„Королева Ночі”, або Львів – крутіше за Палермо. Хроніки нічного міста

Літо – пора пригод та подорожей. У цей час кожен, хто має змогу, відкладає набік свої справи, і намагається кудись виїхати, аби у мандрах набратись нових вражень. За новими враженнями приїхав до Львова і мій німецький колега Андреас. Його друзі помандрували у Палермо – легендарне місто мафії.

Андреас обрав старовинний Львів, вважаючи такий відпочинок спокійнішим.

Екскурсію Львовом я розпочав з площі Ринок. Потім були вулиці Краківська, Вірменська, Підвальна, Руська, Театральна, Оперний театр, Арсенал, вежа Корнякта... Від великої кількості історичних дат та пам'яток старовини німець почав стомлюватись.

- Це все дуже цікаво, - зазначив Андреас. - Але як у вас з розвагами? Поїдемо в якийсь нічний клуб.

Я, зізнаюся, вже давно виріс з дискотечного віку, і не зовсім орієнтувався, де у Львові є подібні заклади. На допомогу несподівано прийшов таксист, котрий курив біля своєї пошарпаної „копійки" і випадково почув нашу розмову: „Хлопці, сідайте до мене - привезу у найкращий нічний клуб міста, не пожалієте!".

Андреас не заперечував, ми сіли у таксі...

Їхали недовго. Таксист зупинив свого „жигуля" біля червоної будівлі Палацу культури ім. Г.Хоткевича, котрий в народі досі кличуть „кузнєчиком", оскільки за Союзу він називався Палац культури ім. Кузнєцова.

- Ось, „Королева Ночі". Тут стриптиз є, можна недорого ще дещо купити, - крадькома сказав водій, і взяв за доїзд 15 гривень, хоча їхати було від сили 2 км.

Від'їжджаючи, таксист кивнув головою хлопцю, котрий стояв біля входу в клуб.

Королівство розбитих дзеркал

Кажуть, що театр починається з вішака. Якщо це так, то кожен порядний нічний клуб, за аналогією, починається з охорони. В „Королеві Ночі" охорона була якась дивна. Біля дверей стояв худорлявий хлопець, котрий брав гроші за вхід - 15 гривень „з носа". Ні широких плечей, ні  уніформи, ні бейджика з написом „сек'юріті" хлопака не мав. Як не мав він і вхідних білетів, які б засвідчили легітимність нашої присутності. Спало навіть на думку: а як викручується „охорона", коли хтось захоче вийти на п'ять хвилин. Тренують пам'ять на обличчя? Про те, як ведуть фінансову звітність, про кількість клієнтів, як ділять виручку, я вже краще промовчу. Мабуть той, хто має контролювати охоронця, рахує голови відвідувачів. Як худобу. Металошукача - обов'язкового атрибута всіх сучасних нічних клубів - тут і близько не було. Хоч кулемет з собою проноси.

Пройшовши повз „приватника", ми зійшли сходами у підвал, де, власне, і розмістився сам клуб. Його інтер'єр складався з невеликого танцювального залу зі столиками та диванчиками по краях. В одному кінці залу був подіум з пілоном, в іншому - бар. Уздовж стін стояли великі дзеркала. На деяких з них було чимало тріщин, заклеєних скотчем. Дивлячись на павутиння тріщин у люстерках, клуб можна було б сміливо назвати не „Королева Ночі", а „Королева розбитих дзеркал". До речі, покриті пилюкою плафони світильників також були обмотані прозорою клейкою стрічкою, за допомогою якої вони... кріпились до стояків.

„А тепер - дискотека!"

В залі на всю потужність грала музика. Ми сіли за столик і стали чекати, що буде далі. Худорлявий „охоронець" (який брав гроші за вхід до клубу) несподівано покинув свій пост (на його місце став пузатий дядечко) і впевнено так підійшов до апаратури, де був ді-джейський пульт. Звідти він повідомив присутніх, що дискотека почалась. Згадався старий анекдот про анархістів у жовтні 1917-го: „Революцію зробили? Зробили! А тепер - дискотека!".

Через деякий час підійшла офіціантка і запропонувала нам для ознайомлення меню. Ну і для чого ці понти? Яку б страву ми не замовляли, відповідь звучала стандартна - „наразі нема". Була лише смажена картопля, яку й замовили. Краще б цього не робили. За картоплею вони точно їздили кудись у Білорусь, бо чекали ми мало не годину - легше було з'їздити додому повечеряти. Коли нарешті картопля з'явилась, офіціантка поклала на стіл рахунок і „дуже ввічливо" наказала негайно розрахуватись. Отримавши гроші, бланк з рахунком вона... також забрала з собою. Мій німецький друг проводжав офіціантку розгубленим поглядом, не зовсім розуміючи нюансів обслуги по-українськи.

В принципі, Бог з нею, тією офіціанткою. Дискотека була у розпалі. Ми з Андреасом з цікавістю розглядали публіку, що сиділа за сусідніми столиками. Переважно це були фарбовані під блондинок 15-16-ти років дівчата та стрижені майже „під нуль" хамовиті хлопці гопівської зовнішності. У повітрі серед тютюнового диму добряче відчувався солодкуватий запах марихуани. А судячи з неадекватної поведінки підлітків, їх істеричного сміху та спалахів агресії, більшість відвідувачів „Королеви Ночі" „доганялись" не „драпом". Схоже, вони не гребували „ширкою" або трамадолом. Одразу згадалися приглушені слова таксиста, що, окрім стриптизу, в клубі можна придбати „ще дещо".

Дивлячись на те, як хлопці за сусіднім столиком крутять між татуйованим пальцями дерев'яні „чотки" (так звані „мурчалки"), приголомшений Андреас тихо спитав мене: „Скажи, а це гангстери?". На що я ухильно відповів: „Це - пацани...".

„Дємбєль давай!"

У перерві між дискотечними хітами, коли стало трохи тихіше, Андреас знову спитав: „А коли буде стриптиз? Таксист нам обіцяв...". Я тільки знизав плечима. Але невдовзі шоу з роздяганням таки відбулось, щоправда не таке, як очікував мій гість. Несподівано, десь о другій годині ночі, до клубу ввалились чоловік п'ять... солдат строкової служби. Всі - нетверезі, у м'ятих камуфляжах, з нестатутними жетонами на шиях, вони нагадували американських морських піхотинців, що вирішили відірватись по повній після важких боїв у джунглях В'єтнаму.

Солдати пили горілку і  ходили поміж столиків, силоміць запрошуючи місцевих красунь на танго. Один особливо веселий „рейнджер" виліз на подіум і почав виконувати біля пілону запальне «солджер-шоу», по черзі зриваючи з себе зелений берет, камуфляжну куртку, „тільняшку". Повертаючись до своїх, солдат розмахував „тільняшкою" над головою, збиваючи з сусідніх столиків келишки та пляшки з горілкою.

Перекинута горілка, то вже, вибачте, - „бєзпрєдєл". Так вирішили пацани. Солдату „справедливо" надавали по морді. Цікаво, що і „охоронець-ді-джей", і офіціантка, і „барменша" дивились на все це абсолютно спокійно, навіть байдуже. Звичайний вечір, звичайна ситуація...

Побачивши бліде обличчя Андреаса, я потягнув його до виходу.

На вулиці у мого німецького друга було тільки одне запитання: „Навіщо ми поїхали у гангстерський клуб, де ледь не стали заручниками місцевих розборок?". Я не знав що відповісти, бо, як виявилося, „Королева Ночі" - не гангстерський клуб, а просто „гадючник", який знайшов притулок в приміщенні... Палацу культури. Аби не розчарувати Андреаса, я браво відповів: „Хотів, аби ти отримав трохи адреналіну!".

Німець дістав мобілку і написав своїм друзям есемеску: „Львів - крутіше за Палермо".