Федералізм vs сепаратизм ініціативи Ющенка. Хроніки кризи

„Я не знаю, як структура гіпотетичного парламенту, запропонована президентом, буде заміщатися загальною федеративною ситуацією в Україні. Вже зрозуміло, що фрагменти нашої держави різні.

Ситуація розгортається у дві сторони: або справді відбудеться витворення майбутньої переконливо Федеративної України, або, зрештою, ті чи інші сепаратистські сеанси зможуть призвести до катастрофи. Йдеться про те, що у 2004 році ми вже мали сеанс своєрідної квазіфедеративності. І це абсолютно еквівалентне тому, що відбулося у сусідній Молдові, яка розпалася на початку 90-х років минулого століття.

Якщо говорити відверто, то я вже боюся оцієї самої федеративної ідеї, тому що вона може потрапити в недобрі руки. Більше того, вона, вочевидь, і потрапляє в ці самі недобрі руки. Сама стилістика, філологія політичного життя України несподівано дає нам суто негативні означення: „донецькі", „харківські", „кримські", „львівські". Вони, як правило, підкріплені негативними конотаціями. І мушу сказати - цілком об'єктивно. Ми ж бачили як ці самі так звані „регіони" видають на гора більш ніж сумнівні політичні постаті. І раптом ці самі персони починають говорити, що вони відповідно діють у напрямі Федеративної України: і сучасної, і майбутньої. Одверто кажучи, це не федеративне начало, це, швидше, катастрофа на основі нібито федеративного начала.

Очевидно, що Україна дуже різна. Це справді пограниччя Заходу і Сходу, навіть у геостратегічному розумінні. Так чи інакше, ми маємо виходити на якийсь переконливий варіант федеративності. Тільки не у вигляді тих самих скандальних, фашизоїдних дійств 2004 року, коли поряд із так званими „донецькими" там, у Донецьку, сиділи не просто провокатори, а персони, які не мають права тут з'явитися у зв'язку з їхніми заявами. Маю на увазі, наприклад, московського мера Юрія Лужкова, який взагалі до української незалежності ставиться як до поганої погоди.

Постає запитання, яким чином Україна має знайти себе в цій ситуації?

Коли Михайло Драгоманов почав працювати над проектом майбутньої України, то йому навіть на думку не спадало, що Україна не має бути федеративною. Йому видавалося це цілком очевидним і необхідним. Відверто кажучи, й мені це видавалося так. І я заговорив про Федеративну Україну фактично в перші години нашої незалежності на ювілейному вечорі Драгоманова у вересні 1991 року, який відбувався за участі майбутнього президента, тоді голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, який, зрештою, розпочав те поважне зібрання зі звернення „шановні пані та панове". Це був своєрідний сигнал цілковитої відмови від попередньої комуністичної спадщини. Я тоді сказав, що Україна має йти вперед до Драгоманова.

Але по дорозі ми побачили, що таке, скажімо, сумнівне усамостійнення Криму, Донецького, Харківського регіонів може закінчитися скандалом.

Якщо у нашого президента є якийсь доволі переконливий політичний проект творення конкретної політично-державної структури України в напрямі того самого двопалатного парламенту, якщо це справді спрацює, то можна спробувати. Але ми перебуваємо зараз на стадії найголовнішого ризику в біжучій українській історії.

Бачите, Україна - це країна, де наразі великий капітал так і не знайшов спільної мови з так званим середнім класом. По суті, середнього класу у нас ще немає. Це ще одна небезпека. А друга: потрібно, щоб справді Україна була федеративною, і щоб ця сама ідея Федеративної України не потрапила в „обезьяньи лапы", як кажуть в Росії.

Ми все-таки живемо в новому світі, в якому інститут інтервенції після мало вдалої акції покійного Саддама Хусейна в Кувейті поки що не спрацьовує. Як, зрештою, він не спрацьовує і в сьогоднішньому Іраку. Маю надію, що сусідні з Україною держави візьмуть це до уваги і не скористаються тими чи іншими сепаратистськими тенденціями в Україні для свого якогось егоїзму.

В принципі, ми зараз перебуваємо на колосальному історичному роздоріжжі: або Україна стане справді автентичною федеративною державою, або ми без кінця будемо переживати політичні кризи, зумовлені тим, що окремі регіони України занадто багато на себе беруть. І те, що було восени 2004 року (маю на увазі політичний проект добродія Януковича про подвійне громадянство), було державною зрадою. А потім сталося ще кілька сеансів цієї державної зради: те, що говорив покійний Кушнарьов, добродій Колєсніков... Це державна зрада в найточнішому розумінні цього слова. І ці люди не заплатили за цю державну зраду. Розумієте, це дуже поганий приклад для подальшої генерації політиків".