Кактус

Це чудо стояло на поличці продуктового відділу супермаркету, Здалеку, а потім й зблизька, воно нагадувало банальний кактус. Знизу писало, що це фрукт. Значить, його, в принципі, можна їсти. Як – дівчата у кумедних футболках з логотипом цього маркету не знали.

Довелося запитати старий добрий гугл, який пояснив, що їсти можна серцевину, якщо перед тим стесати всі колючки. Виходило як з ананасом, кокосом і навіть грейпфрутами - половину треба викинути. Плата за вибір, за можливість попробувати екзотику... Плата за шанс відкрити чужий  далекий світ, скуштувавши його буквально.

В епоху великих кулінарних відкриттів Україна вступила з серйозним запізненням. Але вступила. Такі речі потрібно цінувати. Я розумію, що тема відкриття химерних смаків, запахів і ароматів - це не космічна тема масштабів трансцендентності Галичини чи планетарного міфу про великого імператора Франца Йосипа. Але ж не духом єдиним живе людина. Комуністи це дуже добре знали. Радянський Союз був збудований за кастовим принципом. Тільки брахмани могли пити ром і жувати фуа-гра. Тільки вірні раби мали доступ до матеріальних благ вищого ґатунку. Квартири покращеного планування, спецхарчування, профільні санаторії і табори відпочинку, закриті перегляди фільмів. 

Вперше я покуштував банани в 19 років у далекому Сургуті. У 1983-му їх там продавали на вулиці. Сургут стоїть на річці Об. Всі товари доставляють морем, через великий північний морський шлях. Звідси новозеландська баранина, індійський ананасовий джем і авокадо.

Справа не в бананах, і не в тому, що було тоді і що є тепер. Прихід капіталізму позбавив нас принизливої залежності від різного роду «завмагів», через яких доводилося «діставати» все - від одягу до харчів, ліків, книжок і меблів. Сьогодні не треба нікому «кланятись», можна просто піти і купити. Не потрібно їхати в столицю (Москва, Київ, Ленінград) за лимонами, мандаринами і ківі, шубами, чоботами і музикою. В маленьких райцентрах вже є мережа супермаркетів. Але і це не все.

Система позбавила нас великої частини людського досвіду і знань. «Свято, яке завжди з тобою»: далекий в часі Париж ми «читали». Але як пахнуть смажені каштани на вулиці Сен Оноре? Який він на смак - аперитив, абсент, кальвадос, які подають в паризьких бістро? Яке воно насправді - італійське морозиво, бельгійський шоколад, чай з острова Ява?

Щоб це не звучало так абстрактно, конкретний приклад. Тільки глухий не чув і сліпий не читав про цукерню Залевського і ті дива, які там продавалися. Це органічна частина історії Львова, без неї ніяк. Грибова зупа, біґос і пляцок з румбарбару, плюс панянки на бамбетлях і панове офіцери в борделях - це все звідти, з конкретного минулого. Вуличний фаст-фуд хот-догів і біг-маків - це Львів епохи Інтернету.

Він різний у різні часи. За СРСР людина, яка спеціалізувалася на коренеплодах, «кувала» копійку в магазині «Овочі». Ви давали їй сітку, вона набирала в неї товар і ставила на вагу. На закиди «а нашо мені земля з помідорами» відповідала: «В вазони досиплете». На радість черги, ви могли розвернутись і піти, без помідорів. На базарі (кращої якості і без землі) вони коштували задорого. Смак тих помідорів - це смак того часу і місця.

У 1993-му мій перший університетський вчитель з Америки, після року перебування у Львові, на питання що йому найбільше бракує, сказав: «І would kill for real hot dog» (Вбив би за справжнього хот-дога.) Йому бракувало багато речей у Львові - джаз-клубів, бейсболу й американського футболу, свіжої преси, спілкування з рідними. Але тут існувала хоч якась альтернатива: телефон, листи, сателітарне телебачення, львівська Опера - демократична і недорога, радіо і музичні записи, зрештою, алкоголь можна було купити. А щодо хот-догу, то тут повний драпак. Виявляється, вся суть була в якомусь специфічному кетчупі, яким поливають цей кулінарний «шедевр» в його рідному Канзас-Сіті.

На почутті місця і часу, приналежності певного продукту до певного місця і часу будуються рекламні компанії і «робляться» великі гроші у наш час глобального туризму і торгівлі. Львів, яким йдуть-їдуть туристи, площа Ринок і слова гіда «та можна і тут зайти випити кави». Ці люди свято переконані в унікальності львівської кави і атмосфери кав'ярень. Переконання, знання і комплекси - це не химера, сьогодні це вже індустрія.

Раціональність титулу «кавова столиця України» не має ніякого значення. Люди приїжджають здалека відпочити, їм потрібне шоу, міф, казка, включаючи всю цю дику маячню про привидів, цісарів, ченців, повстанців, каву і пиво. Їм потрібні «середньовічні обіди» в Олеському замку, а не концерти класики. Навіть якщо це на межі несмаку, політкоректності, елементарної моралі чи пам'яті до небіжчиків.

Туристи - це гроші, і місто повинно заробляти на своїй історично-кулінарній славі. Так, як це роблять не тільки європейські історичні міста. Так, як це робить торгівля і фармацевтика, з їх древніми рецептами наливок, бальзамів, горілок й іншого харчосмакового дива.

Фото зі  сайтів www.liveinternet.ru