Культурна провінція з політичними амбіціями

У Львові знов знімають кіно про мушкетерів... Звичайно ж, російське. Газетярі навперебій розписують цікаві епізоди зйомок і лапають заїжджих знаменитостей „хоч на два слова”. При тому ніхто й не згадує про те, що українські митці могли би вже розродитися власною кіноверсією мушкетерських пригод чи, взагалі, хоч однією яскравою стрічкою, де герої розмовляли б українською мовою. Принаймні озвучити таку думку вочевидь нема кому – навіть у Львові...

Автор мусить зізнатися, що до написання пропонованого тексту його спонукали приблизно такі ж причини, які спонукають далеку від лікарського фаху людину за певних обставин цікавитися медициною. Адже з позиції інтересів українства поточну ситуацію у вітчизняному культурному просторі можна визначити лише єдиним словом: погром.

Проте наберімося мужності вдивитися уважніше в картину цього погрому. Кількісне переважання російськомовних культурних агентів є настільки очевидним, що на його похмурому тлі губляться тривожні ознаки якісного відставання українських чинників. Чи побачили ми за 15 років хоч одну неполітичну україномовну телепрограму, здатну конкурувати з популярними російськими телешоу: КВНом, „Полем чудес", „Что? Где? Когда?" тощо? Хіба не завершилися провалами кілька профінансованих державою кінематографічних проектів? Чи є серед українських естрадних гумористів фігури масштабу Задорнова, Жванецького, Петросяна, Галкіна? І вже годі пояснити „поважними" причинами на кшталт браку фінансування той факт, що, мабуть, уперше від часів Марусі Чурай за півтора останніх десятиліття не створено жодної української пісні, яка стала би справді народною...

(З наведених прикладів читач зрозумів, що тут ітиметься виключно про так звану масову культуру, доступну найширшому загалові. Припускаю, що ситуація виглядає не так однозначно в царині культури високого рівня, проте здатність останньої впливати на масову національну свідомість потребує, м'яко кажучи, поглибленого дослідження... Зазначимо лише, що „елітаризація" може виявитися ще більш згубною для української культури, ніж прямі заборони її за часів царату.)

Тут годі сподіватися на урядові заходи підтримки української культури - адже все одно виживає, зрештою, більш конкурентоспроможний. З-поміж причин очевидного відставання української культурної продукції від вимог часу та, на яку хочемо звернути особливу увагу, посідає далеко не останнє місце. Не секрет, що на значній частині державного терену українські митці змушені творити культуру мовою, не використовуваною в інших сферах соціального буття. Наївно сподіватися, що ця обставина ніяк не позначається на кількості й якості їхнього творчого доробку.

Відтак, годі недооцінювати стратегічну роль у процесах культуротворення україномовних регіонів. Останні просто зобов'язані „перепрацьовувати" в цій царині, а їх внесок до національної культурної скарбниці має бути не до порівняння більшим від частки в населенні держави, її індустріальному потенціалі тощо. „Колискою" сучасної масової культури є впереваж великі міста, а найбільшим із міст, яке розмовляє „плюс-мінус українською" є наразі саме Львів. Отже, наскільки критичного сприйняття потребує ідея всеукраїнського політичного чи ідеологічного провідництва галицької столиці, настільки ж у культурному плані мусимо сповідувати принцип „Тут - або ніде більше!". Благо, що ситуація, коли культурний центр країни не співпадає з її столицею чи економічними центрами, є в світі доволі поширеною.

Між тим львівські реалії є надто далекими від такої ситуації. Так, спектр друкованих видань лишається кволим навіть у порівнянні з довоєнним Львовом. За роки незалежності Місто Лева не стало осідком жодного загальнонаціонального телерадіоканалу. Пересічний українець навряд чи пригадає побачені ним телепрограми чи кінострічки львівського виробництва, назве імена львівських митців серед своїх найулюбленіших; дублювати кіно- та відеопродукцію ми теж, з усього судячи, не вміємо. Прямо скажемо: в масовій культурній свідомості Львів посідає нині ненабагато значніше місце, ніж Кіровоград або Суми - при тому, що майже всі визнають унікальне багатство його історико-культурної спадщини.

Скільки разів ми чули від адміністративних, політичних та громадських очільників львівської громади гучні декларації про „український П'ємонт" та його видатну державотворчу місію! Натомість жоден з них не сформулював мету перетворення Міста Лева на правдиву культурну столицю й не висловив категоричного несприйняття поточної культурної ситуації в місті. По суті залишилася неусвідомленою та обставина, що найбільшим реальним внеском Львова у розбудову України має стати перебрання ним на себе культурного лідерства, а не періодичне засилання у київські владні кабінети десантів „патріотів-державників", яких там навдивовижу хутко роз'їдає бюрократичний шашіль або ж засмоктує політична „поточка".

Варто нагадати, що на зорі „демократизації" на львівських теренах було започатковано кілька багатообіцяючих культурних проектів. Так, українсько-канадська ТРК „Міст" мала шанси стати першою ластівкою незалежного українського телебачення. Попри грандіозні задуми, невдовзі відійшов від справи канадський співзасновник - пригадую його розпачливого листа в „Молодій Галичині", в якому він давав оцінку користолюбству й непорядності своїх українських колег. Демарш канадійця залишився голосом волаючого в пустелі, а сама ТРК після низки еволюцій була поглинена загальнодержавним каналом. Великі надії покладали на створену в 1989 році кіностудію „Галичина-фільм". По тих надіях спалахнув корупційний скандал, а потім підприємство надовго перейшло в коматозний стан. І хоча нині спостерігаємо певні ознаки життя, „українського Голівуду" у Львові ми вочевидь уже не побачимо... „Радше мертвим, ніж живим" перебув перше 15-ліття незалежності й славнозвісний колись львівський КТМ (Клуб творчої молоді).

Годі не зауважити тісного зв'язку між сумним станом львівської культуротворчості й скрутним економічним становищем міста й регіону, які опинилися на узбіччі основних економічних процесів та фінансових потоків у державі. Проте вплив економічної ситуації на культурний поступ не буває „прямолінійним". Геніальні митці мають здатність виламуватися з найжорсткіших фінансових та цензурних обмежень - звісно, за умови, що їхня творчість знаходить визнання й підтримку в суспільстві. Як виглядає, основною причиною львівського культурного застою є саме брак такої підтримки. Люди, яким доводилося приходити до львівських установ (як державних, так і приватних) із тими чи іншими культурними проектами, надовго запам'ятовують специфічні обличчя „начальників" від культури, невитравну атмосферу байдужості, очевидну пересторогу „аби чогось не вийшло..." замість бажання отримати вартісний результат.

Допоки талановиті львів'яни будуть приречені шукати розуміння й підтримки за межами своєї малої батьківщини, провінціалізація галицької столиці лишатиметься процесом незворотним - разом із крахом амбіційних державницьких та національних прожектів місцевих еліт та зменшенням „ваги" регіону в загальнонаціональних розкладах... Вагомі підстави для корегування цього прогнозу наразі, на жаль, відсутні.

Фото з сайту www.gazeta.lviv.ua