Алкоголізм – безвихідь, одужання – відродження
IQ

Алкоголізм – безвихідь, одужання – відродження

Про взаємини алкоголю і літератури

Іван Лучук, 26 квітня 1349 1

Алкоголізм має багато визначень, трактувань і виявів. Але згрубша усім відомо – що ж то таке. І на хлопський розум, і медично-лікарським жарґоном можна його описувати, пояснювати, осягати його сутність, змальовувати всю широчінь його ознак. Не зупинятимемося на його дефініціюванні, лише дмухнемо легенько на один його трилисник наразі.

Алкоголізм має три стадії. Це наче «три кроки Вішну». Ведичний Вішну долає небеса трьома кроками, тобто проходить через ті небеса за три кроки. У «Ріґведі» під Вішну підмислюється сонце у трьох своїх фазах – сході, зеніті та заході. Вішну, як сонячне божество, задля спасіння смертних й робить ці свої три кроки, тобто проходить через три світові сфери. А три кроки (стадії) алкоголізму приблизно такі (до а ля ескулапських визначень кожен причетний зможе додати й елементики з власного досвіду):

У першій стадії, яка може тривати й десятиліття, розвивається психологічна залежність… кого? Назвімо його не алкоголіком, звісно, бо жоден алкоголік не хоче визнавати, що він алкоголік. Якщо ж алкоголік визнає те, що він алкоголік, то він не алкоголік. Це як за Лао Цзи, властиво – за «Дао Де цзін»:

Хто знаннями володіє, а неука вдає,

Той чинить мудро.

Хто знань не має, а вченого вдає,

Той хворий.

Хто має хворобу і хворим вважає себе,

Той не хворий.

Велемудрий не хворий.

Бо коли він і хворий, то вважає себе таким,

Тому він не хворий.

(Переклад мій, за підрядником Володимира Чорнобая).

Назвімо його Причетним. Так от, у першій стадії причетний займається собі систематичним вживанням алкоголю. То вживає, то не вживає – як йому забажається. А бажається таки систематично. У нього знижується рівень кількісного та ситуативного контролю за вживанням алкоголю. So ein Gedicht! (Це по-німецьки: «То якийсь вірш!», у переносному значенні, ідіоматично: «Та це ж прекрасно!»). «Втрата контролю за вживанням алкоголю», в риму виходить. Коли щось одне (контроль) знижується, то інше (вживання) натомість підвищується. А підвищується у першій стадії рівень толерантності до алкоголю. По-простому можна сказати: від випитого не тягне блювати, тобто зникає рвотний рефлекс. Як похідні нюанси – пам’ять може починати барахлити, відбуваються функціональні розлади психіки та погіршення фізичного стану. Безпідставна дратівливість з’являється, інша «лажа». Не так лінь, як неохота щось робити – все частіше нападає.

А в другій стадії алкоголізму вже розвивається семимильними кроками (не трьома, а більшома) залежність від алкоголю. Як класика жанру – запої. У молодості казали: «пішов в забій/забой» (а не запій), тобто в шахту. Абстинентний синдром виникає, як же ж без нього, милого! Розмаїті алкогольні психозики тощо. Рівень толерантності зростає, ура! Рівень толерантності до алкоголю, себто. Спостерігаються риси деґрадації особистості, але не мусово.

Для третьої стадії алкоголізму характерне значне посилення фізичної залежності. Залежності від алкозалежності, – можна і так тавтологічно-каламбуристично та моноримічно висловитися. Абстинентний синдром росте, як на дріжджах. А коли щось одне підвищується, то інше натомість знижується. А знижується толерантність до алкоголю, знову хочеться блювати, себто повертається «на круги своя» рідненький рвотний рефлекс. Психічна та соціальна деґрадація знай собі наростає. Різні «фйоли», тобто психічні порушення, розцвітають буйним цвітом. То вже алкоголь так діє токсично, тобто вбивчо.

Алкоголізм, у такому разі, це – безвихідь. Безвихідь, якщо його не лікувати, якщо його не позбуватися. Наведу тут один приклад зі світової літератури.

Англо-канадійський письменник Малколм Лаурі (1909–1957) має у своєму доробку чимало творів, та найвідомішим є його роман «Біля підніжжя вулкана» («Under the Volcano», 1947). Це дуже популярний твір, виходив він шаленими тиражами, особливо в дешевих масових книжкових серіях Канади, Англії та Сполучених Штатів Америки. Передують романові три епіграфи (знову ті три кроки Вішну вискакують, чи що). Першим епіграфом є слова Софокла з «Антігони»: «Дивних багато в світі див, найдивніше із них – людина, вітер льодом січе, вона ж дальшу в морі верстає путь – хай сива хвиля бушує, а човен пливе вдаль...» (переклав Борис Тен). Другий – із Джона Беньяна: «...безмірно печаль моя побільшилася, бо скільки не шукав я в душі своїй, та не знаходив там готовності врятуватися». Третій – із Йоганна Вольфґанґа Ґьоте: «Того, хто прагнув все життя, ми в змозі врятувати».

Ці три епіграфи важливі для розуміння Джефрі Ферміна – головного героя роману. Джефрі – син британського чиновника в Індії, учасник Першої світової війни, колишній британський консул в Куаунауаці (Мексика), особистість непересічна, він вселяє повагу в тих, хто його знає. Його любить і безоглядно тягнеться до нього колишня дружина Івонна, він здатний тверезо оцінити минуле – події зламу століть, час процвітання Британської імперії, і події, сучасні йому, – Іспанія, Республіка, битва на Ебро. Джефрі Фермін – напрочуд мудрий, навіть діяльний у минулому. Але своє життя – найбезцінніший дар з-поміж усіх, які має людина, – зневажив сам, занапастив сам. Джефрі Фермін страждає від алкоголізму. Алкоголізм – це його хвороба, недуга всього його життя. Алкоголізм Джефрі Ферміна – це не лише зовнішній симптом. Він спустошений внутрішньо, весь під владою духовного убозтва та вже овіяний подихом смерті. Смерть для Джефрі Ферміна неминуча (зрештою, вона неминуча для всіх, проте для нього вона «особливо неминуча»). Він втратив елементарну людську гідність, сам розуміє, що «не врятується, не омине смерті» й – гине, сам «підігруючи» долі. Хто тільки не намагається його врятувати. Особливо цим переймаються близькі – колишня дружина Івонна, його зведений брат Г’ю та товариш, кінорежисер Ляруель. Близькі вмовляють Джефрі відмовитися від алкоголю, почати все спочатку – може, щось і вдасться. Автор роману вторить словам Ґьоте з епіграфу: «Того, хто прагнув все життя, ми в змозі врятувати». Хоча й розуміє, що це безнадійно.

Через алкоголізм життя Джефрі Ферміна позбавлене прагнень, він відмовляється від дії, від діяльності загалом, зраджуючи тим самим своєму людському єству. У цьому він зізнається і самому собі, це розуміють і його друзі: для нього немає порятунку. Образи-символи в романі стають ніби частиною істоти консула: загиджені руїни палацу поваленого імператора, занедбані пустирі, траурні процесії, бродячі пси, скорпіони на стінах і стерв’ятники в небі. Всього лишень один-єдиний день охоплює дія роману – День пам’яті померлих у листопаді 1938 року. Місцем дії є Мексика, маленьке містечко біля підніжжя вулканів Попокатепетль та Ікстакіхуатль. Цей день стає останнім у житті Джефрі Ферміна. Відомо, що давні греки помістили Тартар під Етною. «Біля підніжжя вулкана» – це роман про пекло, пекло на мексиканській землі, яке Джефрі Фермін обрав для себе особисто в цілковитій упевненості, що кращого він не гідний. Із пекла алкоголізму, за цією версією, виходу немає.

Позбутися алкоголізму все ж можливо, але треба докласти титанічних зусиль, треба братися за лікування, одужувати. Тут доречним буде один приклад з історії світової поезії.

Ірландський поет Патрик Каванах (1904–1967) є одним із найкращих поетів Ірландії. Десять його віршів увійшли у топ-50 улюблених ірландських поезій (за версією газети The Irish Times), поступаючись лише творам Вільяма Батлера Єйтса. Патрик Каванах був відомим алкоголіком. І сталася така-от річ. У 1954 році він програв у суді справу проти видання The Leader – однієї із провідних газет Дубліна. Причиною позову стало те, що газета надрукувала портрет поета, на якому він виглядав як п’яниця, типовий тобі (за ірландськими мірками, та й загальнолюдськими, певно) алкоголік. Видання The Leader захищав висококваліфікований і знаний юрист Джон А. Костелло, натомість Патрик Каванах наполіг на самостійному захисті своїх прав. Після закінчення судового процесу, який тривав майже рік, у 1955 році у поета діагностували рак легенів, одну легеню довелося видалити. Переживши такі важкі події, сидячи біля Великого Каналу в Дубліні, Патрик Каванах назвав своє одужання «відродженням». Після цього настали найщасливіші роки його життя, протягом яких він написав декілька своїх найкращих віршів, сповнених нового віднайденого оптимізму та любові до світу. Патрик Каванах нарешті почав здобувати визнання, на яке, на його глибоке переконання, заслуговував, читаючи лекції у коледжі Національного університету Дубліна та у США. У квітні 1967 року Патрик Каванах одружився із Кетрін Мелоні. Здавалося б, все налагоджується. Та от халепа, він помер того ж року, через тиждень після того, як був шпиталізований із діагнозом «бронхіт» на прем’єрі адаптації його «Террі Флінна» національним «Театром Абатства». Та головним в цьому сюжеті є те, що він таки видужав від алкоголізму.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук