Боротьба з неіснуючим ворогом

25 листопада 1795 року в Санкт-Петербурзі король Станіслав II Авґуст підписав своє зречення з трону Речі Посполитої, і ця ранньомодерна монархія з понад двохсотрічною історією припинила існування, будучи поділена між сусідніми державами – Австрійською імперією, Пруським королівством та Російською імперією. Та подія майже 220-літньої давнини, як і історія Речі Посполитої загалом, здавалось би, мали цікавити лише вузьке коло фахових істориків та ентузіастів від науки. Однак 6 серпня 2014 року на російському сайті ПостНаука, що позиціонує себе як популяризатор актуальних наукових концепцій, опублікували відеолекцію під назвою “Взаимоотношения Речи Посполитой и России” з підзаголовком “Историк Кирилл Кочегаров о внешней политике Московского государства, русско-польской войне и Люблинской унии”. До кінця вересня відео набрало понад 8 тисяч переглядів.

У п’ятнадцятихвилинній лекції автор розповів про перебіг відносин між двома державами впродовж двох століть, трактуючи цю тему як “достатньо цікаву і достатньо важливу для нашої історії, для нашої історичної пам’яті, тому що це значний відрізок в історії Держави Російської, в історії Московської держави”. На початку коротко розповів про виникнення 1569 р. Речі Посполитої та внутрішню організацію новоутвореної держави, а також лаконічно згадав про розвиток Московського царства / Російської держави, її претензії на землі Давньої Русі. Далі ж перейшов безпосередньо до історії взаємовідносин між Москвою і Варшавою, які у викладі московського історика вибудувались у послідовний ланцюг подій: втручання Речі Посполитої у часі Смути, яка поставила Російську державу на межу існування – Деулинське перемир’я 1618 р. і втрата Смоленська та Чернігово-Сіверщини – Смоленська війна і Поляновський мир – повстання Богдана Хмельницького, Переяславська Рада і війна 1654–1667 рр. та Андрусівське перемир’я – Вічний мир 1686 р. – військово-політичне співробітництво двох держав у часи Північної війни – епоха домінування Росії в Речі Посполитій – Війна за польську спадщину – політична боротьба за панування в Речі Посполитій і Варшавський договір 1768 р. – перший поділ 1772 р. – остаточні поділи Речі Посполитої в 1793–1795 рр.

У самому переліку цих подій немає нічого нового чи новаторського – для пересічної людини, яка цікавиться тогочасною історією, це мусить бути звичним перерахунком знайомих фактів. Але їх підбір та форма, в якій ці події представлено у відеолекції, у спеціаліста з історії Речі Посполитої можуть викликати закономірні подив і застереження. Йдеться про низку моментів, що свідчать про інструментальне використання історичного минулого:

По-перше, виразна мілітаризація історії. У викладі московського історика відносини між двома сусідніми державами зводяться лише до боротьби за впливи і домінування в регіоні, причому переважно у вигляді воєн та збройних конфліктів. Навіть втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої, боротьба та встановлення в ній російської політичної зверхності вже в середині – другій половині XVIII ст. у відеолекції окреслено як “війна” (!), що велася під гаслами захисту православних. Зрештою військова риторика присутня і в інших частинах виступу. Наприклад, переговори після Андрусівського перемир’я і до Вічного миру К. Кочегаров назвав “дипломатичними баталіями”.

По-друге, “нормалізація” воєн та збройних конфліктів, які відбуваються як закономірне, природне явище й нібито існують самі по собі. Показовою тут є фраза К. Кочегарова про початок Смоленської війни – “разразилась новая война”, хоча насправді Московська держава, скориставшись смертю короля Зиґмунта III і не чекаючи завершення перемир’я, напала на Річ Посполиту у непростий для неї момент. Навіть для ранньомодерного часу, коли існувала зовсім відмінна від сучасної “шкала” державного й персонального насильства, це була надзвичайна подія. Йшлося про порушення московською стороною хресної присяги, що для тогочасної людини означало тяжкий гріх і мусило спричинити неминучу Божу кару: недаремно під час мирних переговорів представники Речі Посполитої нагадували московським дипломатам про Суд Божий.

По-третє, селекція історичних фактів, внаслідок чого поза лекцією майже повністю опинилися мирні зв’язки – окрім союзницьких відносин у часи Північної війни, причому згаданих з підкресленою Кочегаровим перевагою Росії (натомість не сказано, що саме Річ Посполита у перші роки війни прийняла на себе тягар бойових дій на своїй території зі шведською армією). Справді, як вписати у конфліктний образ і проекти обрання на трон Речі Посполитої царя Федора Івановича в 1587 р., що мало нівелювати усі непорозуміння між двома державами у мирний спосіб “християнського єднання”, і особливий характер стосунків між Катериною II та останнім річпосполитським королем Станіславом Понятовським, і – якщо вже так абсолютизувати мілітарну історію – плани спільної війни проти нехристиянської Османської Порти, заради чого Варшава нерідко йшла на територіальні й інші поступки Москві (як у випадку того ж Вічного миру 1686 р.).

Зрештою і війни між Росією та Річчю Посполитою представлені нерівно. Приміром, після розповіді про капітуляцію російської армії під час Смоленської війни дещо дивною виглядає лаконічна згадка про війну 1654–1667 рр. Про неї К. Кочегаров лише сказав, що “тут вже за Росією була перевага”, хоч здавалось би цього разу міг розповісти про успіхи російських військ: тоді під їх контролем опинилася практично уся територія Великого князівства Литовського, включно із столицею – містом Вільно (перебуваючи там, 13 вересня 1655 р. цар Олексій Михайлович навіть проголосив себе великим князем литовським), московські загони досягнули Львова і Любліна. Звичайно, формат чвертьгодинної лекції не дозволяє детально переповісти події 200 років, але причину лаконічності слід вбачати і в тому, що після приголомшливих успіхів на початках ця війна для Росії фактично завершилась лише поверненням земель, втрачених внаслідок попередніх воєн.

По-четверте, дидактично-моралізаторський характер викладу: “трансформації, які відбувалися у взаємовідносинах Росії і цієї держави, вони достатньо цікаві і дуже повчальні, у тому числі й для сьогоднішнього дня”. Відповідно, у лекції показано, як Росія у відносинах з Річчю Посполитою успішно йде від “невдач” до “перемоги” – від “принижень” і “поразок” часів Смути й Смоленської війни до ліквідації Речі Посполитої. Автор надто прозоро натякає, що перевагою й причиною успіху Росії став її внутрішньополітичний устрій: річпосполитську державну модель “станової демократії” (з виборністю монарха, а тут можна проводити, хоч і не зовсім обґрунтовано, паралелі із сучасними демократичними державами) перемогла “держава, яка мала достатньо сильну самодержавну владу”, “більш централізована модель управління суспільством і державою”. Показовими є фінальні слова К. Кочегарова: “Так завершилась боротьба, що починалася від часів, коли Річ Посполита мала безсумнівну перевагу у територіальному розмірі, будучи більш сильною у військово-політичному відношенні, маючи більшу кількість населення і більш розвинуті економічні відносини, до поглинання величезною Російською імперією залишків Польської держави, тобто території сучасних України й Білорусі”. Закономірно, що в такому випадку не варто згадувати про ключову причину підписання Люблінської унії: якраз невпинна експансія Московської держави у Східній Європі (починаючи від кінця XV ст.) змусила еліту Великого князівства Литовського погодитися на об’єднання з Польським королівством, тож Москва сама створила для себе настільки “сильного” суперника.

По-п’яте, виразний український контекст розповіді: впродовж лекції слово “Україна” прозвучало 10 разів (для порівняння: словосполучення “Річ Посполита” не набагато частіше – 12 чи 13 разів). Автор представляє відносини в значній мірі як боротьбу “за володіння Україною і Білоруссю”, хоч може йтися лише про боротьбу з боку Москви, оскільки ці землі і так були інтегральною частиною польсько-литовської держави впродовж попередніх століть.

Зрештою це не може викликати подиву: маємо тут цілком звичний і усталений погляд російської історіографії на українські й білоруські землі (“западнорусские земли”) як на колишні території Давньої Русі, на які поширилась влада великих князів литовських після монгольської навали, що зруйнувала “єдність Давньої Русі”. (Хоч ці землі Кочегаров окреслює у доволі дивний спосіб: “Среднее Поднепровье с центром в Киеве”, “современная Белоруссия” і “современная Подолия”, поєднуючи в одному логічному ряді неспівмірні між собою об’єкти – менш досвідчений слухач може уявити, що поряд з Білоруссю нині продовжує існувати якесь Поділля як окремий державний регіон.) Відповідно тогочасна Російська держава охоплювала території Північно-Східної Русі (тобто частину колишньої Давньої Русі), яка своєю чергою – про це у лекції прямо не говориться, але розуміється само собою – володіє законними правами на колишні землі Давньої Русі, відповідно на українські й білоруські землі.

Показовим є екскурс у минуле Смоленської й Сіверської земель, що за Деулинським перемир’ям відійшли до Речі Посполитої:  Кочегаров у своєму виступі вирішив проявити фахову точність і згадав, що перед тим ці землі знаходились під владою Великого князівства Литовського та були відвойовані в нього Росією (йдеться про події початку XVI ст.). Годі наголошувати, що про “відвоювання” можна говорити лише тоді, коли б ці землі давніше входили до складу Російської держави, але ані Смоленськ, ані Чернігово-Сіверщина доти (тобто до початку XVI ст.) ніколи не перебували під пануванням московських правителів.

Натомість цікавими виглядають розважання стосовно політики Катерини II. З одного боку, віддаючи належне її діям, Кочегаров позірно визнає, що в ті часи вже не можна говорити про боротьбу за “давньоруську спадщину”, хоч ідеологія поділів Речі Посполитої й апелювала до минулого (незрозуміло тільки, чому з таким ставала несумісною “світська дипломатія, яка використовувала цілком сучасні їй методи і орієнтувалась, у першу чергу, на вирішення практичних завдань”). Але з іншого боку, лектор вважав за потрібне дорікнути імператриці: мовляв, вона “з легкістю” віддала частину Давньоруської держави – Галицьку землю, яка надовго стала частиною монархії Габсбургів, і там під їх патронатом у XIX ст. розвивався український національний рух!

Згадані нюанси відеолекції можна було б пояснити аматорською поверховістю автора чи його недостатньою обізнаністю у дипломатичній історії Східної Європи того часу, якби не йшлося про старшого наукового співробітника Відділу історії слов’янських народів Центральної Європи у Новий час Інституту слов’янознавства Російської академії наук, автора монографії “Речь Посполитая и Россия в 1680–1686 года. Заключение договора о Вечном мире 1686 г.” (Москва, 2008) і, поміж іншим, низки статей, що друкувалися в українських, польських та інших закордонних збірниках і часописах. Тож Кочегарова важко запідозрити у необізнаності з неросійським історіографічним дискурсом. Радше причини такого характеру відеолекції слід дошукуватися в її оприлюдненні у сфері й жанрі публічної історії.

Маємо показовий приклад інструментального використання історії, коли події минулого використовують не для пояснення сучасних процесів, а – після відповідної селекції – для проведення формальних аналогій із сучасною державною політикою, відтак для її “нормалізації” у свідомості слухача / читача. Якщо раніше оружною рукою можна було нищити сусідню державу і після тимчасових невдач це завершувалось повним успіхом, то чому таку ж політику не можна реалізовувати й у подальшому? Натомість прикметним тут видається звернення до ранньомодерної історії, події якої – порівняно з історією XX ст. – менш знані широкому загалу, не мають настільки явного значення для конструювання історичної пам’яті сучасної людини і, відповідно, краще надаються до публічної інструменталізації задля пояснення й легалізації сучасної політики. Тим більше, коли йдеться не існуючу вже нині Річ Посполиту.