Ерос і сексуальність

Не можна стверджувати, що люди в один час були менше цнотливі, а в інший - більше. Розвиток є не від цнотливого до нецнотливого, а від того, що речі, про які не говорилося, увійшли в обіг дискусії.

На зламі XIX та ХХ ст. відбулося чимало подій, пов'язаних із темою сексуальності. Про контроль, табу, насилля, вивільнення сексуальності та сплеск того, про що не можна було говорити, у розмові ZAXID.NET із кількома творцями виставки «Ерос і сексуальність» - Таріком Сирілом Амаром, Софією Дяк, Богданом Шумиловичем, Іриною Мацевко, Василем Расевичем.

- Чому Відень на зламі XIX-XX ст. є столицею Ероса?

Тарік Сиріл Амар:

Відень тоді був столицею психоаналізу. І психоаналіз у високій формі, або радше у вульгаризованій, мав дуже великий вплив на наш теперішній світ, він допоміг у тому, що люди фокусують цікавість на проблемах сексуального життя. Треба сказати, що родина Габсбургів - аристократична сім'я - виглядала з одного боку дуже консервативно, мала дуже солідний імідж, але з іншого - є доволі багато скандальних історій, які стосувалися їх не тільки у політикумі, а й у романтичних, еротичних зацікавленостях.

Софія Дяк:

Наприкінці ХІХ ст. з поширенням преси, особливо напівжовтої чи жовтої щоденної преси, де з'явився елемент скандалу, сексуальне питання стало частиною того, що продається, що допомагає продавати номери газет. Оцей світ солідності починає танути, розлізатися. А з іншого боку, натхненник виставки Гаральд Біндер побачив, що багато творів того часу на тему сексуальності, які були написані німецькою, видані у Відні (Відень був тоді столицею для Львова), швидко перекладали і поширювали у Львові (зокрема перекладала і дружина Грушевського).

- Як ви гадаєте, що дало поштовх говорити людям вголос про сексуальність, зокрема про сексуальні стосунки аристократії?

Тарік Сиріл Амар:

Секуляризація - одна з причин. Правила, пов'язані безпосередньо з релігією, ослабилися. Можна сказати, що наприкінці ХІХ ст. релігія не мала безпосереднього і універсального впливу на побутове життя людей, як колись вона мала в більш традиційних суспільствах. Другий фактор - урбанізація. Це доволі важливо, що люди живуть у дуже великих групах, у дуже великих і сучасних містах. Вони не живуть у face to face community, коли знають одне одного. Зараз вони практикують зовсім інші стосунки. Їм теж потрібна публічна сфера. Правильно Софія сказала - якщо ми хочемо продавати наші газети, то маємо мати або суд, або скандал з дому Габсбургів, або щось сексуальне, або все разом взяте - це навіть краще.

Софія Дяк:

Не можна стверджувати, що люди в один час були менше цнотливі, а в інший - більше. Але ХІХ ст. - доволі дволике суспільство: суспільство, яке ми називаємо вікторіанським, де є цінності буржуа, середнього класу з фасадом, з родиною, з жінкою, дітьми, будинком. Одначе як починає середній міщанин сексуальне життя наприкінці ХІХ ст. у Лондоні? Переважно з повією або покоївкою. Про це не говориться, але всі про це знають.

Розвиток є не від цнотливого до нецнотливого, але від того, що речі, про які не говорилося, увійшли в обіг дискусії.

Якщо говорити про ХХ ст., яке пройшло через всю сексуальну революцію, - скільки зараз людей починає сексуальне життя з повії? Це рідкість, а в ХІХ ст. - масове явище, яке залежало лише від того, чи ти починав з дешевою, чи з дорогою повією. Це спосіб ставлення до сексуальності.

Ми пробували показати сторіччя, де є не тільки сексуальність, а й свободи. Це стосується не тільки сексуальності, а й інших сфер людського життя у цьому сторіччі. Ідея про права людини і про сексуальні права теж є частиною загальних прав людини.

- У ХІХ-ХХ ст. райони міст були розділені певним чином. Існував контроль за повіями, впорядковувалися борделі... Як це було у Львові, Галичині?

Василь Расевич:

Проблема полягає у тому, що в Австрії до І Світової війни проституція була заборонена взагалі, але вона все одно існувала, і її треба було якось впорядковувати.

Щоб контролювати цю сферу робилися різні заходи. Перший: спроби обмежити наявність цих будинків з повіями до окремого кварталу, а ще краще - вулиці. Так в Європі формуються ці квартали, що потім отримали назву „червоних ліхтарів". У Львові теж був такий квартал, який виник спонтанно. Віденська преса наприкінці ХІХ ст. повідомляла про район Львова, обмежений вул. Лева та вул. Ужгородською. Це був напівкримінальний район, куди боялася зайти навіть поліція. Там жили люди невеликого достатку, яким нічого не залишалося, як підробляти проституцією.

Богдан Шумилович:

У Львові нетрями була вул. Замарстинівська, туристам чи гостям міста не рекомендували туди ходити, там були й борделі, або здавали кімнати погодинно. У Львові, як і всюди в Австрії, борделі регулювали і контролювали. Наприклад, у Британії була проблема: щороку 2-3 тис. військових вмирали не на війні, а від сифілісу, венеричних захворювань. Солдати мусили користуватися послугами повій, які були, як правило, в схованих борделях або в місцях, які не мали контролю. Водночас, розквіт нелегальної порнолітератури, напевне, був найвищий у часи королеви Вікторії.

Василь Расевич:

В Австрії на багато речей закривали очі або дивилися крізь пальці. За законом проституція була заборонена, але жінкам, які не мали чоловіків, але мали дітей на руках, дозволялося в цей спосіб утримувати сім'ю, але тільки у їхньому приватному помешканні, яке не мало бути близько до церкви, навчальних і публічних закладів. Також у Львові були поширені вар'єте, які часто мали кімнати нагорі, де можна було усамітнитися. Це був, можна так сказати, напівлегальний бордель. Найбільш відоме вар'єте було там, де зараз театр ім.Л.Курбаса.

Є цікава історія, пов'язана з тим, що порядні панночки, щоб вийти заміж за офіцера падали в Пелчинський став (там, де зараз СБУ).

Для молоденьких панночок офіцери - а це був фетиш - це символ та мрія. За них хотіли вийти заміж. До речі, уніформа австрійських офіцерів зайняла за красою 1900 року перше місце на конкурсі в Парижі. Панночки вдавалися до різних випадків, аби познайомитись: коли бачили, що йдуть офіцери, то, послизнувшись, вони падали у воду, і кричали «рятуйте». Офіцер таку панну рятував, і так можна було познайомитися. Це свідчення тої доволі виразної консервативності галицького суспільства. Молоді панянки не мали права гуляти без супроводу вулицями Львова. Лише з кимось із родини. Поганим вихованням вважалося, що до панянки можна заговорити і вона відповідала на вулиці.

Відомий факт. Дорошенко описує в своїх спогадах про давно минуле. До Львова приїхали дві студентки з Києва, тоді Російської імперії. Доволі емансиповані, йшли і зустріли Івана Франка. Вони навіть не сподівалися зустріти поета, а Франко був тоді ласий до дівочого молодого товариства. Він їх запросив до себе додому, хоча був одружений і мав дітей. Ольга з Хорожинських, його дружина, мала вже тоді проблеми зі здоров'ям. Її дратували такі легесенькі любовні інтриги чоловіка. Коли вона побачила, що Франко йде з молодими панянками (певно, одягом вони відрізнялися від галичанок), вона назбирала полін і почала в них кидати, виганяючи.

- Як же у такому пуританському суспільстві почалася торгівля жінками?

Василь Расевич:

- У пуританському суспільстві почалася торгівля жінками через страшну соціальну біду, через неймовірні злидні. У другій половині ХІХ ст. починають швидкими темпами проходити процеси урбанізації. Дуже багато людей напливає до міст, тобто порушується вся та соціальна ієрархія між містом та селом. Найбільш вразливими виявляються євреї, які втрачають традиційні сфери діяльності. Опиняючись без роботи, без шансів щось робити, дуже часто чоловіки-євреї вирушають за кордон - до США, Аргентини, Бразилії, там, де відбувається промисловий бум: будуються залізниці, розвивається інфраструктура, де потрібні чоловічі руки, де є робота, де є перспектива. Виїжджають не тільки євреї, а й українці, поляки. Дійшло до того, що окремі містечка опинилися майже без чоловічого населення. Якщо на селі ще був якийсь шанс вижити, обробляючи землю, то на уклад містечковий, де переважало єврейське населення, це надзвичайно вплинуло. Дійшло до таких випадків, коли в єврейських сім'ях було по 6-7 дівчат, а один старий батько мав дати усьому лад. Не було ніякої перспективи видати їх заміж, і на роботу не брали. Цих дівчат посилали до Львова працювати різними служницями, покоївками, дуже часто - у розважальні заклади.

Але підприємливі люди виявили, що брак жінок був у тих таки країнах, куди виїжджали чоловіки - Бразилія, Аргентина. Жінки для цих ділків стають вигідним товаром: нічого не вкладаєш, лише оплачуєш дорогу, і дуже вигідно можеш продати цю жінку у місцевий бордель, отримуючи великі гроші. Так починає формуватися міжнародна мафія. Вихідці з Галичини відкривають бордель, наприклад, в Буенос-Айресі, інші люди тут різними способами виманюють дівчат і там продають. Дівчатам дуже часто обіцяли, що вони там вийдуть заміж - це був найбільш виправданий метод. Приїжджав пан з-за океану і казав до старого єврея, що він хоче пошлюбити його доньку. Той був щасливий (хоч одна поїде за океан і матиме кращу долю). Цей «наречений» казав, що зараз при собі не має грошей, щоб відсвяткувати весілля, тому шлюб візьмуть молодята там. Особливою специфікою єврейського середовища було те, що для них не був важливий цивільний шлюб, головне - релігійний. Транзитними пунктами для цієї торгівлі були переправи через Франкфурт, Трієст (австрійський порт), Лондон і Гамбург. У Лондоні були такі рабини, які давали шлюб, коли наречена починала хвилюватися. Шлюб давали, але це не рятувало жінки від подальшої долі.

За різними підрахунками, з другої пол. ХІХ ст. особливо, починаючи з 80-х років, у рік продавали 8-10 тис. жінок з Галичини. Продавали в Туреччину, Китай, Індію - географія неймовірна. Не всі жінки були «білими лілеями» (як їх називали): багато з них уже перед від'їздом за кордон цією професією заробляли тут.

Як поповнювалася ця армія повій? Це характерно було для всіх середовищ, не лише єврейського. Водночас була дуже висока смертність жінок при пологах. Якщо жінка умирала, а в чоловіка залишалося семеро дітей, він мусив якнайшвидше одружитися, бо жінка мала займатися господаркою, бавити дітей, прати, копати, сіяти. Не проходило й місяця, як він одружувався. Міг одружитися на вдові, яка мала своїх 5-6 дітей, сумарно 12 дітей, а ще як в спільному шлюбі надбають своїх... Це було дуже цинічно і брутально, але у 12-13 років батьки казали своїм дітям: «Ти мусиш йти працювати». Дівчатка виїжджали до Перемишля, їх уже на вокзалі виглядали погані жінки, які брали їх ніби до себе на роботу, а перетворювали на повій. От ці діти були справді невинні.

- Чому ж ця схема провалися? Хто підняв ґвалт?

Василь Расевич:

Почалося це за кордоном. Коли виявили нелегальні борделі, почали розкручувати окремі справи, ниточка потягнулася до Галичини, і тут почалися судові процеси, найгучніший 1882 року.

Софія Дяк:

Про офіційний бік галицького суспільства і реальність свідчить реакція суспільства (говоримо про освічене середовище людей) на те, що торгували жінками. Преса, яка писала про це на поч. ХХ ст. закидала порядному галицькому суспільству те, що вони відверталися від цієї теми. Це була така брудна тема, що на неї краще закрити очі, наприклад, і зберегти оцей фасад моральності. Це була така тема, в якій було задіяно тисячі людей.

Богдан Шумилович:

Те саме продовжується. У Центр прийшов офіційний представник Національної комісії з питань суспільної моралі. Його основне зауваження, щоб ми забрали з виставки книжку «Біблія сексу». Кажу, що вона продається у переході, у кожному місці. А на це чую відповідь, мовляв, продаватися може, а ви її не виставляйте.

Загалом виявляється, що будь-який захід, де бодай звучить слово «еротика», ти маєш погоджувати - всі зображення, матеріали - з Національною комісією захисту суспільної моралі. Тобто реальність є ось ця (така, як ми бачимо), а є комісія, яка вирішує, чи лубриканти і пластмасові геніталії у магазині «Полуничка» відповідають українській моральності. І це знову виглядає два абсолютних рівня: є рівень життя, дискотеки, таблетки наркотики, секс невідомо де, і Комісія захисту моралі. Та комісія захищає дідусів і бабусь, напевно. Він мені приніс закон, показав статтю, сказав, що «в принципі, якщо ви не напишете і не одержите цей дозвіл, ми можемо взагалі вас закрити».

- Виставку?

Богдан Шумилович:

Цілий центр можуть закрити.

- Повернімося до теми. Яку роль відігравала жінка у І і ІІ Світових війнах?

Василь Расевич:

- У німецькій й австрійській армії у І Світовій війні існували борделі. Були пересувні борделі, які пересувалися за лінією фронту; стаціонарні борделі облаштовувались у містечку, яке вже завоювали, там були встановлені чіткі тарифи. Це все робилося з метою зберегти здоров'я солдат і офіцерів, тому що надзвичайно поширювалися венеричні хвороби. У борделях існували чіткі санітарні приписи щодо повій і щодо відвідувачів. Крім того, держава дбала, щоб не поширювався гомосексуалізм, бо великі виключно чоловічі колективи в замкненому середовищі до цього штовхають. Бо все одно вивільнення сексуальної енергії відбувалося якимось способом. Австрійці запровадили цивільно-допоміжний корпус, до нього входили майже 100 тис. жінок, які були цивільними службовцями, вони були в близькому тилу; знайомилися, закохувалися...

У російській армії таку функцію виконували медсестри. Медсестрами йшли жінки і дівчата з патріотичних міркувань, вони справді йшли з найбільш шляхетних родин, війну проходили члени царської родини в Росії.

Якщо у І Світовій війні дотримувалися якихось принципів, норм, то у ІІ Світовій війні була створена ціла індустрія знищення людей.

Існували борделі для Вермахту, для німецького війська, до якого рекрутувалися слов'янські жінки, яким за це платили гроші (інакше арійці не могли мати зносин з неарійцями).

З радянських фільмів, розповідей ми знаємо, що німці ґвалтували жінок на сході Європи. Свідчень або документів про ці ґвалтування чи судові процеси є дуже мало. Поодинокі випадки, коли відбувалися суди над ґвалтівниками-німцями, були лише для того, щоб сама армія не деморалізувалася, щоб дотримувалась дисципліна, а не тому, що вони дбали про меншовартісних жінок (неарійок).

Борделі були у концтаборах для полонених, навіть в Аушвіці. Їх було приблизно 60 в різних таборах, повіями працювали ув'язнені жінки. Це було створено з тією метою, щоб маніпулювати і тримати порядок у таборах, знову ж таки: величезна кількість людей у замкненому просторі... Сексуальна енергія є дуже руйнівною. До повії могли піти лише ті полонені, які це заслужили. От ще один вид контролю.

- Кажуть, що радянські солдати теж ґвалтували жінок...

Василь Расевич:

Це одна з найменш відомих сторінок історії, бо все було сховано за формулюванням «переможці фашизму», «визволителі». Радянська пропаганда працювала дуже добре. В 1944 р., коли Червона Армія перейшла кордон колишнього Радянського Союзу і почала рухатися західними територіями, то радянська пропаганда показувала дуже драматичні моменти. Видавали плакати, на яких зображали хлопчика у сорочині, босого, біля нього лежить вбита мама, і цей хлопчик дивиться вражено, і напис «Папа, убєй нємца». Солдати просто з озвірінням йшли туди: вони мали можливість відімстити. Мстили не тільки тим, хто воював зі зброєю, а й мирному населенню. Це характерно для всіх воєн ще з давніх часів: коли крапкою у перемозі противника було зґвалтування його жінки. Це суто психологічний фінал, який означає повну перемогу одного самця над іншим. Російські історики заперечують факт зґвалтованих 2 млн німкень, та проводяться дослідження, які виявили, що тільки в Берліні було зґвалтовано 110 тис. жінок.

- Завдання виставки - викликати обговорення?

Софія Дяк:

Коли ми починали створювати цю виставку, ми говорили, щоб знайти стиль і тон мови... Щоб це не було ханжество, а з іншого боку, щоб це не проковзувало у сенсаціоналізм. Сексуальність - це одна з частин людського життя.

Богдан Шумилович:

Щоб люди розуміли, що проблема існувала раніше, що це особливість людини. Що борделі як функціонували, так і функціонують, що це все не треба ховати, бо це як в психології, коли ти не проговорюєш - це ускладнює тобі життя. Як за радянських часів: я про це не говорю, але щось там роблю.

Софія Дяк:

Це породжує «монстриків».

Богдан Шумилович:

А оті монстрики виростають такі, що потім стають чикотилами, людьми з хворою свідомістю.

- Ставлення до тіла протягом ХІХ-ХХ ст. змінилося: змінюється одяг, сприйняття...

Богдан Шумилович:

Це все йшло поетапно. З появою великих магазинів, які сприяють емансипації жінок, змінюється сама жінка. Продавці великої кількості товарів розуміють, що закупівлею займаються жінки, плюс можна дати роботу жінкам. Це місце стає першим місцем соціалізації, і вони стають незалежними. Вони можуть заробити гроші, починають стверджувати свої думки сміливіше. Тобто «коли я маю гроші, я не залежу від патрона (від чоловіка, брата, сім'ї), я можу говорити, я можу одягти штани, я можу курити, я можу цілуватися з іншою жінкою на людях і стверджувати, що це нормально».

Софія Дяк:

У 1800-му році у всьому світі всі вдягалися дуже по-різному. Чоловіки носили перуки, розмальовані кафтани, камзоли, мешти на підборах, з бантиками, жінки також мали перетягнені талії. Наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. чоловіки (еліта, репрезентативне середовище у суспільстві) починають одягатися однотипно: костюм, штани, капелюх, - так виглядають бізнесмени у Китаї, у Галичині, у Лондоні і в Нью-Йорку. У жінок ця уніформізація запізнилася на великий крок: тоді жінки ще носили кімоно, тут - плаття з турнюром. Минуло 50-100 років, увесь світ носить більш-менш однаковий одяг, що чоловіки, що жінки - це така глобалізація.

Ірина Мацевко:

Якщо говорити про тіло, то жіноче тіло швидше роздягнулося і швидше стало ознакою сексуальності. Якщо ми подивимося на секс-символів 1960-70 років, то це були переважно одягнені статні чоловіки. Чоловік роздягнувся і прирівнявся до сексуальності жіночої практично в кінці ХХ ст., коли ми бачимо чоловіків, які позують, як жінки, - роздягнені, мають ідеальне тіло.

Тарік Сиріл Амар:

Навіть глянути на фільми: останній агент 007 - Деніел Крейг в «Казано «Рояль» виходить з моря в точно такому ж ракурсі, що й Урсула Андерс в «Докторі Но».

- У Радянському Союзі про сексуальність не могло йти й мови. Це намагалися заборонити або контролювати...

Софія Дяк:

Період сталінізму асоціюється з найбільш сильним втручанням держави в особисте життя людей. 1920-ті роки у Радянському Союзі характеризувалися тим, що називають «сексуальною лібералізацією»: дозволено аборти, максимально спрощено процедуру укладання і розірвання шлюбів. Тут важливо не підмінювати поняття прав людини із самою лібералізацією. Власне через такі методи держава пробує контролювати, дозволяючи аборти, а потім за 10 років їх забороняючи (1936).

Також 1936-го почалися «чистки». Ніхто ще нічого не розуміє. В загальній атмосфері страху і підозри доречно розповісти про два людські сюжети.

До лікаря одного російського міста підійшов офіцер НКВД і сказав: «Моя коханка завагітніла, я хочу, щоб ти зробив аборт». Лікар опиняється перед ситуацією: він робить аборт - і йде під кримінальну статтю. Він не робить аборту - і відмовляє офіцеру НКВД. Він не зробив аборту. За кілька місяців його та дружину посадили як ворогів народу.

Інша ситуація. 1936-1937 рік. Москва. Повертається донька 16-17 років сім'ї високого чиновника комуністичної партії. Про ці чистки, арешти не дуже говорили. Щось відбувалося, а усвідомлення розміру чисток прийшло згодом. Вона повертається пізно, після півночі. Без ключів. Дзвонить у двері, та ніхто не відкриває. Так минає 10-20 хв., під час яких вона дзвонить у двері. За 20 хв. відчиняються двері: за дверима батько повністю одягнений і з валізою. Вона згадує, що це був єдиний раз, коли батько вдарив її по обличчі, тому що дзвінок після півночі міг означати тільки те, що за тобою приїхали.

Відповідно, можемо уявити цю всю атмосферу недовіри, підсиленого непевного страху. Людина, яка ні в чому не винна, не уявляла, що може бути заарештована. Можна уявити, які тоді були ночі: коли кожен звук ліфта, машини, яка зупиняється, пускав по хребту мурашки. А люди ж кохалися...

Ірина Мацевко:

У частині виставки «Територія без сексу? СРСР після 1953 року» я хотіла показати, що сексуальність - це та частина життя, яку не можна заборонити, її можна корегувати, трохи контролювати, але заборонити - не можна. Навіть, якщо говорити про 20-30-ті роки, коли влада намагалася це повністю придушити, то в 1960-х вона зрозуміла, що це нереально зробити, і значить це треба контролювати, цим можна маніпулювати. У 1960-1980-х до перебудови це відбувалося так: якщо ти не виходиш за межі офіційного, ти можеш мати своє приватне сексуальне життя. Слідчий до Параджанова говорив: «Гомосексуалістів в Радянському союзі море, і всі про це знають, але не висовуйся». Якщо ти висунувся, будеш за це покараний.

Крім того, влада зрозуміла, що це дуже добрий елемент контролю над людиною. В академічних колах звинувачення в гомосексуалізмі дуже часто використовували для того, щоб усунути свого конкурента. І так робили.

- То сексу все-таки не було?

Ірина Мацевко:

Секс абсолютно був. У 1970-х роках було проведено єдине соціологічне дослідження про ставлення молоді до сексу. Його провів тепер уже знаний в усьому світі професор Голод. Його праця - єдина в період Радянського Союзу, на яку можна послатися. Він її не захистив, йому сказали, що у нас молодь думає про побудову комунізму, а не про секс. Отже, він провів соціологічне дослідження в Ленінграді. І ця статистика показує, що з сексом було абсолютно все нормально. Понад 52% молодих людей мали вже секс до шлюбу. З 1960-70-х стрімко зростає позитивне ставлення до дошлюбних стосунків і позашлюбних. По Ленінграду, є статистика, що 38% дітей народжених у 1970-х роках, були зачаті за три місяці до шлюбу.

Також підпільно існувала секс-індустрія. Який би ризик не був, у цьому була потреба: були люди, які займалися цим, і ті, які споживали таку продукцію. Особливо це стосувалося великих міст. І як не дивно, КДБ знав про це. Вони просто контролювали. Гомосексуалісти збиралися у найцентральніших точках Ленінграда і Москви, і влада про це знала. І тільки після того, як вони спробували організувати на початку 80-х свою організацію, - їх притиснули. Влада також знала про цехи, де передруковували низькопробну порнографічну літературу. Прикордонники конфісковували порнографічну, еротичну літературу, частково забирали собі, розповсюджували, просто роздавали.

- Навіть у Радянському Союзі, де були тільки сіро-коричневі костюми, жінки намагалися гарно одягатися...

Ірина Мацевко:

Це були два паралельні життя. В одному ми мали офіційну політику, що жінка має бути скромно одягнена у сірий костюм. Але вона знаходила тисячу варіантів, щоби виглядати гарно. Зокрема у Львові були барахолки, де можна було придбати речі, які присилали комусь родичі з-за кордону. Ще жінки самі шили, в'язали, самі робили зачіски, малювали нігті червоною фарбою для вудочок, тоді був модний червоний лак, а дістати його було ніде. Але передусім - це були «посилки». Це нас відрізняло від східного регіону.

Софія Дяк:

Я знайшла листа однієї жінки з-поза меж Західної України, яка приїхала сюди жити, яка писала в 70-80-х роках в обком партії про те, що вона погано почувається у Львові через те, що всі ці місцеві отримують посилки зі заходу і гарно одягаються, а вони цього не мають, і радянська влада не може їм цього забезпечити.

- Чи має держава регулювати, контролювати процеси, пов'язані з темою сексуальності

Ірина Мацевко:

Держава може регулювати сексуальність, як будь-які соціальні явища, які регулюються в державі, але в жодному разі не контролювати. Ми маємо приклади Німеччини, Радянського Союзу. Все, що контролюється і придушується у якийсь момент, розцвітає приховано і в збочених формах. І коли держава трохи попускає свій контроль, це все вибухає, так, як вибухнуло наприкінці Радянського Союзу. Коли я робила нарізку фільмів кінця 1980-х років, була здивована такою кількістю геніталій, якої в сучасному звичайному кіно (я не говорю про суперінтелектуальне кіно) не бачила.

Софія Дяк:

Це суспільство, яке п'ять поколінь перекрутилося через різні види соціальних експериментів, включно з війною, має знати про те, що відбувалося.

Виставку "Ерос і сексуальність: століття насилля, контролю та свободи" можна оглянути у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи у Львові (вул. Ак. Богомольця, 6).