Джерімендеринг по-донецьки, або Вибори як гра у піддавки

Новий Закон про вибори народних депутатів України, який викликав так багато дискусій серед українського політикуму, всупереч сподіванням опозиційних романтиків, Президент таки підписав. Нещодавно під час спілкування з представниками українських ЗМІ глава держави позитивно висловився щодо прийнятого закону.

Виписані у ньому процедури формування вищого законодавчого органу держави Президент назвав «оптимальними». Питання лише в тому, для кого вони є такими?

Оптимізація чи маніпуляція? 

Процес розробки певної моделі виборчої системи для спрямованого впливу на політичну систему називається електоральною (виборчою) інженерією. Суть її полягає у тому, що, використовуючи певний набір елементів, можна змоделювати виборчу систему так, аби вона задавала відповідні параметри для формування політичної системи.

Зазвичай електоральна інженерія використовується для формування стабільної політичної системи у нестабільних суспільствах. Однак відомі й приклади, коли правлячі політичні сили закони використовували електоральну інженерію для отримання переваг під час виборів.

Хрестоматійним прикладом цього є практика “нарізки” 1812 року виборчих округів на користь представників своєї партії губернатором штату Массачусетс Елбриджом Томасом Джеррі, яка отримала назву джерімендеринг. Цю практику також успішно використовували 1993 р. у Кенії, де правляча партія – Африканський національний конгрес Кенії – прийшла до влади, отримавши на виборах підтримку лише 30 % виборців.

Після прийняття Верховною Радою України нового закону про вибори народних депутатів України до вказаних прикладів цілком може приєднатись і Україна.   

Зрадники? Заручники об’єктивної неможливості!

Виборча система незалежної України постійно була об’єктом експериментування законодавців. Під приводом потреби вдосконалення процедури формування вищих органів влади в Україні були апробовані усі основні типи виборчих систем: мажоритарна (1994), змішана (1998, 2002), пропорційна (2006, 2007).

При цьому незмінною тенденцією вдосконалення виборчого законодавства України ставало звуження прав виборців, зменшення кількості та прав суб’єктів виборів, ускладнення процедури формування та діяльності виборчих органів.

Остання пропорційна система, яка була прийнята 2006 року – представлялась як така, що ліквідує політичну анонімність влади і забезпечить її відповідальність перед виборцями. Одночасно стверджувалося, що даний тип виборчої системи покладе край впливу адміністративного ресурсу на перебіг виборчої кампанії, а відтак зробить самі вибори більш справедливими.

Однак практика використання цього типу виборчої системи не виправдала сподівань, які на неї покладалися. Використання системи закритих партійних списків  призвело до ще більшого відчуження виборців від народних обранців і шаленої корупції при формуванні виборчих списків. Депутатські повноваження, отримані такою ціною, зрозуміло, використовували не на служіння інтересам народу, а для лобіювання своїх приватних (бізнесових) інтересів. 

Ось чому потреба реформування виборчої системи стала одним із основних політичних завдань порядку денного. З цим погоджувався увесь український політикум – і опозиція, і парламентська більшість. Основна вісь реформування виборчої системи спрямовувалась на зміну системи голосування з закритими списками на систему голосування з преференціями, за якої виборець мав би можливість вибирати не лише партію, але й кандидатів, внесених у партійний список. Виписаний в такий спосіб проект закону про вибори авторства Юрія Ключковського пройшов експертизу та підтримку Венеціанської комісії.

Проте парламентська більшість мала своє уявлення про реформування виборчого законодавства. Замість зміни системи голосування за закритими партійними списками, регіонали запропонували повернутися до старої мажоритарно-пропорційної (змішаної) виборчої системи.

Так усе реформування звелося до повернення до виборчої системи зразка 1998 р. Ані Венеціанська комісія, ані суспільство не зрозуміли такого “реформування”. Цікавим цей досвід виявився лише для президента Росії Дмитра Медведєва, який задумався, чи не запровадити схожі реформи в Росії.

Однак найнеочікуванішою у цьому процесі виявилась поведінка української опозиції, яка значною кількістю голосів підтримала цей законопроект! Таку єдність законодавців оцінив навіть В. Янукович заявивши: “Найголовніше – у Верховній Раді було досягнуто компромісу, і більш ніж 80% народних депутатів підтримали цей законопроект”

У теорії соціального вибору існує так звана теорема неможливості (теорема Ероу), яка говорить про неможливість створення процедури, яка б забезпечувала універсальні параметри ідеального вибору – звідси усі спроби створення ідеальної виборчої системи вважаються марними. Лише підпорядкованістю об’єктивним закономірностям соціального розвитку й можна пояснити діяльність політичної опозиції. Про зраду інтересів виборців і декларованих принципів, зрозуміло, – не може бути й мови!

Конструктори Піррової перемоги

“Світова практика і тенденції, - зазначає В. Янукович, коментуючи підписаний ним закон, - засвідчують, що 5% є найбільш оптимальним бар’єром, який стимулює різні партії ефективно працювати, і цей відсоток стимулює будівництво політичної системи”.

Однак більшість експертів вважають повернення до змішаної виборчої системи відповіддю влади на катастрофічне падіння її популярності.

Так, за даними соціологічної групи ”Рейтинг”, якщо б вибори до Верховної Ради відбувалися в листопаді 2011 р., то серед тих, хто виявив бажання брати в них участь – 22% голосували б за Партію регіонів, 19,9% - за “Батьківщину”, 9,8% - за Фронт Змін, 5,4% - за комуністів, 4,7% - за партію УДАР і 3,3% - за “Свободу”. 

Абсолютно очевидно, що при збереженні пропорційної виборчої системи виборів створення парламентської більшості навколо Партії регіонів виглядає проблематичним – тому вона й пішла на зміну існуючих ”правил гри”.

Ці зміни були здійснені у напрямі забезпечення переваги правлячій партії коштом використання адміністративного ресурсу в мажоритарних округах. Розрахунок простий: у нинішніх умовах вести боротьбу за депутатський мандат в мажоритарних округах зможуть лише представники великого капіталу. А вони якраз і є найвразливішими, а тому й найлояльнішими до влади. Саме з них правляча партія буде “добирати” голоси, яких бракуватиме для формування парламентської більшості (т.зв. ”тушки”).

Досвід парламентських виборів 2002 р., коли за результатами виборів блок правлячих партій “За єдину Україну!” отримавши підтримку 11,77% виборців та перемогу у 35 округах (проти 23,57% і 70 мандатів опозиційної ”Нашої України”) зумів створити парламентську більшість – яскравий приклад ефективності такої тактики боротьби за владу.

Однак нинішнім конструкторам виборчих систем не зайвим буде нагадати, що влада, отримана у такий спосіб, навряд чи буде авторитетною та підтриманою населенням, і що маніпуляції з волевиявленням народу в 2004 р. привели до Помаранчевої революції.

Тому перемога влади на парламентських виборах 2012 р., отримана такою ціною, цілком може виявитись… Пірровою.