Чи має Львів свою політичну позицію?

Україна, як і вся Центральна та Центрально-Східна Європа, перебувають у фазі постійної та динамічної зміни вже другий десяток років. Сьогодні на екранах телевізорів Україна нагадує жерло вулкана. Для полохливої Європи це неабиякий пострах. Однак зміни розпочалися не сьогодні. Зміни розпочалися з розпадом комуністичної системи та СССР. І аналізуючи наявність політичної позиції Львова як певної спільноти у всьому цьому процесі, ми повинні починати з самого початку.

Всі ми знаємо про неабияку роль, яку відігравала у спротиві та поваленні комуністичного режиму свого часу Західна Україна в цілому та Львів як її неформальна столиця. Не буду згадувати про опір 40-50-х рр. Це загальновідомо. Однак істотним є те, що саме він сформував особливе позиціонування Західної України та Львова на другу половину всього ХХ сторіччя. Регіон упродовж всього часу комуністичної окупації був завжди в опозиції щодо пануючого комуністичного режиму. Цим він відрізнявся від решти території України. Так, він не був кузнею кадрів, як Дніпропетровщина, не брав безпосередньої участі у здійсненні влади в СССР, однак його позиціонування стало тим ресурсом, який серед іншого дозволив таки розвалити СССР. Звичайно, це не виключна заслуга саме нашого регіону. Були ще країни Балтії, Кавказ, а зрештою - і Москва та Ленінград. Але оце, власне, й усе. Решта країни не проявляла такої активності.

Тим не менше роль Львова у процесі розвалу СССР важко недооцінити - перші мітинги, перші страйки, перші недержавні громадські організації - все це створювалося тут. Зі Львова йшла громадська та політична ініціатива. Особливо активізувалося місто наприкінці 80-х - на початку 90-х.

Що було мотивацією такої активізації суспільного життя в регіоні? Перш за все - проект створення самостійної Української держави. Цей проект створили не у 80-х чи 90-х роках. Це плід розвитку української нації та політичної думки, починаючи з початку ХХ ст. Було запропоновано декілька моделей. Деякі з них навіть було частково реалізовано (УНР, ЗУНР).

Остаточно проект створення незалежної держави з назвою Україна було реалізовано 1991 року. Однак дуже скоро стало зрозумілим, що «держава Україна» (а саме такою є офіційна назва нашої держави, і не даремно) зовсім не є Українською державою, як це передбачалося попередньо згадуваними політичними проектами наших попередників. Влада у державі з назвою «Україна» була опанована постсовєтською номенклатурою Української Радянської Соціалістичної Республіки. Мало того - нова незалежна держава завдяки їй та ряду тепер вже сумнівних вигод проголосила себе її правонаступницею. Ця номенклатурна держава остаточно оформилася за президентства Леоніда Кравчука. З огляду на те, що вона функціонувала на засадах тільки дещо модифікованої Конституції УРСР, ми з повним правом можемо назвати її Першою республікою.

Але вона зовсім не відповідала тому проекту, який обстоювала провідна верства Західної України та Львова. Щоправда, голос регіону на початку 90-х ще був дуже вагомим. Вперше і востаннє репрезентант регіону В`ячеслав Чорновіл ледь не став Президентом України. Це і був апогей політичної присутности Львова на політичній арені України. Але з того моменту впливи Львова постійно зменшувалися. Західна Україна та Львів неначе виконали своє завдання - Україна стала незалежною. А от до таких деталей, якою вона є, провідна верства Львова, а тоді це були колишні учасники визвольних змагань та дисиденти, неначе й не приглядалася. І дійсно, для багатьох борців за волю України просте існування держави вже було нечуваним здобутком і величезною самореалізацією.

Тим не менше наступні генерації львівського політикуму почали формувати наступне політичне завдання чи проект - план перетворення номенклатурного «государства Украина» у справді Українську державу. Для них незалежність України вже не була чимось екстраординарним і самодостатнім. Появився лозунг «Україна має стати українською». А не антиукраїнською, як це часто було за президентства Кравчука. Прошу не плутати з провокативним гаслом «Україна для українців».

Однак суспільні відносини та тенденції у владі України розвивалися у зовсім іншому напрямку. Для політичного класу «государства Украина» головним завданням середини 90-х стала зовсім не українізація України, причому я маю на увазі не лише гуманітарні та мовні аспекти українізації, а перетворення її у державу для всіх українців, всіх громадян України, а не лише для постсовєтської номенклатури. Головним завданням стала приватизація так званої загальнонародної власності. Якою мірою участь у ній брали представники західного регіону і Львова зокрема? Якщо говорити про серйозні об`єкти, а не про щось менше, то практично жодною. Середина 90-х породила український олігархат, який почав творити монополії в окремих секторах української економіки.

Правовою фіксацією переходу від номенклатурного проекту «государства Украина» до олігархічного проекту знову ж «государства Украина» стало прийняття нової Конституції України 1996 року. І ми практично перейшли до Другої республіки. Її персоніфікованим творцем, поза всяким сумнівом, слід вважати Леоніда Кучму. Однак яке відношення ці процеси мають до Львова та Західної України в цілому? А дуже просте - з якогось моменту ми стали маніпульованим з Києва електоральним ресурсом, який вже не те що не здатен сформулювати своє самостійне бачення нашої країни, створити її проект - ми вже почали проговорювати чужі нам слогани, вважаючи їх своїми. Саме тоді почали масовано застосовуватися нові на той час технології маніпулювання масовою свідомістю.

Перший раз ми попали у цю пастку на виборах 1994 р., коли нам накинули «державника» Леоніда Кравчука, страхаючи «московським ставлеником» Леонідом Кучмою. Жодної своєї кандидатури Львів не запропонував. Ми проголосували і програли. Однак не тому, що не пройшов номенклатурник Кравчук, а тому, що нас просто нейтралізували. Наші голоси пустили у пісок.

Той самий фокус був пророблений з нами двічі. На виборах 1999 р. ми вже поголовно підтримували «державника» Леоніда Кучму з остраху перед «московським ставлеником» Петром Симоненком. Байдуже, що тверезі голови постійно говорили, що нас спеціально заганяють у такі глухі кути, з яких насправді немає жодного виходу, окрім того, який запланований тими ж політтехнологами.

Причому справа далеко не в особистостях. А в тому, що Кравчук та Кучма реалізовували програми, які зі Львовом і, зрештою, українством нічого спільного не мають. Наша «гаряча» підтримка останніх тим самим позбавляла нас самих як свого бачення майбутнього України, так і своєї думки щодо інших проектів, які підсували нам з боку.

Таким чином на дві каденції правління президента Леоніда Кучми ми теж були виключені з політичного процесу в країні. Під політичним процесом я маю на увазі не постійну задіяність у різних протестних акціях, а реалізовувану можливість формувати лице нової держави у відповідності з нашим баченням її майбутнього.

Тим часом Кучма розбудовував олігархічний проект «государства Украина», періодично водячи наївних галичан за носа, то відстоюючи наш острів Тузла (з дозволу Владіміра Владіміровича), то імітуючи проєвропейський вектор розвитку України. Однак його помилка полягала у тому, що він не врахував величини та різноманітності України. За час його правління, хоча ще під його наглядом, однак все більш самостійно, почали рости не один олігарх чи одне сузір`я контрольованих ним олігархів, а кілька олігархічних центрів. Між цими олігархічними центрами розпочалася конкуренція. Як правило, з огляду на походження, вони мали чітку географічну прив`язаність. Таким чином і виникли «дніпропетровські», «донецькі».

Однак не появилося ніяких «львівських» олігархів. І причина не лише у інакшій структурі промисловості, яка не давала змоги приватизовувати цілі державні монополії. Можливо, завадила ментальність. Але так само і доступ до процесу приватизації.

У Львові натомість швидко почав підніматися малий і середній бізнес. Разом зі ще не зовсім зубожілими дантистами, адвокатами, нотаріусами та успішними заробітчанами вони склади доволі істотний прошарок, який можна вважати зародковим «середнім класом».

У виборах до Верховної Ради 2002 р. цей прошарок знайшов свого лідера - Віктора Ющенка. Однак лідер не зміг повністю реалізувати практичний виграш виборів. А спецоперація з вбивством Гії Гонгадзе (радше за все, російська) повністю дискредитувала Леоніда Кучму і прив`язала його до Росії та віддала країну «рятівнику Кучми, кризовому менеджеру Віктору Медведчуку».

У цих виборах Львів вже традиційно віддав свої голоси Віктору Ющенку безоглядно. Це був шлюб по любові, а не з розрахунку. Така безоглядність та безкорисливість щодо чергових лідерів надовго стала нашою визначальною рисою. І нашою бідою. Бо ж справді, отримавши перше попередження щодо дивного результату справжньої перемоги у виборах 2002 р., ми так і не зробили жодних висновків щодо реальної політичної зарадності наших лідерів. Вже не кажучи про те, що на всі вибори ми насправді йдемо з кількома найпримітивнішими слоганами, як-от «Україна без Кучми». Без жодних реальних програм. Для вулиці це добре. Однак після перемоги, у Верховній Раді, ми опиняємося без реальної програми побудови держави. Насправді наші поводирі мають повне право говорити: «А ми вам нічого такого і не обіцяли. Країна вже без Кучми. Тоді ми квити». І тоді все зводиться до простацького розкрадання держави чи вирішення своїх питань.

Вибори Президента України 2004 р. остаточно мобілізували середній клас по всій країні. І щонайперше у Львові - місті середнього бізнесу. Емоційна мобілізація була настільки потужною і всепоглинаючою, що було б недоречно ставити якісь запитання перед героями Майдану про програму розвитку країни. Вистачало того, що вони свої, хороші хлопці, і дівчата, гарні, а отже здорові і розумні. На Майдані проголошувалися правильні гасла.

Однак не так сталося, як гадалося. А очевидно, проблема була не у лідерах, вони є такі, які є, а у нашому підборі цих лідерів. В тому, що ми повинні обстоювати саме наші, а не їхні інтереси. Перед ними потрібно ставити чіткі і зрозумілі вимоги. Причому не загального характеру - вкотре рятуючи Україну - а конкретного. З цим у львів`ян якось не складається.

Тим не менше Ющенко став Президентом. І тут ми повинні чесно самим собі відповісти на запитання: а який проект України він реально реалізовував, чи йому це вдалося, а якщо ні - то чому. Водночас ми повинні дати самим собі і відповідь на запитання: а що ми, львів`яни, від нього хотіли для себе? Не для України, а для себе. Очевидно, що збільшення уваги до наших проблем і відповідно, збільшення ролі Львова. Яким чином цього можна було б досягнути? Очевидно, що через роззосередження центру влади, адміністративну реформу, впровадження справжнього самоврядування. Але за час президентства Віктора Ющенка не відбулося роззосередження влади. Львів не став настільки істотним економічним і політичним центром, який зміг би тягнути Україну до ЄС, як про це скандували на Майдані. А попри все саме Західна Україна була одним з головних рушіїв Майдану. Щоправда, головну роль все ж відіграв Київ, який сприйняв помаранчеву революцію як свою.

Якісь спроби реалізовувати насправді прийнятний для Львова проект України тривали кілька місяців. А далі знову все стало на свої місця. Почався реалізовуватися якийсь еклектичний проект, який призвів тільки до хаосу. Ющенко знову кинувся до олігархів. І «своїх», і «не своїх». Він знову згодився розбудовувати Україну за їхніми лекалами. Тобто без Львова, бо на славній зустрічі Ющенка з олігархами жодного «бізнесмена», який би мешкав на захід від Києва, не було. Долю держави знову вирішували без нас. Хоча саме ми привели нового помаранчевого президента до влади. Так само, як і помаранчеву прем`єр-міністра.

Таким чином не в останню чергу завдяки винесеному нами на вершину влади Ющенку, як це не парадоксально, укріпилися та зміцніли його та й наші колишні донецькі опоненти.

Дальше - більше. Вибори 2006 р. довершили олігархічний вибір (чи помилку?) президента Ющенка. Почалося повзуче перебирання влади донецьким кланом. Це призвело до конфліктів між трьома головними олігархічними угрупуванням, які мають відповідні політичні надбудови. Що стосується «донецьких», то тут все ясно (Ахметов). Найбільш різко їм опонує умовно «дніпропетровська» група з політичною надбудовою у вигляді БЮТу (Коломойський, Буряки). Проміжну позицію займає «наполовину донецьке -наполовину київське» олігархічне угрупування (Гайдук, Тарута), політичною надбудовою якого є «Наша Україна».

Сьогодні розгорілося гаряче політичне протистояння. Однак перш, ніж зайняти якусь позицію у цій боротьбі за владу, ми повинні розібратися, а за що вона, власне кажучи, точиться? За Нікопольський феросплавний завод? Між Ахметовим та Коломойським? Тобто між Донецьком та Дніпропетровськом. Або на політичному рівні - Партією регіонів та БЮТом?

Що ми, львів`яни, маємо тут сказати? Здається, не багато. Тому й так тихо було у Львові під час організованого регіоналами «бізнес-майдану». Тому чисто інтуїтивно люди починають розуміти, що нас знову хтось хоче використати. Хоча і це ще не так погано. Однак за умови, що і ми, як регіон і як місто, після перемоги зможемо брати участь у справжньому прийнятті рішень та хоч якось впливати на своє власне майбутнє.

То що львів`яни? До нас знову апелюють з проханням про підтримку. Хто апелює? Все ті ж. Щонайперше БЮТ. І він має величезні шанси у нашому регіоні. І все та ж «Наша Україна». Отож нам знову пропонують рушати на «нашу не свою війну». Як завжди «за Україну». Полетимо на патріотичних крилах рятувати Україну та демократію, чи може, для початку запитаємо у наших поводирів з Печерських пагорбів, що вони зробили з нашим попереднім вибором і що збираються робити з наступним.

Для початку подивімося на знову закриті списки «наших» партій. Скільки там наших репрезентантів і чи вони насправді наші репрезенти? Чому регіони країни жодним чином не впливають на формування тих політичних «супових пакетів», які нам пропонують партії, в яких, окрім м`яса, ще й купа костей та іншого непотребу? Чи знову голосуватимемо за «львів`янина зубика»? Бо ж Україна вкотре у небезпеці! Чи не втомилися деякі наші земляки п`ятий раз повторювати подвиг Гастелло, йдучи на смертельний таран з «ворогом» на 5 рочків? Що насправді вони зробили за всі ті каденції, які вони провели у стінах Верховної Ради? І т.д.

А може Львову, як і Донецьку, нарешті слід визначитися, що він насправді хоче: підтримувати якихось дядьків з Дніпропетровська-Донецька-Києва чи наполягати на своєму баченні України та пильнувати нарешті свого обійстя? Може, так і єдність України укріпиться.

Колись один розумний галичанин сказав: «Любімося, як брати, та рахуймося, як жиди»...

Сьогодні, 11 травня, Тарасові Возняку виповнилося 50!!! Редакція ZAXID.NET вітає ювіляра та зичить йому лише двох речей: здоров'я і терпіння. Без них у Львові жити тяжко.

Довідка ZAXID.NET

Тарас Возняк - політолог, філософ, культуролог. Головний редактор незалежного культурологічного часопису «Ї».

Народився 1957 року в місті Борошнів, Івано-Франківської області.

1979 році закінчив Львівський політехнічний інститут за спеціальністю інженер-програміст. 

1994-2002 роках працював на посаді начальника відділу міжнародних зв'язків Львівської міської ради.

Член Комітету Національної премії України імені Т. Шевченка.

Лауреат премії «Галицький лицар - 2000» у номінації «Громадський діяч».

Автор понад 300 політологічних есе та культурологічних текстів.

Володіє польською, англійською та німецькою мовами. Перекладає Хайдеггера, Гадамера, Марселя, Шелера, Шульца, Гомбровича.

Працює начальником відділу зовнішніх зв'язків та промоції регіону Львівської обласної ради.