Після Другої світової війни змінилися кордони держав, але ті, хто креслив ці червоні лінії, не зважав на людей, їхні долі та майно. Деякі межові села поділили на дві країни. Так Дев’ятир біля Рави-Руської опинилося по обидва боки кордону. Українська церква, цвинтар при ній і хати селян відійшли Польщі, а колишня німецька колонія Айнзінген залишилася в Україні. У 1948 році її перейменували на Дев’ятир і заселили українцями. Відтоді на карті є два села з однаковою назвою, розділені державним кордоном, – Дев’ятир і Dziewięcierz.
Два села Дев’ятир по обидві сторони кордону (Google Maps)
Село на перехресті шляхів
Історія Дев’ятира сягає XVI століття, воно лежало на важливих торгових шляхах: з Любачева до Потелича – центру гончарства, Рави-Руської й Белза, на північ – до Верхрати, на захід – до Старого Брусна, осередку каменярства. Така локація сприяла розвитку ремесел і торгівлі. Коли Галичина увійшла до Австрійської імперії, в 1783 році сюди переїхали німці-протестанти, які створили своє поселення.
На початку XVIII століття у Дев’ятирі були невелика руда і гута заліза, працювали млин і корчми, налічувалося 17 гончарів. Глину брали з Потелича – одного з найвідоміших гончарських центрів регіону. Поруч, у німецькій колонії Айнзінген, працювала каменярня. Майстри переймали досвід у великому центрі каменярів Старому Брусні – селі, яке після 1947 року перестало існувати.
Дев’ятир поділявся на численні присілки і хутори. Напередодні Другої світової війни село було великим і багатолюдним. За даними Володимира Кубійовича, у 1939-му населення Дев’ятира становило 2260 жителів: 2060 українців, 10 поляків, 90 україномовних римо-католиків, 40 євреїв і 60 німців. Але війна все змінила.
Німецька колонія Айнзінген
Німецькі колоністи створили поруч з Дев’ятирем окреме поселення – Айнзінген (Einsingen). Як розповідають на сайті МКЦ «На Унтервалю», колонію назвали на честь одного з чиновників, що займався плануванням процесів переселення у Галичині, Матіаса фон Айнзера (Mathias von Ainser).
Німецькі колонії на карті 1939 року
«Айнзіґен був протестантським євангелістським селом. Місцева німецька громада одразу ж заснувала приватну школу та молитовний дім. У 1886 році німці збудували храм. До сьогодні в селі збереглася будівля євангелістської школи (збудована у 1903 році) та колишній Німецький дім (Deutschen Haus), нині – сільський будинок культури», – розповів засновник «На Унтервалю» Станіслав Клосовський.
На початку війни тут проживало близько 280 німців. Уже в 1940 році їх виселили до Вартеланду в околиці Познані. Про колишніх мешканців спорожнілої колонії тепер нагадує лише старе кладовище і великі німецькі хати з каменю, які після зміни кордонів заселили українці.
Німецькі будівлі Дев’ятира (фото Станіслава Клосовського)
Сучасні мешканці українського Дев’ятира моляться у колишній німецькій кірсі з вежею-дзвіницею. Споруду пристосували для греко-католицьких богослужінь.
Мури втраченої української церкви
Оскільки більшість мешканців Дев’ятира становили українці, у селі діяла греко-католицька церква. Старий дерев’яний храм Воздвиження Чесного Хреста згорів у 1834 році. Через п’ять років збудували новий, теж дерев’яний.
Януш Мазур у праці «Дерев’яні православні церкви поблизу Любачова» зазначає, що перша відома церква Дев’ятира, ймовірно, була тридільною і мала кам’яні фундаменти. Нава була перекрита дерев’яним куполом, увінчаним маківкою та залізним хрестом.
Дату спорудження першого храму вказують написи на хрестах з брам церковної огорожі – 1749 і 1750 роки. Їх у 2014 році віднайшов і прочитав засновник «Товариства Магурич» Шимон Моджеєвський, який впорядковує старі українські кладовища в Польщі.
Надбрамний хрест з 1749 року (фото «Товариства Магурич»)
Після повоєнного розподілу кордонів українців із польської частини Дев’ятира виселили. У 1951 році церкву розібрали, а її матеріали використали для будівництва мосту в Горинці. Сьогодні на місці храму – лише кам’яні фундаменти і старий цвинтар із кириличними епітафіями.
Підмурівки церкви на польській частині Дев’ятира (фото «Товариства Магурич» з Facebook)
Село, яке століттями жило на перехресті доріг, після війни опинилося на межі двох країн. Та його історію бережуть фундаменти зруйнованої церкви, українські та німецькі написи на старих надгробках і назва, що повторюється по обидва боки кордону.
Ми використовуємо