29 січня 2014 року на фасаді будівлі Львівської облдержадміністрації урочисто відкрили меморіальну таблицю на честь вбивства Мирославом Січинським намісника Галичини Анджея Потоцького з таким текстом: «Тут, у колишньому будинку австро-угорського намісництва, 12 квітня 1908 р. український патріот Мирослав Січинський скарав на смерть намісника Галичини шовініста А. Потоцького за кривавий терор проти українського народу та фальшування виборів». Висить вона там і сьогодні, ґлорифікуючи терор як метод політичної боротьби. Відкриття таблиці, як і пов’язані з нею час, контекст і символізм, кажуть нам дуже багато про наше минуле і сьогодення.
Вчинок українського студента став першим в історії Австро-Угорщини випадком політичного терору, тож шокував усю імперію з імператором Францом Йосифом на чолі. Адже конституційна монархія Габсбурґів давала своїм громадянам, і українцям також, достатньо легальних важелів впливу. Проте своїм мотивом Січинський проголосив помсту за кривди українського народу, що, на думку терориста, страждав від національної дискримінації й шовінізму панівних польських еліт, зокрема від виборчих зловживань. Чи мав він рацію?
Габсбурзька Галичина початку ХХ століття аж ніяк не була тим ідеальним раєм, яким її часто зображували після розпаду Австро-Угорщини і часто уявляють сьогодні. Тут було місце соціальним і національним протистоянням, бідності та кривді. І українці займали менш вигідне становище, ніж поляки, попри приблизно рівну чисельність двох народів у межах провінції. На це існувала низка історичних, соціальних і політичних причин. Найголовніша – відсутність власної еліти.
«Галицькі вибори» справді були знаними на всю Австро-Угорщину своїми махінаціями і зловживаннями. Не були винятком і вибори до локального парламенту – Галицького крайового сейму – в лютому 1908 року, які й спонукали Січинського до вбивства представника цісаря в провінції. Серед польських політиків не бракувало тих, хто зверхньо чи відверто вороже дивився на українців і вважав їх загрозою польському панівному становищу в Галичині.
Чи змінив вчинок Січинського бодай щось на краще? Ні. Попри всі «але», галицькі українці сповна користувалися конституційними правами. Зокрема, були представлені і в місцевому Сеймі, і у віденському парламенті, де мали достатньо можливостей для поліпшення становища власного народу. Та шлях парламентаризму хоч і дає стійкіші результати, проте повільний, а його плоди – часто не одразу помітні. Ще й часто є результатами закулісних і таємних переговорів. Тим паче в часи, коли революційний соціалізм чи радикальний націоналізм спокушають своїми простими та привабливими гаслами дедалі більше людей, а особливо – молоді. Своїм імпульсивним вчинком Січинський поставив хрест на фактично готовій негласно підготованій угоді між українськими політиками й намісником Потоцьким, яка мала позитивно вплинути на українську справу – дати доступ до високих посад, посприяти розвитку освіти тощо.
В очах більшості галицьких українців, далеких від перипетій «високої» політики, Січинський справді став героєм, на чию честь називали дітей і співали пісні. Та це свідчить про низький культурний і політичний рівень суспільства, а не про корисність терору. Адже і без того непрості польсько-українські відносини в Галичині загострилися до крайнощів. У Львові польська молодь на звістку про вбивство Потоцького влаштувала погром українських інституцій, а найгарячіші голови серед поляків закликали застосувати військо проти українських «гайдамаків». Тож замість потенційно дієвого компромісу Галичина ледь не стала полем битви. Не кажучи вже про хвилю осуду, яку вбивство викликало і у Відні, і поміж іншими народами імперії, суттєво ускладнивши політичну ситуацію українців.
Не менш важливим за історичний є й нинішній контекст вчинку Січинського. Львівська меморіальна таблиця є лише останньою ланкою в ланцюжку героїзації терориста, що розпочалася одразу після вбивства Анджея Потоцького. Сьогодні в Галичині (за межами якої про Січинського мало хто знає, окрім фахових істориків) ставлення до атентату 1908 року і його виконавця зазвичай не просто позитивне, а захоплене. Фактично, він входить до неформального галицького героїчного пантеону. Його вчинок, на рівні з терором міжвоєнної ОУН, ставлять у приклад – як зразок відданості нації і любові до Батьківщини. Доказом цього – пафосні промови на відкритті таблиці у Львові.
Чого може навчитись сучасна молодь на прикладі Січинського, якщо сприймати популярну «патріотичну» версію його історії? Що вбивство є морально виправданим, якщо була «правильна жертва». Що коли ситуація складна, то можна одним вольовим вчинком її змінити. Що мета виправдовує засоби. Що не потрібно створювати фундамент для власного суспільства, розвивати його, а достатньо діяти згідно з образом «вічного революціонера». Список можна продовжувати.
Ці потенційні уроки цілковито хибні й деструктивні. Навіть абстрагуючись від того, що Січинського на вбивство підштовхнули насамперед власні психічні проблеми, вбивство Потоцького лише продемонструвало, що легкі й прості шляхи не вирішують складних проблем, а, навпаки, поглиблюють їх та створюють нові. Ба більше, такі дії часто опираються на хибні свідчення. Як приклад – Анджей Потоцький, попри всі дискусійні моменти його політики, не був польським шовіністом і не здійснював «кривавого терору» проти українців. Зрештою, сам вбивця визнав, що майже нічого не знав про свою жертву. Героїзація Січинського на меморіальній таблиці демонструє відверту примітивізацію та інструменталізацію історичної пам’яті певним колом осіб.
На початку статті недаром вказана точна дата відкриття таблиці. Це трапилось у розпал Революції гідності, яка була реакцією на насильство і терор щодо інакомислячих у виконанні влади. Цінності гідності, свободи і плюралізму ніяк не узгоджуються з героїзацією терориста. Виконавцями терору зазвичай є фанатики, для яких інакомислячі – це вороги. Тому публічна героїзація вчинку Січинського у ті дні виглядала вельми лицемірно.
Нічого дивуватись проблемам суспільства, чимала частина якого пишається руйнуваннями в минулому, натомість не здатна побудувати міцного фундаменту в теперішньому. Якщо ігнорувати постатей, що діяли конструктивно, хоч і «неефектно» (і забезпечили існування хваленого «українського П’ємонту»), чи якщо культивувати віру в «месій» / «месників», то не варто дивуватись, що більшість суспільства за розвитком політичної культури перебуває на рівні дитячого садка. І як капризна дитина вже майже тридцять років обирає найпривабливішу цукерку – прості рішення. А коли ці методи не працюють – обурюється і шукає винних серед уявних і реальних ворогів усіх мастей. От тільки в дзеркало не дивиться.
У такому разі абсолютно закономірно, що в сучасній Україні фактично немає дієвих політичних і суспільних інститутів, адже лозунгами й пафосом їх не створиш. І що дуже часто в розмовах можна почути думку «простого українця», що президент/міністри/депутати – зрадники, тож їх треба розстріляти чи щось таке. І справді – колись один студент так зробив. І ним пишаються. Тож не дивно, що коли неадекватну Надію Савченко затримали за підозрою у намірі вчинити теракт у парламенті, у фейсбуці не бракувало коментарів на її підтримку. Та що там якась Савченко. Одна з найбільш пам’ятних і близьких серцю «простого українця» сцен мегапопулярного серіалу «Слуга народу» (який значною мірою і забезпечив посаду чинному президенту) – коли персонаж Володимира Зеленського розстрілює парламент. Коментарі тут, либонь, зайві. Ось так несподівано українські галасливі «патріоти-націоналісти» поєднуються з переважно ненависним для них нинішнім главою держави.
Вихваляння терору є ще й цілковито неприпустимим для людей, котрі позиціонують себе ревними християнами. І важко знайти більш віруючих «на камеру» людей, ніж українські націоналісти. Проте любов до терористів у них дивним чином поєднується з начебто християнськими цінностями. Як і у всіх, хто позитивно оцінює Січинського та його атентат. Тут маємо класичну ситуацію, коли «або хрестик зніміть, або труси одягніть». А проведення молебню греко-католицьким священником під час відкриття таблиці на будівлі ЛОДА тільки посилює абсурдність ситуації. Ще одна іронічна суперечність полягає в тому, що ославлюваний сучасними націоналістами Січинський вже в еміграції став комуністом, палким радянофілом. Виходить, що (наприклад) ВО «Свобода» прославляє людину, котра любила і декілька разів відвідувала нібито ненависний цій організації СРСР.
Що цікаво, 1908 року вбивство Анджея Потоцького найбільш категорично засудив митрополит Андрей Шептицький. Поміж іншого, він сказав слова, в які варто тицяти усіх гучних «патріотів» навіть у 2020-му: «Злочинами не служить ся народови; злочин сповнений в імени патриотизму є злочином не лишень перед Богом, але проти власної суспільности, єсть злочином против вітчизни». Цікаво, чи читали ці слова ті, хто одночасно закликає вшановувати і Січинського, і великого митрополита?
Дуже сумніваюсь. Як і в тому, що вони (як і, на жаль, більшість українців) читали бодай щось із праць Шептицького. Бодай невеличку книгу «Як будувати рідну хату», в якій конструктиву і звичайної мудрості більше, ніж у всіх вітчизняних борців «за все хороше і проти всього поганого» від ХІХ століття і донині. Адже ця праця є зразком справжнього патріотизму і вимагає прагнення творити та розвивати, а не пафосних лозунгів і ґлорифікації руйнування. Сучасна Україна сповнена останнього. А от здібні, розумні та виважені в словах і діях тут все ще не в пошані. І жоден поляк, росіянин чи будь-хто інший – шовініст він чи ні – в цьому не винен більше за нас самих.
Ми використовуємо