Сопромат

Я гуманітарій, тож довгий час не чув слова, винесеного в заголовок. Натомість для моїх друзів, які здобували інженерні професії, воно було більш ніж знайомим. Сопромат (від російського "сопротивление материала" — опір матеріалу) — предмет, який викладали практично на всіх технічних спеціальностях, для багатьох був найважчим предметом в інституті. Навіть після закінчення навчання інженери згадують про цю дисципліну з жахом.

Але якщо придивитися уважніше, опір матеріалу стосується й такої далекої від інженерії галузі, як історія. У цьому випадку матеріалом є історичні джерела (документи, спогади), які можуть не вкладатися в опрацьовані істориком концепції. Незручний матеріал, який суперечить узагальненням дослідника, руйнує їхню цілісність, демонструє їхню умоглядність та нереальність. Доброго фахівця такий опір матеріалу змушує вносити зміни до власних висновків, аж поки він не відчує: кожне нове джерело інформації не лише не суперечить їм, а навпаки, слугує додатковим аргументом для обґрунтування. Звичайно, є й такі, які вважають: якщо факти, викладені в документах, суперечать їхнім концепціям, то — "горе фактам!".

Як історик я часто змушений був відкидати, здавалося б, досконалі гіпотези, які не витримували перевірки джерелами. Проте я навряд чи колись міг припустити, що матеріалом, який чинить опір намаганням інших істориків виписати свої узагальнення, стану сам особисто чи результати моєї праці. Довелося читати дуже "творчі" перекази моїх думок іншими колегами, далекими від критики — звичного і корисного явища наукового життя. Для багатьох таких "критиків" абсолютно не цікаво, що саме сказано чи писано, більше того, часом це навіть дуже заважає їхнім висновкам, тому було б найкраще, аби я взагалі не говорив, архіви не були доступні і додаткові документи не були друковані, залишивши нагоду іншим боротися з ними ж вигаданими големами.

Очевидно, для таких істориків працювати з німими джерелами, які не можуть безпосередньо вимагати права голосу, приємніше, адже той чи інший документ або спогад можна просто "не помітити". Тож я відчув себе саме цим непоміченим джерелом, матеріалом, який чинить опір. Але концепція понад усе, тому джерела можуть і помовчати. Це призводить до практики проведення конференцій без участі тих, хто готовий опонувати, до ігнорування джерел, висновків колег, підпорядкування логіки історичного наративу потребам виправдання/засудження подій, які досі у процесі міфотворчості нових чи старих націй мають не освітнє, а політичне значення.

Під час дискусії (переважно заочної) я дізнався чимало цікавого про свої тексти: від того, що виявився полонофобом (привіт діду-поляку Михайлу Казимировичу), виправдав злочини УПА, заперечив наявність польських жертв у протистоянні з українцями і так далі і тому подібне. Замість аналізу висунутих мною у "Другій польсько-українській війні 1942—1947" тез, котрі, очевидно, заслуговують на критику, колеги завзято атакують положення, які я ніколи не відстоював.

Але "матеріал" має властивість чинити опір і не зникати. Я і далі робитиму доступними документи, писатиму про те, що криваве протистояння між українцями і поляками в роки Другої світової війни набрало масштабів справжньої міжнаціональної війни.

У цій війні як вояки УПА, так і вояки АК чинили воєнні злочини, які, безперечно, мають бути засуджені. Їх не виправдаєш тезами про відплатні чи тим паче "попереджувально-відплатні" (© Єва Семашко) акції.

Проте жодну з цих армій не можна вважати злочинною формацією, як би не хотіли це тавро причепити їм певні політичні сили. Адже воєнні злочини — невід’ємний елемент Другої світової війни, абсолютно аргументовано в них можемо обвинуватити вояків усіх армій -учасників цього глобального протистояння.

Як українські, так і польські повстанці ставили собі за мету передусім захист свого населення, відновлення власної державної незалежності — цілі, які заслуговують на найвищу повагу в будь-якому суспільстві. У конкретних обставинах місця і часу, на теренах теперішньої Західної України, в роки Другої світової, ці цілі виявилися взаємозаперечними, тому між ними почалася війна. Війна, якої засадничо не могла виграти жодна сторона.

Упівців та аківців уже називали злочинцями — нацистські та радянські окупанти, які бачили в реалізації їхньої мети загрозу власним імперіалістичним планам. Проте в пам’яті своїх народів вони залишилися героями, незважаючи на те, що ніколи не будуть вояки УПА героями для поляків, як і вояки АК — для українців.

Це моє розуміння суті конфлікту між українцями і поляками, і саме ці тези я готовий відстоювати в будь-якій дискусії з будь-яким дослідником. Переконаний: відверта розмова потрібна як українським, так польським історикам для з’ясування правди про минуле, якою важкою вона б не була.

А таких дискусій украй бракує. Єдиної інституалізованої ініціативи, якою за останні двадцять років була серія конференцій "Україна — Польща: важкі питання", далеко не достатньо. Тим паче, що після відкриття архівів в Україні чимало представлених на цьому науковому форумі положень відверто застаріли. Спроби деяких істориків і особливо політиків представити напрацювання цих конференцій як остаточний та непорушний консенсус, не сприяють взаєморозумінню між представниками польської та української історіографії, а радше заважають йому.

Уточнення окремих фактів, переоцінка цілих концепцій — природні процеси у початковій стадії будь-якого дослідження. Натомість спроби представити їх як небезпечний ревізіонізм чи пропозиції зупинити обговорення дражливих тем як єдиний шлях порятунку попереднього "консенсусу" не мають майбутнього ні для академічної науки, ні для суспільного порозуміння. Діалоги, дискусії, хай навіть у формі непростих суперечок між дослідниками, мають продовжуватися, адже вони — єдиний можливий шлях до пізнання конфліктного минулого.

Зрозуміло, що пошук об’єктивної історії та спільних поглядів на минуле, особливо коли пишемо про міжнаціональні конфлікти, визвольні рухи, війни між бездержавними націями за одну і ту ж територію, де дії кожної сторони виходили з логіки та інтересів на поточний історичний момент, — примара, образом якої намагаються скористатися для політичних цілей. І якщо природно, що досліднику непросто відмовитися від суб’єктивізму (особистісного, національного, релігійного), то огульні виправдовування будь-яких вчинків предків, як і тотальні звинувачення іншої сторони, є неприпустимим перенесенням минулих воєн на сьогодення.

Головним висновком, до якого мене підштовхнуло дослідження важкої теми польсько-української війни 1940-х, стало розуміння, що в цій війні, як і в інших такого роду конфліктах, учасників часто неможливо чітко розділити на героїв та злочинців, катів та жертв, тим паче неможливо провести цю межу по національних спільнотах, що протистояли одна одній. Тому тим, хто справді бажає, щоб конфлікти залишилися в минулому, щоб пам’ять об’єднувала, а не сварила українців та поляків, важливо задуматися: чи знайдемо ми порозуміння, "призначивши" одного винуватця? Чи наблизить нас це до розуміння минулого?

Так ми не напишемо ані історії України і Польщі (місце в якій є і героям і злочинцям, добрим справам і недостойним вчинкам, успіхам і помилкам), ані не зробимо висновків на майбутнє, проігнорувавши уроки предків, найголовніший із яких: війна — це коли політики не знайшли чи вичерпали всі інші методи дискусії, а частіше — навіть не захотіли розмовляти.

Сьогодні не хочуть розмовляти історики, політики, як звично, шукають кон’юнктурний інтерес, а заручником цього залишаються народи обох країн — України та Польщі, які за мовчанкою одних і криками інших не мають шансів побачити досвід післявоєнної Європи. Цей досвід засвідчив: ефективне примирення між націями відбувається під гаслом "це не повинно повторитися". Воно актуальне і для українців, і для поляків.