Діалог — можливий, диктат — шкідливий

Перш за все, варто визнати – історія Європи є надзвичайно складною, конфліктні ситуації були між усіма сусідніми народами.

Але сама ідея Європейського союзу й полягала у тому, що ці конфлікти треба залишити у минулому, залишивши їх дослідження історикам. Тому питання історичних непорозумінь вже давно не є підґрунтям для зовнішньополітичного курсу країн.

Така само ситуація ще донедавна була й у відносинах України та Польщі. Очевидно, що у відносинах між нашими народами є чимало трагічних моментів, але було зроблено все можливе, аби подолати їх та перейти до вирішення нагальних проблем і вибудовування добросусідських стосунків.

Ми вирішили будувати свої відносини на християнському принципі “прощаємо та просимо пробачення”. І на мою думку – це єдиний можливий шлях подолання історичних травм.

Але протягом останніх пару років ситуація змінилася. Нова польська влада вирішила, що підняття історичних образ на щит є ефективним інструментом нарощування власного політичного рейтингу. Жертвою цієї політики стали відносини із Україною.

Вже зараз можна сказати, що нинішній рівень наших відносин із Польщею є найгірший за останні десятиріччя. Причому всі непорозуміння базуються на спробах нав’язати Україні своє бачення історії.

В основі останніх суперечок рішення української сторони про призупинення легалізації незаконних польських пам'ятників на українській території та видачі дозволів на пошукові роботи. У суспільство кидається теза, що таке рішення Інституту національної пам’яті стало емоційною відповіддю на знищення українського монументу у Грушовичах у квітні цього року.

Але це не відповідає дійсності. Насправді, такий крок УІНП став відповіддю на 15 випадків вандалізму, вчинених проти українських пам'ятників та поховань за відсутності реакції польської влади.

Останнє – принциповий момент, адже він ілюструє різницю між підходами Польщі та України.

Так, акти вандалізму відбулися і в Україні – проти польських пам'ятників. Але ці дії були одноголосно засуджені всіма політичними силами, включаючи праворадикалів, а самі монументи були відразу ж приведені до нормального вигляду. Зрештою, нещодавно СБУ та МВС прозвітувало про арешт провокаторів, що вчинили цю наругу.

Натомість із польського боку ми бачимо промовисте мовчання. Або навіть схвалення дій вандалів ( у випадку Грушович) — Міністерство культури та польський Інститут національної пам'яті назвали ці дії законними.

Саме таке свідоме небажання реагувати на явно протизаконні дії й стало підставою для рішення УІНП.

У відповідь польська сторона відразу ж призначила нас винними у розпалюванні ворожнечі, запропонувавши перенести україно-польский історичний діалог з цього питання на вищий рівень. Звичайно, що у такому випадку з’являється шанс «продавити» потрібні рішення у спільному пакеті із економічними чи іншими домовленостями.

Подібна стратегія з польського боку працювала останні двадцять років. Саме так на території України було встановлено низку монументів чи їх елементів. Найбільш яскраві приклади – польський меморіал у Биківні (встановлений без жодних погоджень з українського боку лише за вольовим рішенням тодішнього президента Януковича), непередбачені домовленостями зміни в меморіалі «Цвинтаря орлят» у Львові (спочатку встановлено так званий “Меч-щербєц”, потім спроба встановити фігури левів).

Зрештою, виходить, що «антипольськими особами» нас робить намагання всього лише слідувати українському законодавству. Варто підкреслити – намагання слідувати українському законодавству в Україні.

Як вийти із цієї ситуації?

Всі українські пропозиції озвучено. Ми пропонуємо легалізувати всі незаконні монументи, як із українського боку кордону, так і з польського, за принципом, «всі на всі». Польщу ця пропозиція не влаштовує, але власних пропозицій там не роблять.

Відсутність діалогу ставить Україну перед питанням – що робити із нелегальними польськими монументами? Копіювати дії Польщі? Але принципова позиція України – не подаватися на такі провокації. Саме тому ми утримуємося від таких дій, чекаючи на відмову Варшави від курсу на конфронтацію.

Вважаємо, питання цілком може бути вирішене спеціально уповноваженими для цього структурами. Неприйнятними є спроби польської сторони усунути з переговорного процесу незручних для неї партнерів. Не продуктивними є спроби переносити його з'ясування на вищий політичний рівень (включно аж з президентським).

Такий підхід лише способом подальшої ескалації загострення відносин. Польські політики мають відмовитися від спокуси скористатися погіршенням польсько-українських стосунків для здобуття політичних девідендів на внутрішньополітичному ринку. Змагання між ними, хто сильніше і дошкульніше вдарить Україну ставлять під сумнів публічні запевнення в необхідності збереження добросусідських взаємин.

Міністр закордонних справ Польщі пан Ващиковський говорив, що його країна “зчіпивши зуби” чекала коли українців змінять своє ставлення до свого минулого. Тим часом українців, зчіпивши зуби захищають своє та сусідніх країн майбутнє у війні з Росією.