а самоіронія, яка тут дуже високо оцінюється...

- Ви вже переклали й видали окремими книжками кількох авторів, уклали дві антології. Які плани маєте на майбутнє? 

- Незабаром вийде  «Колекція пристрастей» Наталки Сняданко. У мене була ідея видати «Непростих» Тараса Прохаська. Я переклала частину книги, вона мені дуже сподобалася. Але в своїй іншій книзі - "З цього можна зробити декілька оповідань" – Прохасько повикидав прекрасні теми, які можна було доопрацювати - й тим самим роздратував мене. Я хочу видати «Непростих» разом із наступною книгою автора, бо «Непрості» - тонке видання, а видавці хочуть товстішу книгу. Побачимо, може пан Тарас пише що-небудь нове? Зараз дочитую Забужчин "Музей покинутих секретів" - ось це книга. Думаю, це найкраще, що вийшло в незалежній Україні. На такий роман справді варто було почекати, я з гордістю буду його перекладати. Вже зараз тішуся, що матиму таку дивовижну роботу, адже структура й сюжет твору - геніальні.

Довідка ZAXID.NET

Рита Кіндлерова народилася 1974 року в Празі. Закінчила українську та новогрецьку філологію в Масариковому університеті у Брно. Перекладає з української й новогрецької мов. Зокрема переклала Оксану Забужко – «Польові дослідження з українського сексу» (2001) і «Сестро, сестро» (2006), Юрія Винничука – «Легенди Львова» (2002) і «Ги-ги-и» (2009), також уклала дві антології: українських народних казок «Помста Олекси Довбуша» (2004) і сучасного українського оповідання «Експрес Україна» (2009) – туди ввійшло тридцять українських авторів. Мешкає у Празі.