Галицький сепаратизм: місія неможлива

Попри чергові конвульсійні спроби українського політикуму знайти вихід з тривалої політичної кризи, жоден з політичних таборів не шукає відповіді на чи не найголовніше питання української сучасності: як зробити Україну єдиною державою не лише адміністративно, тобто формально, а й по суті, тобто змістово.

Посеред експертів існують різні думки. Одні наголошують на необхідності жорсткої централізації влади, в якій вбачають запоруку територіальної цілісності держави; другі вважають, що шанс України у федералізації чи навіть конфедералізації; треті не виключають розпаду країни, апелюючи до геополітичних чинників, здатних детонувати потенційні кримський, галицький чи інші сепаратизми.

Залишимо перших та других на деякий час у спокої та спробуємо зрозуміти, чи існують сьогодні підстави розпочинати розмову про сепаратизм, передусім сепаратизм Галичини.

Для початку спробуємо означити, що ж зазвичай розуміють під сепаратизмом. Отож, сепаратизм - це рух за надання частині держави права, автономії чи за її повне відокремлення й створення нової держави. Тобто, ми маємо справу зі спробами організувати громадсько-політичний рух, метою якого є або автономне існування певної території в межах певного державного утворення, або повне відокремлення цієї території й отримання нею статусу самостійного державного утворення. Рушієм сепаратизму можуть бути різні чинники, серед яких головними бачаться такі: національно-визвольні, історико-культурні, фінансово-політичні. В основі кожного з цих чинників лежать певні конкретні інтереси. Це, так би мовити, теорія. Тепер до практики.

Найпоширеніші аргументи, які використовують політичні обивателі при обговоренні ймовірного галицького сепаратизму, зводяться до мови, факту існування Греко-Католицької Церкви, інакшості розуміння української політики, специфіки ідеологічних стандартів регіону, Історії і т.д. Частково ці чинники присутні, але лише на рівні гіпотетичних інструментів. На наш погляд, немає головної складової сепаратизму - еліти, здатної означити свою інакшість і апелювати про це до громади. Передусім, еліти політичної.

Головна проблема галицької еліти - її утопічна місійність: служити Україні, покласти на її вівтар усе, можливо й життя. Але парадокс в тому, що Галичина в цілому і Львів зокрема ніколи не знали, що таке справжня Україна. У них немає достатнього історичного досвіду спільного існування в межах єдиного державного утворення, якщо таким не вважати УРСР. Тому Україна Галичини - це почасти фікція, романтичний міф, в певному сенсі мрія. Кожен обирає своє.

Ця Україна формувалася, мабуть, на валах Замкової гори в часи князя Данила, після Унії вона вимріялася релігійно (Схід і Захід разом), за Франца Йосипа утвердилася як ідея, за Польщі стала агресивною, в часи УПА пройшла випробування зброєю, 1991-го була конституйована. Та попри усю омріяність, кров, страждання та впертість галичан у відстоюванні Соборної України, постають важливі запитання, відповіді на які лежать поза політичною прагматикою.

• Чому галицька еліта сьогодні так відчайдушно бореться за територію, більшість якої налаштована до неї відверто вороже?
• Чому ця еліта не здатна до самоорганізації та самоідентифікації передусім територіальної, не здатна самостійно мислити та проектувати власне, бодай автономне, якщо не незалежне, майбутнє?
• Чому галицька еліта так шанобливо ставиться до чужих інтересів, мотивуючи такий політичний мазохізм романтичними гаслами позаминулого століття?
• Чому ця еліта використовує власну громаду виключно як електоральний ресурс столичного політбомонду?

На думку автора, відповіді на ці запитання чітко окреслено українським філософом Миколою Шлемкевичем у його праці „Галичанство". Резюме вийшло майже психоаналітичне: „...Ми, галичани, це не плем'я геніїв і героїв, але плем'я організованої пересічі. І в цьому наша сила. Наша роль служебна, і наше завдання помагати при раціональному оформленні ідей і починків багатої й сильнішої ними Східної України...".

Звідси ключове запитання: невже ця еліта здатна лише прислуговувати? Судіть самі: Липинський, Донцов, Чорновіл, Ющенко, Тимошенко... Жодного провідника-галичанина. Ні вчора. Ні сьогодні. Ні завтра?

Зрештою, завтра, здається, ніколи не буде, допоки в Галичині домінуючими залишатимуться теперішні три типи політичної еліти.

1. Декоративно-націоналістична

Український націоналізм ХХ століття - це героїчна історія боротьби за унітарність та централізацію України. Цей націоналізм не має історії свого Квебеку чи Каталонії, стати основою внутрішнього сепаратизму для нього рівнозначне втраті своєї сутності. Водночас він може стати потужним каталізатором формування загостреного відчуття національно-етнічної інакшості, основу якої складуть мовні, релігійні, історичні та ментальні відмінності. Однак на більше очікувати не слід: український націоналізм не оперує прагматичними категоріями, він ірраціоналізує дійсність.

Для сучасного ж „націоналістичного політикуму" ідеологія націоналізму перетворилася на електоральну декорацію. Донедавна це дозволяло отримувати 1% квоту в помаранчевих блоках (Івченко - „Наша Україна", Шкіль - БЮТ). Націоналістичні партії опустилися нижче рівня маргінесу. Незначним виключенням з правил можна вважати „Свободу" та її лідера Олега Тягнибока. Однак Тягнибок, володіючи незаперечною харизмою, вирішив стати одразу загальноукраїнським, а не галицьким (для початку) Ле Пеном. Його слабке місце - Програма захисту українців. Вона надто радикальна як для усієї України, і надто абстрактна (неконкретна) як для Галичини.

Проте з місцевого націоналістичного політикуму саме Тягнибок гіпотетично здатен артикулювати непрагматичну інакшість Галичини.

2. Києвоцентрична (кон'юнктурні прагматики з іміджем націонал-демократів)

Потенційно саме ця група політичної еліти могла б стати виразником ідей галицького сепаратизму власне в прагматичній площині. Вона є носієм необхідних складових: має політичні амбіції, чітко виражені бізнесові інтереси, володіє ресурсами та досвідом політичної боротьби. Проблема лише в одному: ця еліта києвоцентрична. Вона так формувалася історично. Від Франкового „Не пора, не пора, не пора..." до Майдану 2004-го.

Причин, чому ця еліта не здатна формувати власні інтереси самостійно та інституалізувати їх (через автономію, групи лобі чи сепаратизм), декілька.

Перша - страх перед персональною відповідальністю.

Києвоцентричність - це колективна відповідальність, виконання прийнятих колегіально рішень. Ця еліта ніколи не звикла приймати рішення самостійно і, що головне, - нести персональну відповідальність бодай за власні слова.

Друга - відсутність віри у здатність Галичини стати конкурентним регіоном.

Найпримітивнішим прикладом такої невіри є місце облаштування цієї еліти - Київ. „Киянами" вони стають одразу ж після отримання депутатської квартири або після розрахунку за перше „правильно" проголосоване питання в парламенті. Для них столиця - це велика політика, велика кар'єра та великі гроші, які переважають будь-яку альтернативу.

Третя - більшість представників сьогоднішньої галицької політичної еліти є вихідцями з села.

Внутрішньо вони стидаються власного походження, марять великим, залишаючись в діях своїх дріб'язковими. Більшості з них можна діагностувати комплекс Радченка (герой роману Підмогильного „Місто" - Авт.): опинившись у столиці - вони прагнуть її підкорити.

В разі ймовірного розколу України ця еліта одразу ж виїде місцевим потягом до Києва на підписання Універсалу Чергової Єдності.

3. Технологічна (квазіпатріотична, позаідеологічна)

Представники цієї групи політичної еліти присутні сьогодні у двох найкрупніших політичних таборах України: БЮТ та Партії регіонів. Потрапили вони туди за різної ситуації: хтось керувався вигодою, хтось - нереалізованими амбіціями, хтось - холодним розрахунком, хтось - корпоративними інтересами. Жоден - інтересами регіону.

Їх слабке місце - добровільна відданість лідерові / партії. Інколи ними керує страх. І немає значення, блокують вони парламентську електрощитову чи по команді не голосують за визнання Голодомору геноцидом. В обох випадках вони політично вторинні, бо обслуговують чужі інтереси та амбіції, отримуючи з цього, як у супермаркеті, лише бонуси.

При такій еліті галицький сепаратизм - це міф, або краще - слоган, який на відміну від справжніх слів не здатен матеріалізуватися.

Фото з сайту upload.wikimedia.org